Непростий роман непростого Вільнюса

Знаменита книжка Річардаса Ґавяліса, яку іноді називають маніфестом литовського постмодерну, з’явилася українською

Українські читачі потроху здобувають нові нагоди для знайомства з хрестоматійними зразками литовської літератури. Цього разу — мова про знаменитий роман «Вільнюський покер» Річардаса Ґавяліса, що його іноді називають маніфестом литовського постмодерну. Книжка з’явилася в українському перекладі Володислава Журби у «Видавництві Старого Лева».

Можна було б, звісно, віддатися тривалим і прикрим медитаціям про те, чому знакова книжка, написана ще 1989 року в країні, з якою Україну єднає стільки історико-культурних «ниточок», вийшла українською аж через тридцять один рік. Проте конструктивніше, як на мене, зрадіти тому, що ця подія нарешті таки відбулась.

«Вільнюський покер» — роман непростий, багатошаровий і багатовимірний. У ньому дуже вигадлива образність і сповнене мистецької гри письмо. Химерні історії його героїв постають перед читачами в дуже викривленому й «переливчастому» вигляді, а одні й ті самі події можна побачити очима різних персонажів, завдяки чому вони щоразу набувають геть інакших значень і подробиць. Книжці пасує також і прикметник «важка»: роман Ґавяліса мозаїчний не лише в сенсі образів чи мови, він ще й охоплює вельми широкі та різноманітні, мінливі емоційні простори — це і, наприклад, естетський транс, і богемна меланхолія, і хворобливо-гіпертрофоване сексуальне напруження, і то кумедна, то жаска нудьга буденності пізнього радянського тоталітаризму, і справжній жах спогадів-епізодів про Другу світову в Литві (як про війну всіх з усіма, таку собі пандемію вбивства), про тортури в НКВД та в сталінських таборах. Отож, деякі сторінки «Вільнюського покеру» можуть даватися важко і травмувати, проте і в болісних епізодах Ґавяліс зумів бути цікавим, вигадливим і грайливим (в естетичному, зрозуміло, сенсі). Окрема емоція, варта особливої згадки — своєрідний сіро-смертельний настрій, що асоціюється в героїв і оповідачів із сучасним їм Вільнюсом. Його можна трактувати і як критику соціальної реальності в цілому, і як сірість «радянської дійсності», і як литовська самоіронія, і, зрештою, просто як своєрідний емоційний «фільтр» для художньої дійсності роману.

У центрі доволі фрагментованого сюжету «Вільнюського покеру» — життя кількох мешканців литовської столиці 1970-1980-х років. У ньому перетинаються площини буденного міста (наділеного інфернальністю), загадок однієї бібліотеки, мистецької та навколомистецької богеми, привілейованих радянських кіл. Десь поміж ними відбувається вбивство. І низка інших дивакуватих історій. Вони ніби поступово розплутуються, проте нерідко це розплутування видається радше блуканням у лабіринті. А ще в цьому вільнюському світі чи то з психічно деформованої фантазії головного персонажа, Варґаліса, чи то з потойбічної безодні з’являються, блукають і снують світову змову загадкові та страшні «коначі» (від слова «конати»)...

Роман Ґавяліса часом порівнюють із Джойсовим «Уліссом». Як і практично завжди в таких випадках, порівняння відверто сумнівне. Але воно справедливо вказує на джойсівські ремінісценції, що їх вистачає у «Вільнюському покері». Взагалі, для уважних читачів у цій книжці є ціле інтертекстуальне поле з цитатами чи натяками на творчість багатьох найрізноманітніших письменників. А скільки їх ми не можемо «спіймати» через надто вже пунктирні уявлення про литовську культуру? До речі, цікавий момент: «Вільнюський покер», будучи органічно дуже литовським текстом, антирадянською книжкою, одночасно є твором глибоко самокритичним у національному вимірі. У ньому, наприклад, зовсім без патетики й захвату, а часто й скептично зображено моменти визвольної боротьби литовців у середині ХХ століття чи їхнього знаменитого м’якого «побутового» антитоталітарного опору в пізніші десятиліття. Чимало іронії дістається творам і авторам литовської літератури. Що ж, це лише зайве свідчення — у цій книжці ви не знайдете банальностей.

Головне, що треба відзначити про український переклад роману Річардаса Ґавяліса, зроблений Володиславом Журбою — він гнучкий і пружний, лексично багатий і строкатий. Ця строкатість доходить до несподіваних поєднань мовних форм на зразок «не можна цього чуть», «нікуди подіться», «робитимем» з підкреслено літературними «ізсередини», «узагалі» та інших подібних неочікуваних контрастностей. Звісно, цікаво, як це співвідноситься з оригінальним текстом — і тут книжці зовсім не завадили б примітки чи автокоментар перекладача. Натомість, у «Вільнюському покері» є розлога і пізнавальна післямова Маріанни Кіяновської.

«Вільнюський покер» — масштабна та яскрава книжка, одна з видатних пам’яток кінця літературного двадцятого століття. Нарешті й ми можемо її вільно інтегрувати до свого «постмодерного канону».

