«Мозаїка спогадів» Святослава Максимчука

Новинка від Видавництва Старого Лева

Святослав Максимчук, народжений у Шевченків день 9 травня 1936 року, але названий Святославом, а не Тарасом. Мав вже сім років, як досвіта 17 березня 1943 року село було оточене потрійним кільцем до зубів озброєних німців, які пропустили всередину не менш, ніж німці до зубів озброєну польську прислуговуючу поліцію, звану шуцманами, які вчинили над людьми звірячу криваву розправу.

Село із 104 селянських господарств було спалене дотла, люди розстріляні.

Не багатьом вдалось врятуватись. Сім’ї Максимчуків вдалось.

  Про трагедію села  було в радянський час заборонено говорити. Бо говорити означало  розповісти правду про ОУН-УПА і боротьбу українського народу як з німецькими так і більшовицькими загарбниками.

Він, Народний артист України Святослав Максимчук, один з трьох, який залишився на сьогодні в живих заговорив вперше.

***

Розповів про цю страшну трагедію Святослав Максимчук  у книгах «Ремель. Урок історії», що вийшла 2018 року у львівському видавництві «Апріорі» та « «Ремель. Трагедія на світанку», що вийшла у львівському видавництві» « Сполом» 2020 року. 

Той спогад з часом ні на йоту не зблід у його пам'яті. Він короткий , але з  нього починається оповідь у новій його книзі, названій « Мозаїкою спогадів», яка нещодавно вийшла у Львівському видавництві «Старого Лева». Сім’я Максимчуків була першою, яка  по війні  повернулась на згарище  рідного села і розпочала його друге життя.

Про важкі часи, які наступили після закінчення війни і повернення в село,  розповідають наступні сторінки книжки. Ті сторінки про післявоєнне село Ремель читаються з великим болем, бо написані самим учасником тих подій.

В тих подіях минало  дитинство Святослава Максимчука. Не часто зустрінеш у нашій теперішній літературі такий зворушливий опис села, його традицій, святе ставлення до селянської праці, як у цій книзі. Попри всю важкість часу, автор  з великою майстерністю і любов’ю малює дитячі забави, в яких аж самому хочеться взяти участь. А з якою дивовижною майстерністю автор  описує  свої перші  та вже парубочі спалахи кохання. І це все оповито дуже часто і самоіронією і добродушним гумором автора спогадів.

Пошанування  важкої праці хлібороба відчувається на кожній сторінці книжки. Одночасно ці сторінки є розповіддю, як проростала любов до землі, до пошанування традицій, до сільських звичаїв та людської гідності. Ця розповідь набирає  дивовижно зворушливого звучання з кожною сторінкою, з кожним спогадом про мудрого батька і люблячу матір, стосунків між сусідами. Разом ці сторінки спогадів створюють  незабутню  сторінку опису села повоєнного часу. Попри неймовірні труднощі, бідність, постійний терор з боку  влади, тут були свої радощі, своя висока мораль і етика стосунків між людьми. Село поїло його мудрістю  та тверезим поглядом на життя. Не завше в теперішній літературі можна знайти такий зворушливий опис дозрівання сільського хлопця, вироблення у нього здорового  світогляду і національної свідомості, як у цій книжці.

Він ходив до школи довгі кілометри в сусідні села розлізлими осінніми дорогами, в зимові сніговії, постійно наражаючись на різні небезпеки. Проте кожного року приходила радість весни і літа. Не кинув школи. Прагнув знань. Хотів бути корисним своєму зболеному селу.

