«Книжна» людина – за фахом і натурою

Елеонора Соловей — про «розшарованість» сучасної української літератури, «старомодну» етику та інформаційну перебірливість

Не знаю когось іншого з літературознавців, у кого було б таке елегантно-точне, виважене слово, як у Елеонори Соловей. Ніхто не зробив більше для увічнення пам’яті дивовижного поета Володимира Свідзінського ...

«СТАЛО ЛЕДЬ НЕ МОДНИМ ЗІЗНАВАТИСЯ В НЕЧИТАННІ...»

— Без яких книжок не уявляєте свого життя?

— Без улюблених — здавна й віднедавна — збірок поезії та поетичних антологій, які так добре розкривати навмання і читати з тієї сторінки далі або вже прицільно когось шукати, ніби згадавши, кого саме потребую сьогодні... Свідомо не назву імен — їх багато. Також особливо люблю тепер мемуари й родинні хроніки, тішуся, що такого з’являється чимало: існує потреба це писати, осмислювати, рятувати від зникнення в непам’яті. Існує також, хоч дещо меншою мірою, і запит на такі тексти.

— 57% українців, за статистикою, не читають книжок. Ваш коментар...

— Тобто 43% відсотки читають? Чи не надто оптимістична статистика? Адже виглядає інакше. Стало ледь не модним зізнаватися в нечитанні, мало не хизуватися цим. Мені це особливо прикро не лише як людині «книжній» за фахом і за натурою: мої дитинство та юність припали на часи, коли мало не ціле суспільство читало, бібліотеки були місцем людним, а плакати у книгарнях запевняли, що «книжка найкращий подарунок», і з тим були на диво солідарні дуже багато людей. Але це було так давно, ще до телевізорів: вони ще тільки з’являлися, та й то, десь не в нас, і людство безжурно впустило їх у свої оселі. Проте то вже трохи інша історія.

— Чи хотілося колись написати листа улюбленому письменнику — навіть у позачасся?

— Ні, чомусь ніколи. Коли працювала в «Молодому буковинці», одна моя авторка-школярка написала Валентинові Катаєву: тоді всі читали в «Новом мире» його спогади «Алмазный мой венец» (літературний ландшафт був геть інакший — всесоюзний). Катаєв відповів — кілька загальних фраз, але дитина не тямилася від щастя. Натомість мені й потім ніколи не кортіло наближатися до кумирів, мушу навіть зізнатися, що уникала цього.

«ПОТРЕБА В МОРАЛЬНИХ АВТОРИТЕТАХ ДУЖЕ ВЕЛИКА...»

— Які, на вашу думку, нові літературні тенденції виявилися останнім часом?

— Про тенденції саме останнього часу говорити складно: вони ще не цілком проявилися, з більшої відстані наші враження можуть не підтвердитися. Натомість триває вже багато років прикра роз’єднаність, «розшарованість» сучасної української літератури на осібні й несполучні між собою «тусовки». Дуже умовно позначмо це як «тусовку» Національної спілки письменників і теперішнього українського ПЕНу. Певна дифузність є, до ПЕНу вступило чимало членів НСПУ, хтось із них при цьому друкується в обох літературних газетах, та це нічого не змінює: література порізнена, роз’єднана, аж ніби розшматована, і це, безумовно, не йде їй на користь. Зате це дуже «по-нашому». Певною мірою єднав та «зшивав» ці літературні резервації журнал «Кур’єр Кривбасу», але він, на жаль, припинив існування, а тим часом не всі це навіть і зауважили.

— У своїх дослідженнях ви наголошуєте не тільки на естетичних категоріях, але й на відповідальності    — у слові та вчинках митця. Чи не здається вам, що нині це поняття вважається «старомодним»?

— У добу «постправди» це анітрохи не дивно. Старомодним, либонь, можна вже проголосити й «золоте правило етики», та й саму етику заразом. Знаменний курйоз: суперпопулярний ізраїльський професор, автор світових бестселерів Юваль Ной Харарі у книжці «21 урок для 21 століття» один із «уроків» присвятив саме постправді, ілюструючи це явище російською анексією Криму. Однак у російському перекладі з відома автора путінську версію цих подій («іхтамнєт») було замінено... на Трампа, який, за підрахунками газети Washington Post, припустився неймовірної кількості неправдивих публічних заяв. Як мовиться, коментарі тут зайві.

— Ви писали про творчість тих, хто був беззаперечною елітою, шістдесятників зокрема. Чи нині зникла необхідність у моральних авторитетах?

— Навпаки, потреба в них дуже висока, зосібна в нас. Бо ми ведемося на корисливу пропаганду, споживаємо неякісний інформаційний продукт, дозволяємо маніпулювати нами, ніяк не виростемо з патерналістських уявлень: очікувань когось такого, хто прийде і все нам «порішає». І знаєте, такий «стан умів» напряму з нечитанням пов’язаний... А тим часом відійшли в засвіти наші мудреці з групи «Перше грудня» — Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Володимир Панченко. Якби вони залишалися з нами — хтозна, може, не опинилися б ми в ряду країн, які колись, до винайдення «політкоректності», неофіційно іменувалися «придуркуватими»...

— Виявляєте особливу, сказати б, вірність творчості Володимира Свідзінського та Василя Стуса. Чому саме вони?

