Парадокси естетики

У «Видавництві Анетти Антоненко» нещодавно з’явився друком прозовий дебют Ігоря Астапенка, автора, раніше знаного як помітного молодого українського поета («День», до речі, нещодавно писав про його найновішу поетичну збірку). Цього разу Астапенко представив любителям сучасної української літератури свій роман під назвою «Чаполоч».

НАША ПРОВІНЦІЯ ЩОРАЗ БІЛЬШЕ ЦІКАВИТЬ УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ

Траплялося спостерігати, що назва цієї книжки зрозуміла далеко не всім читачам, відтак, логічно буде розпочати розмову про роман із пояснення саме цього моменту. Отож, чаполоч — це рослина, з якої готують настоянку, відомішу під назвою «зубрівка». Ця настоянка постійно з’являється на сторінках роману, персонажі з задоволенням п’ють її, а головний герой регулярно займається її виробництвом — це і головний, мабуть, його творчий акт, і маніфестування символічного, «тотемного» зв’язку із зубрами.

Дія «Чаполочі» відбувається у скромному і тихому центральноукраїнському райцентрі. До цього містечка прибивається головний герой — Євген Горко. Його минуле темне, заняття непевні. Власне, він переважно готує або п’є чаполоч, читає, блукає, пише та влаштовує собі досить жорстокі й брутальні еротичні пригоди, що роблять його популярним серед певної частини сусідок, знуджених малоемоційним провінційним життям. Але з часом читачам випаде нагода поступово зняти покрив таємниці з подробиць минулого і сьогодення Євгена Горка. І навряд чи ці подробиці дуже сподобаються — бо дитинство і юність між базаром, школою і п’яною матір’ю з її ще п’янішими щораз новими кавалерами навряд чи були наснажені чимось веселим... Зрештою, в певний момент роман перетворюється на майже детективний, залишаючись при цьому психологічно досить важким.

Один із вагомих мотивів роману Ігоря Астапенка — порожнеча і безвихідь механічного, примітивного життя широких мас українського суспільства в умовах нашої провінції. Тут варто відзначити, що ця тема сьогодні стала надзвичайно актуальна саме серед молодих письменників (можу судити як із прочитаних книжкових новинок, так і з матеріалів, що надсилаються, приміром, на літературні конкурси). Наша провінція щораз більше цікавить українську літературу. Можливо, справа в поглибленні усвідомлення проблем провінції, а може — в катастрофічному поглибленні самих цих проблем...

ПОЄДНАННЯ ЯСКРАВОГО ЕСТЕТСТВА, ЕКЗИСТЕНЦІЙНОГО ТРАГІЗМУ З СОЦІАЛЬНИМ АСПЕКТОМ

Та повернімося до Астапенка. Прозаїк-дебютант зумів підійти до проблем житейської безвиході з нестандартного боку. Властиво, не з очікуваного, викривально-реалістичного, а з естетського. Маленькі та великі драми і трагедії розгортаються в «Чаполочі» в просторі численних і вигадливих метафор, постійної гри мовою, її регістрами, співзвуччями, вигадливих описів краєвидів, місцин і людей; ця проза існує в ритмі, що іноді набуває ознак поетичного. Поезія як така тут, до речі, теж присутня — у вигляді величезної кількості і прямих поетичних цитат, і натяків на певні вірші, які читачі можуть відгадувати-відшукувати, а можуть просто віддатися на їхній плин. Навіть прізвище головного героя, Горко, з часом тут починає римуватися з прізвищем людини із зовсім іншого світу — іспанського поета Лорки. Поезія, отже, постає вже не лише матеріалом для естетичних цікавинок і не тільки такою собі універсальною силою. Євген Горко, людина жорстока і скептична, несподівано виявляється щиро відданим любителем поезії, і то досить складної, а також виказує власний талант до письма. Відтак, і життя його могло би бути заповненим не лише настоянкою, стьобом, переживаннями жахів минулого.

Поєднання яскравого, на межі герметизму, естетства, екзистенційного трагізму з соціальним аспектом є, певно, головною характеристикою роману «Чаполоч». Таке переплетіння — убивчий контраргумент для тих, хто вважає естетське, орнаментальне, формалістичне письмо явищем засадничо «несерйозним», «нежиттєвим», виключно розважальним. Густе, самобутнє і вигадливе письмо «Чаполочі» не анонсує Ігоря Астапенка перспективним прозаїком, але вже показує його цікавим, оригінальним, вартим найпильнішої уваги письменником.