***

Потім настав час йти у великий світ з маленького села, спаленого війною, рани якого не переставали заживати. Та ці труднощі лиш гартували характер. По закінченні школи доля скерувала його в   театральний інститут у зрусифікований Харків, який деякий час був столицею Україною і де відбулись найжахливіші розправи над українською інтелігенцією. Тут і зустрівся з міською цивілізацією, де була погорда до його рідної української мови. Що варта тільки одна фраза, коли студентові, який повсюдно  розмовляє українською мовою, один тип каже ніби в жарт було кинуто фразу, що в оперному театрі «будутсегодня танцевать «Лебединое озеро» на украинском языке»! Книга дає дуже яскраву і правдиву  картину життя в театральному інституті та театрах міста, зокрема в театрі ім. Т. Шевченка, колишньому «Березолі», де з артистів його покоління вже  ніхто не послуговувався українською мовою, хібі тільки старші актори-березільці.

  Розповідь Святослава Максимчука це ще одне свідоцтво того похмурого часу, совєтського «Еельдора»,хоч автор не обминає, звичайно, увагою тих людей, які працюючи в цьому середовищі, зберегли своє національну гідність і стали видатними людьми нашої культури. Окрім того книга дає повне уявлення, як діяли в той час проти тих, хто не йшов з ногу з «нашою» партією та урядом.

***

Навколо Святослава Максимчука гуртувалась невелика група однодумців але невдовзі мусив покинути Харків, в тому числі й театр ім. Т. Шевченка, в якому пропрацював чотири роки, а також викладання сценічної мови в інституті, який закінчив з червоним дипломом.

Ще у Харкові він обирає за зброю Слово.

Він мріяв про Львів, який собі, як і багато хто уявляв П’ємонтом української культури і центром українського національного життя. Він дивився на це місто , як молодий Василь Симоненко у вірші «Український лев»:

  Сивий Львове! Столице моєї мрії,

  Епіцентр моїх радощів і надій!

  Вибухає душа – я тебе зрозумію.

  Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Його мрії судилось збутись. У жовтні 1964 року він став артистом українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької.  Не так багато зараз можна знайти свідчень артистів про те, що насправді діялось в цьому уславленому театрі. Книга Святослава Максимчука одна з небагатьох. Для підкріплення правдивості своєї розповіді артист наводить свідчення документів з державних архівів.

***

   Свій прихід у Львів артист  ознаменував  участю у конкурсі до  110 річниці від народження Івана Франка, для якого Львів був кафедральним містом, з якого його голос слухала вся Україна. Артист взяв участь у всеукраїнському конкурсі читців поемою Івана Франка «Похорон», яка поруч з «Мойсеєм» та «Іваном Вишенським» є вершинною триєкірією української політичної поезії. Ця поема і визначила  наступну долю Святослава Максимчука. Для партійних кіл він став заклятим націоналістом, а для Львова тим, без якого сьогодні важко уявити собі супротив тодішній системі.

З часом Святослав відчув, що йому затісно в ролях героїв корнійчуківського покрою, та йому подібним, якими був перевантажений тодішній український театр. Він вийшов на розмову з глядачами та слухачами  виконанням  шедеврів української класичної літератури та  тих на  ой час молодих поетів , твори яких тепер стали класикою української літератури.

Готувався його арешт разом з дисидентами, але  того, на щастя , не сталось. Розпочалась затята і драматична боротьба артиста з партійною верхівкою...Саме спогади Святослава Максимчука і дають правдивий і свіжий погляд на тодішній Львів і тодішні події, які стали вже історією боротьби українського народу за свою державну незалежність.

Він знайшов моральну підтримку  у Валерія Шевчука, Ліни Костенко, Івана Світличного, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Олеся Гончара, Івана Дзюби, Дмитра Павличка та інших  видатних діячів того часу. Та підтримка й давала йому сили вистояти.

***

В книзі наведено чимало яскравих сторінок і цієї підтримки і цієї  боротьби. Вони і є яскравими свідоцтвом Львова і України того часу.

Вражають своєю розповіддю сторінки  розповіді про зустрічі з Расулом Гамзатовим, «Мій Дагестан» Святослав Максимчук став виконувати після виходу  цього твору українською мовою.

Як колись Іван Франко, так і Святослав Максимчук Франко має право сказати, що в будівництво нового світлого українського храму і він доклав свою «цеглинку».

