Уярмлення грошима

Відомо, що великий український історик Михайло Грушевський був людиною, вельми скупою на похвалу, виступав як справді суворий арбітр, оцінюючи ті чи інші наукові праці, — навіть коли йшлося про роботи людей, добре йому особисто знайомих або ним шанованих.

Саме тому відгук Михайла Сергійовича на докторську дисертацію Івана Джиджори, одного з найобдарованіших його учнів, котра називалась «Економічна політика російського правительства супроти України в 1710—1730 роках» («Літературно-науковий вісник», 1912 р.), що містить дуже високу оцінку праці «мого улюбленого учня і приятеля», як назвав І.Джиджору знаменитий вчений, заслуговує на пильну увагу. Ось що, зокрема, написав Грушевський: «Написана строго науково і документально, вона (ця праця. — І.С.) розгортає, одначе, цікаву сторінку з життя нашого народу, кидає таке яскраве світло на процес задавнення життя старої Гетьманщини російським централізмом, що має високий інтерес для всіх, хто цікавиться нашим життям — причинами упадку українського національного життя: пасивності нашого громадянства перед офіційним обрусінням».

Треба мати на увазі, що в той час, як суто силові методи підкорення України російським абсолютизмом (окупація, репресії, тотальний нагляд над керівною елітою Гетьманщини, вкрай жорстке обмеження політичних прав і свобод) порівняно добре вивчені й дослідження тут ведуться доволі давно та плідно, економічні методи визиску і уярмлення щодо України, котрі застосовували Петро І та його наступники, простежені значно менш докладно й глибоко.

Саме цій проблематиці й присвячена розвідка Івана Джиджори (1880 — 1919), оприлюднена у чотирьох томах «Записок Наукового товариства імені Тараса Шевченка» за 1910 — 1911 рр. та єдиний раз повторно опублікована у ВУАНівському виданні у 1930 році — дев’ять десятиліть тому (!). Чи є необхідність доводити неослабну актуальність вивчення саме економічних аспектів відносин України та Росії? Тому дуже потрібну справу зробило київське видавництво «Кліо» (директор — Віра Соловйова), яке під науковою редакцією відомого історика Володимира Пришляка видало в світ (фактично відродило) призабуту, на величезний жаль, проте надзвичайно злободенну сьогодні докторську дисертацію Івана Джиджори — історика, патріота, громадянина. Селянського сина з Тернопільщини, під час польсько-української війни 1918—1919 рр. військового коменданта ЗУНР в Раві-Руській, чиє життя обірвалося лише у 39 років...

Для розуміння змісту й суті книги І. Джиджори важливою є її концепція (автор не один місяць провів у московських архівах, зокрема Архіві Міністерства юстиції імперії; Архіві малоросійських актів; у Головному архіві Міністерства закордонних справ Росії, а також у Харківському архіві справ Малоросійської колегії). Ось що написав сам талановитий учень М. Грушевського: «Я намагався показати, як завдяки російській політиці (яка далеко не вичерпувалася самими заборонними указами щодо заграничного ввозу і вивозу) торговля Гетьманщини переходила з рук українських Якимовичів, Кричевців, Козляниць і т.д. в руки не тільки російських Меншикових, але й Строганових, Михайлових, Бриндових, ін. московських, калузьких і т.д. купців. А хіба торговля на Україні в руках чужих купців може називатися українською? (! — І.С.). От се то власне і було, що спричинило упадок української торговлі, занепад української міщанської верстви і т.д.». Зауважимо до цього, що Іван Джиджора приділив у своїй розвідці достатньо уваги (подекуди дуже докладної) і такій проблемі, як торговельна політика єврейського купецтва в Україні на початку ХVІІІ століття.

Як бачив І. Джиджора економічну політику імперії щодо України? Передовсім, на його думку, йшлося про економічну блокаду козацької автономії — цілу низку обмежень для української торгівлі у вигляді системи «заповідних (заборонених) товарів», переорієнтації торговельних шляхів на північні ярмарки і порти (що вело до поступової ліквідації традиційних вроцлавського, гданського і кенігсберзького напрямків української зовнішньої торгівлі), регламентації міжрегіональних та міждержавних торговельних контактів, дискримінації окремих категорій купців, зокрема євреїв, протиставлення російського та українського купецтва тощо.

Справді «написана строго науково» (М.Грушевський), праця Івана Джиджори, можна стверджувати із впевненістю, геть не застаріла.

Занадто дорогою ціною дається українцям розуміння того, що економічна незалежність — справа не менш важлива, ніж відповідні політичні її, незалежності, атрибути. І.Джиджора чудово це розумів. Розумів він, переконаний патріот, також іншу, дуже важливу річ. Напружено працюючи в московських архівах, молодий історик писав своїй нареченій, Наталі Навроцькій: «Напротив мого маленького вікна тільки й видно дахи, комини і аж ген дальше торчать верхи Кремлевських башт, закінчені двоголовими орлами, знаком тієї сили, яка нас вгнала в крайну нищету, яка зруйнувала силу індивідуального щастя багатьох людей». Саме це почуття надихнуло І.Джиджору на його розвідку. І це вкрай важливо.