Оголений нерв ірландського серця

Вийшов друком український переклад роману Донала Раяна «Серце на шарнірі»

Ось уже четвертий рік українське видавництво «Астролябія» реалізовує проєкт «Класична та сучасна європейська література в Україні» — перекладає українською мовою європейську художню класику, а також твори сучасних прозаїків (за фінансової підтримки програми «Креативна Європа» Європейської Комісії). У фокусі проєкту невипадково (бо вже не вперше) опинилася й ірландська література: футуристичний гангстерський роман Кевіна Баррі «Місто Боуган» (у перекладі Ярослави Стріхи, 2018), прозова збірка «Таємна троянда» нобелівського лауреата Вільяма Батлера Єйтса (у перекладі Олени О’Лір, 2020), історико-кримінальний роман «Зоря морів» Джозефа О’Коннора (у перекладі Ярослави Стріхи, 2021), а також «фрагментарний» дебютний Донала Раяна «Серце на шарнірі» (переклад Ольги Демиденко).

Роман Раяна (в оригіналі — The Spinning Heart) вийшов друком 2012 року і здобув чимале визнання: став лауреатом Ірландської книжкової премії у двох номінаціях (2012), отримав премію газети «The Guardian» (2013), Літературну премію Європейського Союзу (2015), переміг у номінації «Ірландська книга десятиліття» на Дублінському книжковому фестивалі (2016), був номінований на Букерівську премію (2012)... Як то часто буває з книжками, які згодом стають бестселерами (пригадайте історію видання «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг), шлях до успіху цього роману був непростий: буквально десятки видавців відмовляли Раянові — тодішньому державному чиновнику, — аж поки дублінське видавництво The Lilliput Press не ризикнуло і таки видало його друком.

ЖИТТЯ ПІД ЧАС ЕКОНОМІЧНОГО КОЛАПСУ

Про що ж ідеться у цьому композиційно простому й змістовно проникливому романі, що зачепив «за живе», спонукав тисячі ірландців упізнати в ньому себе, наче в метальному дзеркалі, та й не лише їх (роман перекладений на понад 10 мов)? Сюжет, не без інтриги, розгортається навколо теми економічної кризи в Ірландії після 2008 року. У країні, яку ще недавно називали «кельтським тигром» за швидке економічне зростання, різко впав попит на нерухомість; будинки, які масово будували в кредит, враз стали нікому не потрібні: банки-власники не могли їх продати. Люди опинилися в пастці: тисячі різко втратили роботу, не було грошей, щоб виплатити іпотеку, декому довелося жити в недобудованих котеджах в мікрорайонах-примарах: «У цьому мікрорайоні сорок чотири будинки. Я живу у двадцять третьому. У сороковому живе стара жіночка. І більше в жодному ніхто не живе, крім привидів тих, кого ніколи не існувало». І коли у великих містах ще можна було дати собі раду, то маленькі маргінальні містечка і села раптом опинилися в ізоляції, віч-на-віч зі своїми проблемами, безнадією і страхами, з тотальною непевністю у завтрашньому дні: «А я отут, втратив усе, мов та сирота, і набираюся страху, як човен води»; «Уявіть, як це — раптово стати непотрібним».

У такому економічному становищі, в такому психологічному контексті звучить відчайдушний монолог 21 персонажа — будівельників та їхніх дружин, закомплексованих матерів, батьків та їхніх дітей, іммігрантів та ірландців, невротиків, шизофреніків; брехунів, шахраїв і тих, хто зумів зберегти людські чесноти.

