Творчість «до війни» та «після»

Валерій Пузік про ветеранську літературу, книжки для дітей та зміну світосприйняття

Валерій Пузік — людина, яка має кілька іпостасей: художник, письменник, автор книжок «Бездомні пси», «Моноліт», «Шахта. Ранкове зведення», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», режисер документальних короткометражних стрічок і відеопоезій, сценарист. У січні 2015-го добровольцем пішов на фронт, брав участь у бойових діях на Донбасі в складі батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору (ДУК ПС). Про війну реальну та війну в свідомості, ветеранську літературу, книжки для дітей та головну роль у житті — наша з ним розмова.

«НЕМОЖЛИВІСТЬ БУТИ ТУТ, КОЛИ ТРЕБА БУТИ ТАМ»

— Ким ти себе вважаєш насамперед — художником, режисером, письменником чи кимось іншим? Яка твоя головна роль?

— На даний момент малюю дуже рідко й майже нічого не знімаю. Тому навряд художник чи режисер. Сконцентрував усю свою увагу на написанні сюжетів, але письменником себе не вважаю. Це така дивна річ насправді. Мабуть, просто автор.

— Чому ти пішов на війну?

— Найкраще це сформулював мій друг та побратим Максим Кривцов. Це звучить якось так: «неможливість бути тут, коли треба бути там».

— Пам’ятаєш, коли з’явилося це рішення?

— Чітко пам’ятаю момент. Остаточний. Це були вступні випробування влітку 2014 року, в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Я вступав тоді на режисера художнього фільму. За кілька годин до іспиту з акторської майстерності мені зателефонував мій друг, військовий, і сказав, що він зараз у Києві. Давай, каже, зустрінемося. Я знав, що він в Луганській області, зі своїм підрозділом, в АТО. Питаю: «Додому їдеш? Проїздом?» Відповідає: «Ні! В госпіталі. Поранення в ногу». І вже на іспиті, читаючи вірш Жадана, який я підготував для вступу:

«Я подивився на море

і все зрозумів -

третій день я тягався

вздовж порожнього берега

і виходив до лиману,

над яким висіли дощі,

знаєш...» — і все.

Я постійно зупинявся на цьому місці, на слові «знаєш». Це було чітке усвідомлення, що поїду на війну і що сенсу продовжувати вступні іспити немає. Уже наступного ранку забрав документи з приймальної комісії.

— Тобі було страшно?

— Звісно. Якби не було — то це сталося б набагато раніше. А так був момент прийняття і подолання усіх протиріч, що роїлися в думках. Усі ті сумніви, страх — вони відтягували телефонний дзвінок у мобілізаційний центр. Я став уважніше придивлятися до добровольчого руху. І врешті вибрав ДУК. Це був, як тоді мені здавалося, найкоротший шлях на фронт. До того ж на той момент у батальйоні були мої друзі.

ВІЙНА РЕАЛЬНА Й ВІЙНА У СВІДОМОСТІ

— Зараз всі говорять про ПТСР — посттравматичний стресовий розлад. Чи відчув ти його на собі? Якщо так, ти його подолав?

— Півроку десь у мене лежав на видному місці речмішок, і кілька разів я збирав його, аби повертатися на війну. Постійно телефонував до побратимів, розпитував, що там і як, адже нас забрали з позицій в липні 2015 і всі чекали наступного виїзду на передову. Я теж, хоч і не знаходився в батальйоні. Дивне таке очікування. Чи був то ПТСР — не знаю. Мені не снилась війна, психологічно, мабуть, все було гаразд. Хоча... я майже ні з ким не спілкувався й виходив з дому лише за цигарками. Цілими днями малював. По вісімнадцять годин на добу. Це було щось схоже на одержимість. Уже після виставки «Примарна зона» у Львові я зрозумів, що мені не хочеться продовжувати. Взагалі. На тому й зупинився. Думаю, відбувся природний перехід з одного виду мистецтва в інший.

У якийсь момент я повернувся до літератури. Сталося це після поїздки до батьків. Я там пробув всього кілька днів і постійно писав. Зі створених тоді чотирьох оповідань три увійшли в книгу «Моноліт» і ще одне в «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». 

Уже потім зателефонував Володимир Тихий й запропонував писати короткі сюжети для комедійного веб-серіалу «Бліндаж». 

— Як вплинула війна на твою творчість?

— Тексти стали жорсткішими. Війна не може не вплинути на форму нарації, на стиль чи теми. Книги «Моноліт», «Шахта. Ранкове зведення» та «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» — це війна. Війна реальна й війна у свідомості. Для себе я об’єднав їх у трилогію «Paranoid». Якщо ж розділити письмо на «до війни» та «після», то це два різні виміри, і вони перетинаються у книзі «Моноліт».

До війни я писав переважно містичні повісті. Їх навіть назбиралась якась певна кількість, і вони, під загальною назвою «Крики і тіні», отримали свого часу відзнаку літературного конкурсу «Смолоскип».

— Як ти вважаєш, чи потрібна особлива ніша для ветеранської літератури? Критики й читач мають оцінювати її на загальних засадах як власне літературу чи як особливе явище в країні, в якій триває війна?