Відчував не тільки кривду, яку система   творила його народу. Він відчув кривду, заподіяну білоруському народові. Це він під час гастролей театру в Білорусії виступав з програмою творів білоруських класиків  навіть частково в оригіналі білоруською мовою. Якось по–особливому читаються сторінки спогадів виступу артиста про  Біловежську пущу, де проживав тоді разом з поетом Петром Осадчуком. Не раз Святослав Максимчук жартома говорив Петрові Осадчуку: « Це ми з тобою, Петре, підготували документ про припинення існування «Союзу нерушимих республік», а Леонід Кравчук тільки його підписав»..

Прихід української державності для Святослава Максимчука став організацією не бачених і нечуваних в історії  культурного життя України знаменитих «Заньківчанських вечорів», на котрих відбувалися зустрічі з найвідомішими політиками діячами української політики та культури. Він створює програми «Моя Франкіана» та «Моя Шевченкіана», які користуються великою популярністю і з ними він їздить по містах України, виступає з камерної

сцени театру ім. М. Заньковецької, а також в інститутах та технікумах, колгоспах та радгоспах. Поруч з тим створює аналогічні програми за творами. Володимира Самійленка та Степана Руданського. Робить аудіо записи з творів української класики. Створено десятки аудіоальбомів та відео.

***

Цінність спогадів Святослава Максимчука полягає ще й в тому, що про тодішні події розповідає він сам – учасник тих подій, а не хтось від його імені.

Врешті чимало сторінок у книзі  Святослава Максимчука  присвячено його зарубіжним гастролям, зрозуміло,   вже в часах української державності, де зустрічається  з багатьма тими діячами української культури, які виїхали в еміграцію  перед війною чи вже в під час її закінчення. Автор дуже образно і живо описує життя української громади  в Сполучених Штатів та Канади, продовжуючи ті славні традиції, які в цій ділянці залишила  майже зовсім невідома у нас  Софія Парфанович та Іван Керницький, відомий в еміграції під псевдонімом Ікер.

Тут він зустрічається багатьма з тими , котрих знав  раніше  та які потрапили  за океан з різних причин. Тут і Надія Світлична, і Раїса Мороз, і молодший син Ірини Вільде Максим Полотнюк, про трагічну кончину якого Святослав Максимчук   оповів у спогаді «Ой летіли дикі гуси». Тут і лауреати Шевченківської премії Іван Остафійчук з дружиною, художник Іван Марчук, про якого в останні часи багато говориться, які вирішили пошукати щастя в чужих краях. Тут і зустріч з дочкою Народної артистки України Софії Федорцевої Володимирою, дочкою Миколи Матієва –Мельника Софією Бурою, сином Миколи Голубця, відомого літературознавця, мистецтвознавця та поета Зеновієм. Кожна з тих зустрічей приносить у репертуар артиста новий твір, який невідомий в Україні широкому загалові. По приїзді він докладе чимало зусиль, щоб озвучити ті твори і донести  до широких кіл  слухачів.

  Тут багато назбиралось і тих, хто просто злакомився на  швидке збагачення,в чому опісля гірко розкаювався. Зрештою, як переконується, українці здебільшого всюди однакові, як і однакові їх гріхи, які з України вони  потягнули з собою у світ.

Побіч з  тим, автор зустрічається з великими особистостями української культури як Лео Молодожанином, Василем Баркою, автором роману «Жовтий князь», який розповідає про страшнi подiї голоду 1932 – 1933 років. Про них на Батьківщині  мало говорять. На жаль…

Його виступи збуджують у людях спогади про рідну землю і сплоджують  невимовну тугу за нею...

Книжка спогадів цікава ще й тим, що вона густо пересипана  легким гумором. Яку б ситуацію не описував автор, але він завжди в тому описі знайде місце для посмішки, що й не так часто можна зустріти у книжках подібної тематики.

Книгам проілюстрована цікавими світлинами, написана живою захоплюючою мовою і є безумовним великим здобутком нашої не такої вже й багатої мемуаристики.