Усе це не вигадані, а реальні історії, з яких автор, як сам зізнавався в інтерв’ю «The Guardian», змонтував свою книжку. У той час Раян працював у Національному управлінні з питань зайнятості, як юрист та інспектор праці щодня спілкувався з людьми — і буквально відчував «биття їхнього серця». Як працівник державного сектору він теж зазнав удару: йому знизили зарплату, і він мусив думати про додатковий заробіток. За іронією долі, «додатковим заробітком» стало письмо. Бо Раян справді вмів і любив це робити. «Був 2010 рік, наслідки фінансового краху досі давалися взнаки. Я тонув у боргах, коли писав «Серце на шарнірі», і спостерігав, як люди навколо мене втрачають заробіток, власні відчуття, а в деяких випадках і життя», — писав він у передмові до грецького перекладу цього твору (вийшов друком у 2020-му). Певно, тому його роман настільки переконливий: Раян не лише відчував биття тих зраджених і зранених сердець — він сам був тим серцем. Звучав в унісон без нотки фальшу — це відчуває читач. Однак підхід до вибору теми був прагматичний: «Я цинічно подумав: яка зараз прогалина на ринку? Тепер люди вже почали писати на цю тему — Клер Кілрой, Родді Дойл. Мені тоді просто дуже пощастило». Ця прагматика відчутна в не одній репліці — жодної сентиментальності, лише сувора оголеність дійсності й нервів.

У романі немає й крихти пафосу. Він дуже людський. Персонажі не намагаються бути якимось. Ми взагалі небагато про них знаємо: просто слухаємо оті внутрішні монологи мешканців вигаданого провінційного містечка, в якому збанкрутувала місцева будівельна фірма, а продажний бос — «хапуга й аферюга» Покі Барк втік з країни і кинув напризволяще своїх працівників: «Він мав цілих сім років, щоб ліпити будинки з картону і малярної стрічки, — і їх розкуповували ще до закінчення будівництва. Люди ночами стояли у чергах, щоб купити собі ті доми-коробки, збиті докупи, мов собачі будки».

ЗРАНЕНА ЛЮДИНА, ЩО ЗБЕРІГАЄ ГУМАННІСТЬ

Голоси 21 персонажа — це зріз суспільства, представників ірландської глибинки. Економічний колапс — це лиш те, що на поверхні, що рухає сюжет, що стало причиною багатьох негараздів і сімейних / робочих конфліктів. Насправді цей текст про глибини людської душі, химери її підсвідомості, її темряву і потаємні бажання (ні, не лише сексуальні, хоч і їх у романі не бракує): «Я знав те відчуття, що привело їх згори вниз до темного озера. Його води притягують. Під тими хвильками чатує смерть. Думаю, втопитися легко. Треба тільки вдихнути повні легені води і все, ти вже відпливаєш у небуття».

Глобальна економічна криза не для кожного персонажа стає причиною особистої психологічної кризи — насправді ці процеси почалася задовго до рецесії, яка їх лише підсвітила, загострила. Ми чуємо сповідь Брайді, яка 20 років тому втратила маленького сина, після чого розлучилася з чоловіком, дистанціювалася від усіх інших своїх дітей і тепер не розуміє: «Як узагалі так сталося, що я дозволила одній дитині забрати все моє серце?». Чуємо Джозі Барка, який усе життя почувається винним за те, що любив свого первістка більше, аніж другого сина — Покі. Саме йому як покуту перед собою Джозі передав увесь свій бізнес, але той виявився паскудником, що не шанував праці чесних людей: «Він таким поганцем став чи таким і вродився?». Чуємо головного героя — Боббі Магона — люблячого чоловіка, надійного товариша, відповідального працівника, у чиїх очах ховався страх, сумнів, сором’язливість і смуток. У його доброму серці було досить місця і для ненависті до свого батька, чия злоба отруїла життя Боббі і звела в могилу дорогу матір: «Френк ніколи й пальцем не торкнувся сина чи дружини. Просто їхнє життя проживалося в жахливому, нестерпному холоді, безперервному приниженні духу, то була похмура, бентежна каторга, поділена на дні й ночі нестямного гніву, коли батько трощив будинок, а мама хапала малого Боббі й тікала геть...». А ще голос повії Лілі, що перебачила у своєму порозі багато очей — «спраглих, коли заходили, і винуватих, коли йшли геть», — і приречена на самотню старість, бо діти соромляться її; шизофреніка Тревора, в голові якого виникає «дивний образ мами з роздвоєним зміїним язиком»; і навіть голос покійника, що після наглої смерті снує привидом у власному домі. Ці персонажі з’являються у життях одне одного, і з кожним новим монологом ми все більше дізнаємося про їхнє минуле, що пояснює теперішнє.

