Лабораторія «Європа»

Про Європу в Україні чимало думок: від цілковито позитивних до повністю негативних. Утім, категорична оцінка у багатьох випадках засвідчує і те, що у засновках, на яких вона ґрунтується, бракує фактів. Бо коли дізнаєшся більше, деталі й контекст, то все виглядає далеко не так однозначно. Хоч це додає відчуття непевності щодо наших знань про світ, але забезпечує точніше уявлення про те, з чим ми насправді маємо справу, й убезпечує нас від маніпуляцій на цю тему.

То чим є Європейський Союз? Чому він діє саме так, а не інакше? На ці питання шукає відповідь нідерландський історик і політичний філософ Луук ван Мідделаар у книжці «Перехід до Європи: як континент став союзом». 

ПЕРЕПЛЕТІННЯ РІЗНИХ ЧИННИКІВ

Уже в самій назві закладена важлива заувага, необхідна для розуміння Європи й, відповідно, книги про неї. Слово «перехід», яке, як зазначає автор, «асоціюється з рухом крізь час у певному напрямку», дуже влучно описує суть процесу. Оскільки Європа не є чимось статичним, вона радше нагадує лабораторію, у якій взаємодіють різні чинники й приводять до різних результатів.

Насамперед, структура. Оригінальною концепцією Мідделаара є те, що ЄС складається з трьох компонентів — «сфер»: зовнішня (сукупність усіх держав Європи), внутрішня («Європа спільноти» з передбаченими угодою спільними інституціями) та проміжна (взаємини між державами — членами спільноти).

По-друге, уявлення про те, чим є або буде спільнота серед самих європейців. Чуючи щодо ЄС слова «співробітництво», «розбудова», «інтеграція», ми зазвичай маємо справу з різними баченнями Європи: «Європою держав», «Європою громадян» та «Європою інституцій». Перша передбачає максимальну незалежність держав, як у зовнішніх, так і внутрішніх діях. «Європа громадян», по суті, є шляхом до федерації («Сполучені Штати Європи» — вислів, який, до слова, належить ще Віктору Гюго), коли ЄС може напряму взаємодіяти з громадянами. «Європа інституцій» — це, сказати б, компромісний варіант, коли цілі визначаються державами, а ЄС може діяти в межах цих параметрів. 

Крім того, не потрібно забувати про внутрішні чинники кожної з держав-членів, яка має власні інтереси, що переплітаються непростим чином: в одній з економічних і не тільки сфер країни можуть співпрацювати й мати спільні цілі, а в іншій — є конкурентами.

Тож закономірно, що ці чинники (з-поміж яких щойно згадувалася лише крихітна частина) впливають на те, якою буде політика ЄС. У книзі Луук ван Мідделаар розглядає три основні її форми: ухвалення рішень і правозастосовна діяльність (тобто взаємини Європи та держав-членів, про це в І частині книги), здатність діяти в мінливості часу (взаємини Європи й зовнішнього світу — у ІІ частині) і спроба поєднати правителів та народ (взаємини Європи й громадян держав — у ІІІ частині). Якщо конкретніше, то йдеться про те, як реально функціонують європейські інституції, як зовнішні чинники (нерідко кризи) спричинили перехід від співпраці щодо вугілля і сталі до Європейського Союзу та як зробити, щоб громадяни держав відчували, що «ЄС» є саме «їхньою» владою, а не чимось накинутим згори. Кожна частина сповнена історій-кейсів, на основі яких можна виводити тенденції, механізми, як працює ЄС.

СОЛІДАРНІСТЬ У РІЗНОМАНІТТІ

Розуміння цих трьох сфер політики важливе для нас з кількох причин. Не тільки у контексті того, яку допомогу може здобути Україна в ЄС — бо це той самий патерналізм тільки не щодо нашої держави, а Союзу. Потрібно усвідомлювати, що якщо ми хочемо бути частиною ЄС, то виклики, які стоять перед ним, є також нашими викликами. Треба бути готовим прийняти інший бік монети більшої свободи пересування — більшої конкуренції за робочі місця. Водночас необхідно вміти цінувати ті права й свободи, які надає ЄС своїм громадянам.

Як на мене, додаткову актуальність, окрім розуміння функціонування ЄС, надає третя частина, що стосується взаємодії з громадянами. Тут Україна може віднайти для себе чимало паралелей. Ідеться про відчуття спільної ідентичності європейців (наш еквівалент цього питання — «що єднає українців»). Для цього використовують три стратегії: німецька (ціле формується на основі єдиної культури, мови, цінностей), римська (держава як надавач переваг, зокрема безпеки), грецька («схвалення громадськістю тих представників, які приймають рішення від її імені»). У цьому контексті показовим є підрозділ «Гроші», а саме, кого ж зображувати на банкнотах євро. Виявилося, що ті, хто є героєм для одних країн, негативно сприймаються іншими, або ж визначні особи асоціюються тільки з певною країною, а не Європою.

Великою мірою висновки, до яких вони дійшли, можна застосувати й до нашої ситуації: «Коли європейське «я» є невловимим, а «інший» не дає визначального контрасту, залишається хіба одне: осягнути своє «я» як різноманіття». В Україні у багатьох регіонів є своя історія, свої герої, яких інколи важко поєднати в одному пантеоні; протиставлення «іншому» — Росії — працює і досі не для всіх... Чи не є різноманіття і нашим шляхом?

Можливо, але різноманіття без солідарності навряд стане міцним фундаментом. Нині Європа заохочує обміни студентів, дистрибуцію фільмів країн ЄС та інші способи, щоб громадяни різних держав краще пізнали й зрозуміли одне одного. Європа, як стверджує Луук ван Мідделаар, постійно винаходить себе. Те саме завдання, схоже, стоїть і перед Україною, тільки подвійне — винайти себе й долучитися до винайдення Європи.