Непростий роман непростого Вільнюса

Непростий роман непростого Вільнюса

Знаменита книжка Річардаса Ґавяліса, яку іноді називають маніфестом литовського постмодерну, з’явилася українською

Українські читачі потроху здобувають нові нагоди для знайомства з хрестоматійними зразками литовської літератури. Цього разу — мова про знаменитий роман «Вільнюський покер» Річардаса Ґавяліса, що його іноді називають маніфестом литовського постмодерну. Книжка з’явилася в українському перекладі Володислава Журби у «Видавництві Старого Лева».

Можна було б, звісно, віддатися тривалим і прикрим медитаціям про те, чому знакова книжка, написана ще 1989 року в країні, з якою Україну єднає стільки історико-культурних «ниточок», вийшла українською аж через тридцять один рік. Проте конструктивніше, як на мене, зрадіти тому, що ця подія нарешті таки відбулась.

«Вільнюський покер» — роман непростий, багатошаровий і багатовимірний. У ньому дуже вигадлива образність і сповнене мистецької гри письмо. Химерні історії його героїв постають перед читачами в дуже викривленому й «переливчастому» вигляді, а одні й ті самі події можна побачити очима різних персонажів, завдяки чому вони щоразу набувають геть інакших значень і подробиць. Книжці пасує також і прикметник «важка»: роман Ґавяліса мозаїчний не лише в сенсі образів чи мови, він ще й охоплює вельми широкі та різноманітні, мінливі емоційні простори — це і, наприклад, естетський транс, і богемна меланхолія, і хворобливо-гіпертрофоване сексуальне напруження, і то кумедна, то жаска нудьга буденності пізнього радянського тоталітаризму, і справжній жах спогадів-епізодів про Другу світову в Литві (як про війну всіх з усіма, таку собі пандемію вбивства), про тортури в НКВД та в сталінських таборах. Отож, деякі сторінки «Вільнюського покеру» можуть даватися важко і травмувати, проте і в болісних епізодах Ґавяліс зумів бути цікавим, вигадливим і грайливим (в естетичному, зрозуміло, сенсі). Окрема емоція, варта особливої згадки — своєрідний сіро-смертельний настрій, що асоціюється в героїв і оповідачів із сучасним їм Вільнюсом. Його можна трактувати і як критику соціальної реальності в цілому, і як сірість «радянської дійсності», і як литовська самоіронія, і, зрештою, просто як своєрідний емоційний «фільтр» для художньої дійсності роману.

У центрі доволі фрагментованого сюжету «Вільнюського покеру» — життя кількох мешканців литовської столиці 1970-1980-х років. У ньому перетинаються площини буденного міста (наділеного інфернальністю), загадок однієї бібліотеки, мистецької та навколомистецької богеми, привілейованих радянських кіл. Десь поміж ними відбувається вбивство. І низка інших дивакуватих історій. Вони ніби поступово розплутуються, проте нерідко це розплутування видається радше блуканням у лабіринті. А ще в цьому вільнюському світі чи то з психічно деформованої фантазії головного персонажа, Варґаліса, чи то з потойбічної безодні з’являються, блукають і снують світову змову загадкові та страшні «коначі» (від слова «конати»)...

Роман Ґавяліса часом порівнюють із Джойсовим «Уліссом». Як і практично завжди в таких випадках, порівняння відверто сумнівне. Але воно справедливо вказує на джойсівські ремінісценції, що їх вистачає у «Вільнюському покері». Взагалі, для уважних читачів у цій книжці є ціле інтертекстуальне поле з цитатами чи натяками на творчість багатьох найрізноманітніших письменників. А скільки їх ми не можемо «спіймати» через надто вже пунктирні уявлення про литовську культуру? До речі, цікавий момент: «Вільнюський покер», будучи органічно дуже литовським текстом, антирадянською книжкою, одночасно є твором глибоко самокритичним у національному вимірі. У ньому, наприклад, зовсім без патетики й захвату, а часто й скептично зображено моменти визвольної боротьби литовців у середині ХХ століття чи їхнього знаменитого м’якого «побутового» антитоталітарного опору в пізніші десятиліття. Чимало іронії дістається творам і авторам литовської літератури. Що ж, це лише зайве свідчення — у цій книжці ви не знайдете банальностей.

Головне, що треба відзначити про український переклад роману Річардаса Ґавяліса, зроблений Володиславом Журбою — він гнучкий і пружний, лексично багатий і строкатий. Ця строкатість доходить до несподіваних поєднань мовних форм на зразок «не можна цього чуть», «нікуди подіться», «робитимем» з підкреслено літературними «ізсередини», «узагалі» та інших подібних неочікуваних контрастностей. Звісно, цікаво, як це співвідноситься з оригінальним текстом — і тут книжці зовсім не завадили б примітки чи автокоментар перекладача. Натомість, у «Вільнюському покері» є розлога і пізнавальна післямова Маріанни Кіяновської.

«Вільнюський покер» — масштабна та яскрава книжка, одна з видатних пам’яток кінця літературного двадцятого століття. Нарешті й ми можемо її вільно інтегрувати до свого «постмодерного канону».