Довіру до тексту формує не лише спосіб викладу, а й мова персонажів — жива, невимушена, пересипана діалектами, соковитою лайкою і цинічним гумором: «Поджо кілька років тому зробили потрійне шунтування серця. У ньому стільки мідних трубок, шо коли йому знов стане зле, прийдеться кликати сантехніка». Попри те, що роман зачіпає дуже складні соціально-психологічні теми, по ньому зовсім не залишається трагедійного чи песимістичного присмаку. Радше навпаки: «Мамуся раніше завжди влаштовувала таткові концерт, якщо він випадково промовляв при мені те слово, але зараз вона сама постійно його повторює. Це прикольне слово. Курва, курва, курва». У тих потоках внутрішнього мовлення ми одразу діагностуємо рівень інтелекту, емоційну зрілість і психічний стан персонажа.

Усім цим чоловікам і жінкам жилося нелегко, але багато з них зуміли вберегти гуманність, лагідність свого серця (попри дитячі психічні травми та конфлікти з батьками, дітьми, партнерами). Саме воно, оте серце, стає ненав’язливим символом роману. Металеве і облущене, настромлене на шарнір на приземистих воротях Френка Магона, воно крутиться на вітрі — «скрип, скрип, скрип». Як життя кожного персонажа. «Його б обшкрябати й пошліфувати, пофарбувати й змастити» — як і серця тих вразливих, побитих життям і втратами, пригнічених людей, з-під чиїх ніг хтось різко вибив опору.

Раян нікого не вчить. Не осуджує. Не моралізує. Бо всяка безпідставна впевненість, за його словами, — анафема творчості. У вже згаданій передмові до видання свого роману грецькою мовою він каже, що «серце цієї книжки — це зранена людина, а душа цієї книжки — це шлюб». А також родинні взаємини. Надавши голос цим людям та їхнім часто патологічним стосункам, Раян закінчує свій роман риторично: «...В чому річ? Хіба ж тільки в любові?».

У стосунках важать справжні почуття. Вони спонукають крутитися на життєвих вітрах навіть металеві серця.

Оголений нерв ірландського серця

Оголений нерв ірландського серця

Вийшов друком український переклад роману Донала Раяна «Серце на шарнірі»

Ось уже четвертий рік українське видавництво «Астролябія» реалізовує проєкт «Класична та сучасна європейська література в Україні» — перекладає українською мовою європейську художню класику, а також твори сучасних прозаїків (за фінансової підтримки програми «Креативна Європа» Європейської Комісії). У фокусі проєкту невипадково (бо вже не вперше) опинилася й ірландська література: футуристичний гангстерський роман Кевіна Баррі «Місто Боуган» (у перекладі Ярослави Стріхи, 2018), прозова збірка «Таємна троянда» нобелівського лауреата Вільяма Батлера Єйтса (у перекладі Олени О’Лір, 2020), історико-кримінальний роман «Зоря морів» Джозефа О’Коннора (у перекладі Ярослави Стріхи, 2021), а також «фрагментарний» дебютний Донала Раяна «Серце на шарнірі» (переклад Ольги Демиденко).

Роман Раяна (в оригіналі — The Spinning Heart) вийшов друком 2012 року і здобув чимале визнання: став лауреатом Ірландської книжкової премії у двох номінаціях (2012), отримав премію газети «The Guardian» (2013), Літературну премію Європейського Союзу (2015), переміг у номінації «Ірландська книга десятиліття» на Дублінському книжковому фестивалі (2016), був номінований на Букерівську премію (2012)... Як то часто буває з книжками, які згодом стають бестселерами (пригадайте історію видання «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг), шлях до успіху цього роману був непростий: буквально десятки видавців відмовляли Раянові — тодішньому державному чиновнику, — аж поки дублінське видавництво The Lilliput Press не ризикнуло і таки видало його друком.

