Літакценти року

Кілька переможців в одній номінації, наповнення художнього репортажу, зміни у наступному «ЛітАкценті року» — цьогорічна премія видалася щедрою на новини й відкриття. Традиційно важливими залишаються питання історії та пам’яті, оприявлення та проговорення травми. Особливо це помітно в номінації «Поезія».

ЕМОЦІЯ ОСМИСЛЕНОГО СПОГАДУВАННЯ

«Можна сказати, що всі номінанти — це п’ятірка, яка пережила п’ять років після Майдану. Те, що сталося п’ять років тому, відібрало мову всім, хто писав поезію (потрібно було давати собі раду з цією розірваною, розламаною мовою). Але п’ять років минуло, і це така критична точка часу, яка дає змогу зі зламаного почати творити нове», — поділилася член журі Олена ГУСЕЙНОВА.

У кожного автора був свій спосіб відновлення зламаного і своя історія. У Сергія Жадана вийшла, як стверджує член журі Олена ГАЛЕТА, «книжка за больовим порогом, написана в тому стані, коли більше сприймати уже понад силу, і все, що нам залишається, — це знову повірити в те, що ми можемо говорити». У Світлани Поваляєвої, додає Олена Галета, це «рух назовні й рух усередину (і цей рух починається від «Я як півострів Крим»)», а в Катріни Хаддад це, зокрема, «запозичення чужих слів та прищеплення їх, немов щепи, до дерева своєї мови, прищеплення своєї родинної історії на дерево Історії — Біблійної історії».

Переможців у цій номінації два — Катерина Калитко, збірка «Бунар», та Остап Сливинський, збірка «Зимовий король». «Голос Катерини Калитко впізнаваний, і це голос високий, потужний... Ця книжка для мене як ластів’яче гніздо, яке авторка дуже дбайливо вибудовує, — характеризує книжку Олена Галета. — І в цьому гнізді помістилося місто-світ. Це місто функціонує за законами міфу, але цей міф проростає раптом казкою, а казка проростає у дійсність. Кожен окремий рядок — якщо не окремий світ, то точно окремий образ, дуже несподіваний, дуже щільний, просто немає рядків, які не промовляли би щось зовсім нове».

Збірка Остапа Сливинського, на думку Олени Галети, — це книжка історій: «Історія — це не просто словесна реакція, це також рефлексія, щось таке, що ми пережили, передумали, а потім вбираємо у слова. Але це також історії, які викликають емоцію осмисленого спогадування, і ці спогади б’ють, як больові точки. Тут перетинаються міф та історія, як, зрештою, у більшості книжок. Але насправді чітка, точна дата в цій книжці лише одна, і це хайку Революції».

ФАНТАСТИЧНЕ ДОПУЩЕННЯ ЯК МЕТАФОРА РЕАЛЬНОЇ ПРОБЛЕМИ

Попри широкий спектр тем прози (від книжки Юрія Андруховича «Коханці Юстиції» до експериментального роману Мирослава Лаюка «Світ не створений» та «багатоголосся» у творі «План порятунку України» Леся Белея), у ній важливою також є тема пам’яті, минулого. Зокрема, як зазначає член журі Ростислав СЕМКІВ, Олег Коцарев прагне знайти інші способи, крім травматичного, розповісти про наше трагічне минуле («Люди в гніздах»).

Переможцем у цій номінації стала книжка Світлани Тараторіної «Лазарус», у якій також вміщено історичний акцент, щоправда, здійснений у дещо незвичний спосіб. «Глобально популярний жанр фентезі на нашому ґрунті сприймається ледве-ледве... Тому дуже втішно, коли в нас з’являються такі от чисті, з правильно вибудованим сюжетом, цілком західного зразка фентезі твори, де фантастичне допущення здійснене не як декоративний бантик на якомусь тлі, а дуже функціонально. Воно слугує метафорою реальної проблеми», — окреслює роман член журі Ярослава СТРІХА. Адже у книжці йдеться про столицю України напередодні Першої світової війни, тільки замість етнічно розмаїтого міста — Київ, у якому співіснують водяники, перевертні й десятки інших видів.

