«Моральна константа»

«Часом читаєш спогади про одну людину, і ніби мовиться про різних людей. А в спогадах про Миколу Кагарлицького пізнаєш того ж чоловіка. Це була якась моральна константа, людина великого ентузіазму, великої самопосвяти», — згадує Михайло Слабошпицький, розповідаючи про книжку «Україна, батьку, в нас одна». І самопосвята справді стала принципом життя Миколи Кагарлицького.

Понад 300 праць про діячів літератури та мистецтва, книжки про оперну співачку Оксану Петрусенко та одного з унікальних виконавців басового репертуару Михайла Донця, художницю Катерину Білокур (її листи збирав майже 30 років) — лише дрібка з того, що здійснив Микола Кагарлицький. Причому мислив він не тільки категоріями минулого чи сьогодення, а й майбутнього. Зокрема, саме Микола Кагарлицький влаштовував музичні вечори, після яких Будинок вчителя, де вони відбувалися, стали називати Малою оперною сценою України (там виступала талановита молодь, чимало з якої згодом ставали відомими).

«Усе це — заради відродження України та її духовності. Я знайшов спосіб прислужитися. Задля людей. Щоб пробудити в них почуття гордості за свою культуру, звернутися до їхньої совісті, сказати, що цей народ треба любити... Учасниками були артисти оперного театру, студенти й концертмейстери консерваторії. Намагався якомога більше наповнити ті вечори змістом — аби слухачі побачили у Борисові Гмирі, Михайлові Донці, Ларисі Руденко, Іванові Козловському, Василеві Третякові та багатьох інших тих, хто навічно залишиться в нашій культурі...» — пояснював Микола Кагарлицький. 

А ще саме він домігся, щоб кілька вулиць Києва було названо іменами видатних українців: Катерини Білокур, Івана Козловського, Михайла Донця, Михайла Гришка, Бориса Гмирі, Лариси Руденко... Микола Кагарлицький допомагав родинам, клопотав за нагородження творчих колективів. «Він був такий, що скрізь встрявав. Почув, що якась неприємність у Дзюби — одразу біжить, щоб йому чимось матеріально допомогти. Дружина пиріжків напекла — він несе йому. А тут у Дзюби якраз обшук. І в такі ситуації він потрапляв неодноразово», — згадує художник Василь Перевальський. Таким він уже був — «вічний двигун української культури», як згадує журналістка Емма Бабчук.

Виявом служіння є ще один штрих, який навів Михайло Слабошпицький: «Микола Кагарлицький не використав автобіографічну повість, щоб постамент собі зробити. Він тут розповідає про інших, а як про себе, то ніяковіє». Відданість принципам справедливості, великодушність і милосердя до інших, ентузіазм і рішучість у дії, служіння іншим в поєднанні з неймовірною скромністю — таким Микола Кагарлицький залишився у пам’яті. Тож недивно, що зала Національного музею літератури, де відбувалася презентація книжки спогадів, була заповнена вщерть: люди стояли і в дверях, і в проходах, і на коридорі.

Микола Кагарлицький усе своє життя присвятив тому, «аби пам’ять народу не міліла». І напевно, найкращою подякою для нього буде, щоб наша пам’ять про нього так само сповнювалася вдячністю й повагою.