ЖИТТЯ ПІД ЧАС ЕКОНОМІЧНОГО КОЛАПСУ

Про що ж ідеться у цьому композиційно простому й змістовно проникливому романі, що зачепив «за живе», спонукав тисячі ірландців упізнати в ньому себе, наче в метальному дзеркалі, та й не лише їх (роман перекладений на понад 10 мов)? Сюжет, не без інтриги, розгортається навколо теми економічної кризи в Ірландії після 2008 року. У країні, яку ще недавно називали «кельтським тигром» за швидке економічне зростання, різко впав попит на нерухомість; будинки, які масово будували в кредит, враз стали нікому не потрібні: банки-власники не могли їх продати. Люди опинилися в пастці: тисячі різко втратили роботу, не було грошей, щоб виплатити іпотеку, декому довелося жити в недобудованих котеджах в мікрорайонах-примарах: «У цьому мікрорайоні сорок чотири будинки. Я живу у двадцять третьому. У сороковому живе стара жіночка. І більше в жодному ніхто не живе, крім привидів тих, кого ніколи не існувало». І коли у великих містах ще можна було дати собі раду, то маленькі маргінальні містечка і села раптом опинилися в ізоляції, віч-на-віч зі своїми проблемами, безнадією і страхами, з тотальною непевністю у завтрашньому дні: «А я отут, втратив усе, мов та сирота, і набираюся страху, як човен води»; «Уявіть, як це — раптово стати непотрібним».

У такому економічному становищі, в такому психологічному контексті звучить відчайдушний монолог 21 персонажа — будівельників та їхніх дружин, закомплексованих матерів, батьків та їхніх дітей, іммігрантів та ірландців, невротиків, шизофреніків; брехунів, шахраїв і тих, хто зумів зберегти людські чесноти.

Усе це не вигадані, а реальні історії, з яких автор, як сам зізнавався в інтерв’ю «The Guardian», змонтував свою книжку. У той час Раян працював у Національному управлінні з питань зайнятості, як юрист та інспектор праці щодня спілкувався з людьми — і буквально відчував «биття їхнього серця». Як працівник державного сектору він теж зазнав удару: йому знизили зарплату, і він мусив думати про додатковий заробіток. За іронією долі, «додатковим заробітком» стало письмо. Бо Раян справді вмів і любив це робити. «Був 2010 рік, наслідки фінансового краху досі давалися взнаки. Я тонув у боргах, коли писав «Серце на шарнірі», і спостерігав, як люди навколо мене втрачають заробіток, власні відчуття, а в деяких випадках і життя», — писав він у передмові до грецького перекладу цього твору (вийшов друком у 2020-му). Певно, тому його роман настільки переконливий: Раян не лише відчував биття тих зраджених і зранених сердець — він сам був тим серцем. Звучав в унісон без нотки фальшу — це відчуває читач. Однак підхід до вибору теми був прагматичний: «Я цинічно подумав: яка зараз прогалина на ринку? Тепер люди вже почали писати на цю тему — Клер Кілрой, Родді Дойл. Мені тоді просто дуже пощастило». Ця прагматика відчутна в не одній репліці — жодної сентиментальності, лише сувора оголеність дійсності й нервів.

У романі немає й крихти пафосу. Він дуже людський. Персонажі не намагаються бути якимось. Ми взагалі небагато про них знаємо: просто слухаємо оті внутрішні монологи мешканців вигаданого провінційного містечка, в якому збанкрутувала місцева будівельна фірма, а продажний бос — «хапуга й аферюга» Покі Барк втік з країни і кинув напризволяще своїх працівників: «Він мав цілих сім років, щоб ліпити будинки з картону і малярної стрічки, — і їх розкуповували ще до закінчення будівництва. Люди ночами стояли у чергах, щоб купити собі ті доми-коробки, збиті докупи, мов собачі будки».

ЗРАНЕНА ЛЮДИНА, ЩО ЗБЕРІГАЄ ГУМАННІСТЬ

Голоси 21 персонажа — це зріз суспільства, представників ірландської глибинки. Економічний колапс — це лиш те, що на поверхні, що рухає сюжет, що стало причиною багатьох негараздів і сімейних / робочих конфліктів. Насправді цей текст про глибини людської душі, химери її підсвідомості, її темряву і потаємні бажання (ні, не лише сексуальні, хоч і їх у романі не бракує): «Я знав те відчуття, що привело їх згори вниз до темного озера. Його води притягують. Під тими хвильками чатує смерть. Думаю, втопитися легко. Треба тільки вдихнути повні легені води і все, ти вже відпливаєш у небуття».