— Насправді коло улюблених поетів у мене широке: Микола Зеров, Максим Рильський, Євген Плужник, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Василь Мисик, Ігор Муратов, Микола Бажан, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Василь Герасим’юк, Маріанна Кіяновська, Мирослав Лаюк, Галина Крук — мушу зупинитися, хоч це далеко не всі. А ще бодай чільна трійця поетів-класиків: Шевченко, Леся Українка, Франко. Там стільки «недочитаного», там стільки всього резонує із сучасністю, потребує перечитання! Але названі вами поети захопили мене особливою суголосністю моїм запитам до поезії, а ще й можливістю здійснювати якісь «першопрочитання», сприяти поширенню їхньої спадщини, донесенню її до читачів. У випадку Свідзінського  — можливістю реалізувати запізнене повернення першокласного поета до літературного канону.

«ПАНОРАМА НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА Й КУЛЬТУРИ ЗАГАЛОМ НЕ ТАКА БЕЗРАДІСНА — І ЦЕ НЕЗВАЖАЮЧИ НА СТРАХІТЛИВІ РЕПРЕСІЇ!»

— Акцентуєте на особливій ролі пам’яті. Ви — авторка блискучої книжки спогадів «Притча про поетів». Чи нинішнє покоління літераторів сприймає уроки попередників?

— На те не дуже схоже. Свого часу всім здалося, що треба безоглядно перегорнути сторінку, відкинути все радянське, що там і нема нічого вартісного, лише корнійчуки та пізні тичини. Потім виявилося, що панорама цілої літератури та й культури загалом далебі не така безрадісна — і це незважаючи на страхітливі репресії! До того ж суттєво доповнили картину митці з діаспори. А проте тяглість так і не було відновлено, досі є любителі робити закиди письменникам тієї доби (не завжди навіть і ґрунтовані на фактах), демонстративне «нерозрізнення» їх стало ледь не правилом. А вони, натомість, таки доволі різні.

Нещодавно до мене озвалася молода дослідниця з Росії: вона відкрила для себе воєнну прозу й публіцистику Сави Голованівського і вважає це явищем безпрецедентним — це при тому, що в них, а не в нас, була потім «окопна правда» (Бондарєв, Бакланов, та й Віктора Нєкрасова там бито нещадно, але числять тепер своїм)... Тим часом у нас хіба що «Дикий мед» Первомайського оповідав про війну не так, «як належало», — ну, то лише після публікації в Москві автор зміг його видати й тут, мовою оригіналу. Володимирові Панченку вдалося 2011 року здійснити перевидання «Дикого меду» (видавництво «Либідь»), але поновного відкриття твору либонь так і не сталося...

— Чи можливе відродження літературної критики?

— Хіба що за суттєвої зміни загальної ситуації в літературі, в культурі. Нині героїчно тримають планку кілька сайтів, насамперед Літакцент, Читомо, а також часопис «Критика», але цього замало. Вирішальною є і літературна періодика, а з нею, скажемо, не все гаразд. Зі зміною ситуації, напевно, зміняться й форми критики, хоч мені важко уявити якусь альтернативу добротній рецензії та аналітичному оглядові.

— Які твори, на вашу думку, могли б претендувати на Шевченківську премію?

— Скажу про ті, за які вболівала за моєї каденції в Шевченківському комітеті: шкодую, що не дістали цю нагороду публіцистичне трикнижжя Віталія Портникова («Богородиця у синагозі», «Тюрма для янголів», «Дзвони Майдану»), «Щоденник» Осипа Зінкевича, «Книга змін» Андрія Цаплієнка, «Охоронителі діви» Василя Портяка, роман Володимира Рафеєнка «Довгі часи». Але це, либонь, неминуче, тому бути в поважних журі морально тяжко та збитково.

«ТАЛАНОВИТО НАПИСАНІ ЖИТТЄПИСИ ІВАНА МАЗЕПИ ЧИ ЛЕСЯ КУРБАСА МОГЛИ БИ СТАТИ БЕСТСЕЛЕРАМИ»

— Що особливого могли б українські письменники розповісти світові?

— О, багато чого. Наприклад, неймовірно драматичну історію української церкви, ту, віками приховувану, досі одчайдушно фальшовану опонентами правду, ті карколомні перипетії героїчного стоїцизму та самопосвяти — з одного боку, й облуди, підступу й підкупу, зради та ницості — з другого. Талановито написані життєписи Івана Мазепи чи Леся Курбаса могли би стати бестселерами. Українці в Сибіру, на Далекому Сході, на Соловках, Норильське повстання...

— Як долаєте постійний тиск токсичної інформації? Що порадили б читачам «Дня»?

— Маємо культивувати інформаційну «перебірливість», навіть «снобізм»: тільки авторитетні й відповідальні джерела, в жодному разі не споживати «що попало», «що дають», усвідомлювати оту токсичність, не вештатися мережами навмання — там багато «зарази». З другого боку є небезпека замкнутися у своєму інформаційному «кубельці», затишно облаштуватися у колі друзів-однодумців. Такий собі інформаційний карантин. А як же ті співвітчизники, котрі споживають інформаційну отруту, котрі перемогли нас чисельно, відкинули на роки й роки назад і досі стоять на своєму? Опонувати їм конче потрібно, а для того, принаймні фахово, покликані люди мають заглядати й до тих смітників — знати ворога на ім’я та в обличчя. У цьому сенсі робота наших політичних оглядачів, журналістів та блогерів — неймовірно важка, але й надзвичайно важлива.