«Чому таке «прекрасне» розмаїття? Тому що, мені здається, це працює як метафора імперського шовіністичного підходу, за яким іншому відмовляють у праві бути повноцінною людиною, суб’єктом, — пояснює Ярослава Стріха. — І тут такий функціональний підхід до фантастичного допущення перегукується з багатьма західними кращими зразками фентезі, які так само деконструюють міфи імперій... Важливо, що авторка показує: монстр — не інший; монстр — це той, хто відмовляє іншому в праві бути людиною».

«НАШІ ІНШІ» ТА «ФОРТІНБРАС УКРАЇНСЬКИХ ЕЛЕКТРИЧОК»

Інший аспект історії, уже сучасної України, став фокусом уваги в номінації «Есеїстика і художній репортаж». Це й роздуми над сучасністю в цікавій формі в «Церебрі» Андрія Бондаря, і питання гендеру в книжці Тамари Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму?», і обриси України ХХІ століття у книжці «The Ukraine» Артема Чапая.

А переможцями стали Олеся Яремчук з книжкою «Наші інші» та Павло Стех з «Над прірвою в іржі». Книжки, з одного боку, подібні — дебютні, в жанрі художнього репортажу, а з іншого — й відмінні. «Книжка Олесі — це репортаж-занурення. Це глибинні інтерв’ю з представниками етнічних меншин, які Олеся записала в різних (здебільшого захід і трохи південь) куточках України, — поділилася член журі Ярина ЦИМБАЛ. — Дуже шляхетною була мета — показати цих інших і нагадати нам, що будь-хто із нас у певних життєвих обставинах може виявитися іншим. Показати інших у зовсім маленьких спільнотах — інших, які живуть серед нас, і часто ми, буває, не усвідомлюємо їхньої відмінності, але вони її бережуть і плекають. Мені, напевно, найбільше імпонує в цій книжці, що це репортаж насамперед про людей».

А «Стех бере дуже конкретний інструментарій — сідає в електричку і прошиває Україну електричними голками, усю наскрізь. І в нас виникає електричний, для мене цілком «маршруточний бестіарій, — так охарактеризувала книжку член журі Богдана РОМАНЦОВА. — Так, у центрі все одно Стех, ці електрички       — це ніби його судини. Але при цьому він не керує своїми персонажами. Він такий собі Фортінбрас українських електричок, який приходить і каже: «Тут дуже весело, подивіться».

ВІД ТУКОНІ ДО ГЕРОЇНІ СЕРІАЛУ «ШКОЛА»

На сьогоденні зосередилися й автори дитячої літератури, урізноманітнивши його цікавими призмами сприйняття. Оксана Була вигадує чарівних істот     — туконі («Туконі — мешканець лісу»), щоб, зокрема, пояснити, що потрібно дбати про місце, в якому живеш — від міста до планети. Як запевняє член журі Марія СЕМЕНЧЕНКО: «Це зелена книжка і за обкладинкою, художнім оформленням, і за суттю». Складні теми — від взаємин у родині до булінгу — розкрито в книжці-притчі Тані Малярчук Mox nox (на прикладі головних героїв кажанів). Є книжки, які захоплюють майстерністю слова, наприклад «Дитя песиголовців» Володимира Арєнєва, яка весь час тримає в напруженні.

І є книжка, адресована радше дорослим, підліткам, — «Вбивство п’яної піонерки», автора якої, Сергія Оксеника, на невимовний жаль, уже немає з нами. «Якщо хтось знайомий з прозою Валерія Шевчука, його житомирськими повістями, романами, то це один із найкращих зразків такої прози. Ми маємо депресивне село, кінець 1950-х   — початок 1960-х років. Радянська дійсність вражає у цій книжці тим, що абсолютно дикі речі з погляду сучасника, від яких волосся стає дибки, сприймаються нараторами як норма. Другий момент — фантастична мова. Автор почув ту мову радянського наддніпрянського села й систематизував її, переніс на книжку. Дивуєшся, наскільки вона органічна, по-своєму гарна і нештучна, — розповідає член журі Володимир ЧЕРНИШЕНКО. — Він зумів зробити, що мало кому вдається, з наддніпрянського суржику — живу, красиву мову. Третя складова — містична, що пов’язує людину і землю, на якій вона живе. І ті кошмари, що сняться дітям на цій землі, на якій лилося багато крові, вражають. Автор зумів достукатися до дорослого читача, і це книжка, що має бути прочитана дорослими насамперед».