Глобальна економічна криза не для кожного персонажа стає причиною особистої психологічної кризи — насправді ці процеси почалася задовго до рецесії, яка їх лише підсвітила, загострила. Ми чуємо сповідь Брайді, яка 20 років тому втратила маленького сина, після чого розлучилася з чоловіком, дистанціювалася від усіх інших своїх дітей і тепер не розуміє: «Як узагалі так сталося, що я дозволила одній дитині забрати все моє серце?». Чуємо Джозі Барка, який усе життя почувається винним за те, що любив свого первістка більше, аніж другого сина — Покі. Саме йому як покуту перед собою Джозі передав увесь свій бізнес, але той виявився паскудником, що не шанував праці чесних людей: «Він таким поганцем став чи таким і вродився?». Чуємо головного героя — Боббі Магона — люблячого чоловіка, надійного товариша, відповідального працівника, у чиїх очах ховався страх, сумнів, сором’язливість і смуток. У його доброму серці було досить місця і для ненависті до свого батька, чия злоба отруїла життя Боббі і звела в могилу дорогу матір: «Френк ніколи й пальцем не торкнувся сина чи дружини. Просто їхнє життя проживалося в жахливому, нестерпному холоді, безперервному приниженні духу, то була похмура, бентежна каторга, поділена на дні й ночі нестямного гніву, коли батько трощив будинок, а мама хапала малого Боббі й тікала геть...». А ще голос повії Лілі, що перебачила у своєму порозі багато очей — «спраглих, коли заходили, і винуватих, коли йшли геть», — і приречена на самотню старість, бо діти соромляться її; шизофреніка Тревора, в голові якого виникає «дивний образ мами з роздвоєним зміїним язиком»; і навіть голос покійника, що після наглої смерті снує привидом у власному домі. Ці персонажі з’являються у життях одне одного, і з кожним новим монологом ми все більше дізнаємося про їхнє минуле, що пояснює теперішнє.

Довіру до тексту формує не лише спосіб викладу, а й мова персонажів — жива, невимушена, пересипана діалектами, соковитою лайкою і цинічним гумором: «Поджо кілька років тому зробили потрійне шунтування серця. У ньому стільки мідних трубок, шо коли йому знов стане зле, прийдеться кликати сантехніка». Попри те, що роман зачіпає дуже складні соціально-психологічні теми, по ньому зовсім не залишається трагедійного чи песимістичного присмаку. Радше навпаки: «Мамуся раніше завжди влаштовувала таткові концерт, якщо він випадково промовляв при мені те слово, але зараз вона сама постійно його повторює. Це прикольне слово. Курва, курва, курва». У тих потоках внутрішнього мовлення ми одразу діагностуємо рівень інтелекту, емоційну зрілість і психічний стан персонажа.

Усім цим чоловікам і жінкам жилося нелегко, але багато з них зуміли вберегти гуманність, лагідність свого серця (попри дитячі психічні травми та конфлікти з батьками, дітьми, партнерами). Саме воно, оте серце, стає ненав’язливим символом роману. Металеве і облущене, настромлене на шарнір на приземистих воротях Френка Магона, воно крутиться на вітрі — «скрип, скрип, скрип». Як життя кожного персонажа. «Його б обшкрябати й пошліфувати, пофарбувати й змастити» — як і серця тих вразливих, побитих життям і втратами, пригнічених людей, з-під чиїх ніг хтось різко вибив опору.

Раян нікого не вчить. Не осуджує. Не моралізує. Бо всяка безпідставна впевненість, за його словами, — анафема творчості. У вже згаданій передмові до видання свого роману грецькою мовою він каже, що «серце цієї книжки — це зранена людина, а душа цієї книжки — це шлюб». А також родинні взаємини. Надавши голос цим людям та їхнім часто патологічним стосункам, Раян закінчує свій роман риторично: «...В чому річ? Хіба ж тільки в любові?».

У стосунках важать справжні почуття. Вони спонукають крутитися на життєвих вітрах навіть металеві серця.