— Це жанрова література. Читач сам обирає купувати чи ні. Однозначно, тим, кому війна по цимбалах — такі книги не сподобаються. У будь-якому випадку текст повинен бути добре написаний.

ПРИГОДА, ЩО ТРИВАЄ МАЙЖЕ ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ

— Я знаю, що ти пишеш не тільки вірші й дорослу прозу про війну, а й книжки для дітей. Що дається тобі складніше?

— Найскладніше — знайти достатньо часу для писання, не годину-дві зранку чи перед сном, а щоби не квапитись і добре все продумати. Наразі працюю над циклом для дітей «Делфі та Чарівники». Це фентезі. І воно займає майже увесь мій вільний час.

Сюжет першої книги розгортається довкола танкера Делфі, який в листопаді 2019 року внаслідок шторму зірвало з якоря в акваторії порту «Південний» та віднесло у бік Одеси. З цього танкера у місто потрапили темні сили — Гарольд, пес Самурай та Чоловік-без-імені — і вони хочуть знищити маяк і місто, а допомогти їм в цьому має Чорний Дракон, який живе на дні Чорного моря. Їм протидіють чарівники. Основне місце дії — Одеська кіностудія. Перша книга «Делфі та Чарівники» ось-ось має вийти друком. Зараз дописую продовження історії, адже, за концепцією, сюжет будується подібно до мінісеріалу. Друга книга має назву «Макгі та Чорний дракон».

Загалом «Делфі та Чарівники» — це карколомна магічна пригода тривалістю майже в чотири століття. Тут і стрибки в часі, і реальні історичні події, план Франца де Воллана і Обряд Заснування Одеси біля основи «першого» будинку. Персонажів дуже багато, і про кожного потрібно написати окремо, а на все це потрібен час, і його, як завжди, немає.

— Якби в тебе була можливість працювати просто для задоволення, чим би ти займався?

— Вирощував би помідори в горах, доглядав за садом, а у флігелі чи альтанці писав би великий український роман й час від часу задумливо дивився вдаль (сміється). 

— Яка з твоїх книг чи який із твоїх фільмів особливі для тебе? Переломні, знакові — назви, як хочеш.

— Особливими можу назвати ті речі, над якими працюю зараз.

— Твій син Орест народився після того, як ти повернувся з війни. Що змінило тебе більше: війна чи народження сина?

— Народження сина, звісно. Це зміна світосприйняття. Якби не він, то я не писав би зараз дитячі книги, наприклад. Життя було би іншим, не таким світлим.

Творчість «до війни» та «після»

Творчість «до війни» та «після»

Валерій Пузік про ветеранську літературу, книжки для дітей та зміну світосприйняття

Валерій Пузік — людина, яка має кілька іпостасей: художник, письменник, автор книжок «Бездомні пси», «Моноліт», «Шахта. Ранкове зведення», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», режисер документальних короткометражних стрічок і відеопоезій, сценарист. У січні 2015-го добровольцем пішов на фронт, брав участь у бойових діях на Донбасі в складі батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору (ДУК ПС). Про війну реальну та війну в свідомості, ветеранську літературу, книжки для дітей та головну роль у житті — наша з ним розмова.

«НЕМОЖЛИВІСТЬ БУТИ ТУТ, КОЛИ ТРЕБА БУТИ ТАМ»

— Ким ти себе вважаєш насамперед — художником, режисером, письменником чи кимось іншим? Яка твоя головна роль?

— На даний момент малюю дуже рідко й майже нічого не знімаю. Тому навряд художник чи режисер. Сконцентрував усю свою увагу на написанні сюжетів, але письменником себе не вважаю. Це така дивна річ насправді. Мабуть, просто автор.

— Чому ти пішов на війну?

— Найкраще це сформулював мій друг та побратим Максим Кривцов. Це звучить якось так: «неможливість бути тут, коли треба бути там».

— Пам’ятаєш, коли з’явилося це рішення?

— Чітко пам’ятаю момент. Остаточний. Це були вступні випробування влітку 2014 року, в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Я вступав тоді на режисера художнього фільму. За кілька годин до іспиту з акторської майстерності мені зателефонував мій друг, військовий, і сказав, що він зараз у Києві. Давай, каже, зустрінемося. Я знав, що він в Луганській області, зі своїм підрозділом, в АТО. Питаю: «Додому їдеш? Проїздом?» Відповідає: «Ні! В госпіталі. Поранення в ногу». І вже на іспиті, читаючи вірш Жадана, який я підготував для вступу:

«Я подивився на море

і все зрозумів -

третій день я тягався

вздовж порожнього берега

і виходив до лиману,

над яким висіли дощі,

знаєш...» — і все.

Я постійно зупинявся на цьому місці, на слові «знаєш». Це було чітке усвідомлення, що поїду на війну і що сенсу продовжувати вступні іспити немає. Уже наступного ранку забрав документи з приймальної комісії.

— Тобі було страшно?