Перемогу ж здобула книжка Ольги КУПРІЯН «Щоденник Лоли» (героїні серіалу «Школа» на каналі «1+1»). Авторці вдалося впоратися з багатьма викликами, оскільки потрібно було писати, як підліток, причому робити це так, щоб з тексту «не стирчали вуха автора». Ольга Купріян наголосила, що це книжка з трохи бридкою персонажкою. «Чому я назвала її бридкою? — коментує авторка. — Тому що будь-хто із нас у певному віці й навіть у 30 років може бути бридким, а може бути хорошим. І один із найбільших викликів        — це було зробити так, щоб ці гойдалки сприймалися нормально, як нормальні гойдалки людського життя. Бо всі ми колись буваємо бридкими, всі ми колись буваємо хорошими».

«УСІ, ХТО НАОДИНЦІ ЗІ СЛОВОМ, ПОЧУВАЮТЬСЯ, НІБИ БДЖОЛА НАД КВІТКОЮ»

Однак, мабуть, найзворушливішою видалася номінація «Літературознавство». У п’ятірці лідерів представлені: книжка Богдана Жолдака «Під зіркою Лукаша», Віри Агеєвої «Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета», Таїс Золотковської «Пиши. Легкий шлях від ідеї до книжки».

Переможців було двоє. Перша — книжка Ганни Улюри «365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини». «Ця книжка — для широкого кола читачів, але від неї отримують неймовірне захоплення фахові читачі... Дивувалася, що зараз можна сказати нового тисячею знаків про «Гамлета» Шекспіра. Ганні це вдалося, — розповідає Ірина ТРОСКОТ, головна редакторка «ЛітАкценту», редакція якого і обирає переможців у цій номінації. — 365 днів у році — 365 порад почитати той чи інший текст, занурюючись у контекст, з дуже цікавими коментарями».

Ще одним переможцем став Володимир Панченко з книжкою «Повість про Миколу Зерова». «Володимир Панченко — засновник «ЛітАкценту», але ми не довго думали, наскільки етично нам вручати йому відзнаку, — етично. Книжка сама засвідчує, що етично, — пояснює Ірина Троскот. — Це найфундаментальніше дослідження про Миколу Зерова. Абсолютно фахове, скрупульозне видання, це дуже багато років потужної роботи в архівах».

Володимир Панченко не зміг прийти через стан здоров’я, але привітав усіх учасників зворушливим листом: «Дорогі друзі! Я зараз зовсім неподалік від вас. Між нами одне видавництво, один храм та один ботанічний сад. Тож мені легко уявити і блакитний диванчик, і горду поставу нарцисів, і Катерину Миколаївну з ножицями в руці, і всіх, хто наодинці зі словом почувається, ніби бджола над квіткою. Усі ми з вами бібліофаги, пожирачі книжок. І це справді високий статус. Вітаю кожного, кому вдалося видати щось вартісне, цікаве, не схоже на те, що пишуть інші. Вітаю фіналістів конкурсу «ЛітАкценту» — ваші-наші книжки привернули увагу до себе, і це тішить. Мав рацію Гоголь: «Книжечка вышла, стало быть есть где-то на белом свете и читатель её». От цього я й найбільше бажаю вам, друзі: нехай зустрічі ваших книжок з тими невидимими читачами відбудуться, і нехай вони додають вам сил, таланту й віри».

ЗМІНИ В ПРЕМІЇ

Уже наступного року, як зазначила Ірина Троскот, премія «ЛітАкцент року» трансформується. Зокрема, буде відтермінована номінація «Поезія і проза для дітей», оскільки, по суті, вона виконала своє завдання. Адже, за словами Ірини Троскот, з’явилася ще тоді, коли дитячі книжки були переважно перекладні. Тепер, з розквітом дитячої літератури й появою багатьох інших премій, у цьому немає такої потреби.

Крім цього, з наступного року «Есеїстика і художній репортаж» та «Літературознавство» знову становитимуть одну категорію. Номінації «Поезія», «Проза» залишаються, як і «Золота булька», яку цьогоріч здобула книжка «Сила дівчат» Катерини Бабкіної та Марка Лівіна. Важливо також, що відтепер більше повноважень буде в журі, позаяк є чимало вартісних книжок, але менш знаних серед читачів, які через це не змогли потрапити до короткого списку. Тож «ЛітАкцент року-2019» відбудеться уже в дещо новому форматі.