— Звісно. Якби не було — то це сталося б набагато раніше. А так був момент прийняття і подолання усіх протиріч, що роїлися в думках. Усі ті сумніви, страх — вони відтягували телефонний дзвінок у мобілізаційний центр. Я став уважніше придивлятися до добровольчого руху. І врешті вибрав ДУК. Це був, як тоді мені здавалося, найкоротший шлях на фронт. До того ж на той момент у батальйоні були мої друзі.

ВІЙНА РЕАЛЬНА Й ВІЙНА У СВІДОМОСТІ

— Зараз всі говорять про ПТСР — посттравматичний стресовий розлад. Чи відчув ти його на собі? Якщо так, ти його подолав?

— Півроку десь у мене лежав на видному місці речмішок, і кілька разів я збирав його, аби повертатися на війну. Постійно телефонував до побратимів, розпитував, що там і як, адже нас забрали з позицій в липні 2015 і всі чекали наступного виїзду на передову. Я теж, хоч і не знаходився в батальйоні. Дивне таке очікування. Чи був то ПТСР — не знаю. Мені не снилась війна, психологічно, мабуть, все було гаразд. Хоча... я майже ні з ким не спілкувався й виходив з дому лише за цигарками. Цілими днями малював. По вісімнадцять годин на добу. Це було щось схоже на одержимість. Уже після виставки «Примарна зона» у Львові я зрозумів, що мені не хочеться продовжувати. Взагалі. На тому й зупинився. Думаю, відбувся природний перехід з одного виду мистецтва в інший.

У якийсь момент я повернувся до літератури. Сталося це після поїздки до батьків. Я там пробув всього кілька днів і постійно писав. Зі створених тоді чотирьох оповідань три увійшли в книгу «Моноліт» і ще одне в «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». 

Уже потім зателефонував Володимир Тихий й запропонував писати короткі сюжети для комедійного веб-серіалу «Бліндаж». 

— Як вплинула війна на твою творчість?

— Тексти стали жорсткішими. Війна не може не вплинути на форму нарації, на стиль чи теми. Книги «Моноліт», «Шахта. Ранкове зведення» та «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» — це війна. Війна реальна й війна у свідомості. Для себе я об’єднав їх у трилогію «Paranoid». Якщо ж розділити письмо на «до війни» та «після», то це два різні виміри, і вони перетинаються у книзі «Моноліт».

До війни я писав переважно містичні повісті. Їх навіть назбиралась якась певна кількість, і вони, під загальною назвою «Крики і тіні», отримали свого часу відзнаку літературного конкурсу «Смолоскип».

— Як ти вважаєш, чи потрібна особлива ніша для ветеранської літератури? Критики й читач мають оцінювати її на загальних засадах як власне літературу чи як особливе явище в країні, в якій триває війна?

— Це жанрова література. Читач сам обирає купувати чи ні. Однозначно, тим, кому війна по цимбалах — такі книги не сподобаються. У будь-якому випадку текст повинен бути добре написаний.

ПРИГОДА, ЩО ТРИВАЄ МАЙЖЕ ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ

— Я знаю, що ти пишеш не тільки вірші й дорослу прозу про війну, а й книжки для дітей. Що дається тобі складніше?

— Найскладніше — знайти достатньо часу для писання, не годину-дві зранку чи перед сном, а щоби не квапитись і добре все продумати. Наразі працюю над циклом для дітей «Делфі та Чарівники». Це фентезі. І воно займає майже увесь мій вільний час.

Сюжет першої книги розгортається довкола танкера Делфі, який в листопаді 2019 року внаслідок шторму зірвало з якоря в акваторії порту «Південний» та віднесло у бік Одеси. З цього танкера у місто потрапили темні сили — Гарольд, пес Самурай та Чоловік-без-імені — і вони хочуть знищити маяк і місто, а допомогти їм в цьому має Чорний Дракон, який живе на дні Чорного моря. Їм протидіють чарівники. Основне місце дії — Одеська кіностудія. Перша книга «Делфі та Чарівники» ось-ось має вийти друком. Зараз дописую продовження історії, адже, за концепцією, сюжет будується подібно до мінісеріалу. Друга книга має назву «Макгі та Чорний дракон».

Загалом «Делфі та Чарівники» — це карколомна магічна пригода тривалістю майже в чотири століття. Тут і стрибки в часі, і реальні історичні події, план Франца де Воллана і Обряд Заснування Одеси біля основи «першого» будинку. Персонажів дуже багато, і про кожного потрібно написати окремо, а на все це потрібен час, і його, як завжди, немає.

— Якби в тебе була можливість працювати просто для задоволення, чим би ти займався?

— Вирощував би помідори в горах, доглядав за садом, а у флігелі чи альтанці писав би великий український роман й час від часу задумливо дивився вдаль (сміється). 

— Яка з твоїх книг чи який із твоїх фільмів особливі для тебе? Переломні, знакові — назви, як хочеш.

— Особливими можу назвати ті речі, над якими працюю зараз.

— Твій син Орест народився після того, як ти повернувся з війни. Що змінило тебе більше: війна чи народження сина?

— Народження сина, звісно. Це зміна світосприйняття. Якби не він, то я не писав би зараз дитячі книги, наприклад. Життя було би іншим, не таким світлим.