I порахунок, і порозуміння з 1960-ми

Побачило світ продовження роману Марини Гримич «Клавка», про який «День» уже писав. Нова книжка має назву «Юра», і її події відбуваються в 1960-х роках. «Юру» можна загалом читати і суто як продовження «Клавки», і як окремий твір («незалежне продовження», сказано в анотації). В центрі роману — родина Бакланових: Клавка, редакторка у видавництві «Молодь», її чоловік, який працює в колах вищого керівництва Радянської України, та син Юра — студент-фізик.

Клавка і Юра живуть ніби в двох світах: удома і навколо це світ уересерівської «еліти» та «золотої молоді», а на роботі та навчанні вони опиняються в широкому й суперечливому радянському світі. Тут і з’являються всілякі перипетії, покликані зацікавити читачів. Наприклад, дилеми Клавки, яка опинилася поміж доволі сірими стосунками з чоловіком (ті, хто читали попередній роман Гримич, зрозуміють: його героїня таки обрала в особистому житті зручніший, «житейський» шлях) та раптовим вибухом пристрасті до Баратинського, що з ним вона колись розірвала стосунки. Цей сюжет рухається як мелодрама. Або сумніви Юри — він на власні очі, у власному університеті, побачив (хоч і з певної відстані) нерівне зіткнення дисидентів, інакодумців із державною репресивною машиною, він відчув драматизм радянського вторгнення до Чехословаччини, і надходить час, коли йому дедалі частіше, в різних ситуаціях доводиться робити вибір...

«ПЕРЕКЛАСТИ» МОВОЮ СЬОГОДНІШНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПАТЕТИКУ ШІСТДЕСЯТИХ

Особисті сюжети героїв Марини Гримич розігруються, зрозуміла річ, на тлі подій політичних, соціальних, культурних. Тут кому що миліше — від владних інтриг до досить бурхливого шістдесятницького літературного життя або студентських пригод. А ще письменниця ретельно і зі смаком попрацювала над питанням повсякденної культури шістдесятих. Одяг, страви, напої, меблі, ресторани, мода на все закордонне... Але також — книжки, музика різних жанрів, кіно, телебачення. Так створюється завершена картина епохи. Чи на всі сто вона достовірна — запитання до вузьких фахівців, тільки для тексту це не дуже принципово.

Рік тому я писав, що роман «Клавка» має досить просту і прозору реалістичну стилістику, відчутну мелодраматичну ноту. Те саме слід сказати і про «Юру» — отже, естетично дві книжки поєднуються абсолютно органічно, власне, як два сезони одного серіалу чи дві серії фільму. Порівняння не випадкове: «Юра» — виразно кінематографічний текст. Ба більше, Марині Гримич вдалося попрацювати зі стилем доби (а він у шістдесятих характерний, «проситься» як для імітування, так і для взаємодії) так, що «Юра» починає перегукуватись і перемигуватись із шістдесятницьким кіно. Точніше з певним його типом — умовно кажучи, на зразок «Застави Ілліча» Хуцієва або «Чи вмієте ви жити?» Муратова (останній фільм, звісно, вже на межі, можливо, радше один із «постскриптумів» кіно-шістдесятих). Думаю, ця стилістична робота була не такою простою, як може здатися на перший погляд. Скажімо: як «перекласти» мовою сьогоднішньої літератури патетику шістдесятих, щоб вона не звучала фальшиво чи пародійно? Марина Гримич обрала цікавий шлях — здається, вона зробила акцент не на сам пафос, а на його зворотний бік, наївність. Яка нерідко шкодить стрункості тексту, зате додає емоційної переконливості.

ПРИКЛАД ПАРАДОКСАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Роман «Юра» при цій формальній простоті складніший за «Клавку» сенсами. Складніший і портрет суспільства, поколінь і середовищ. Письменниця зуміла окреслити різні простори, а головне — поєднати їх. Це особливо добре помітно на прикладі політичних контекстів героїв «Юри». Одночасно і в одному вимірі тут опиняються дисиденти, їхні вороги, ідейні комуністи, та віддані «гвинтики», м’яко-опозиційно налаштовані люди, пасивно підлаштовані під владу — і, зрештою, ті, хто «просто поряд проходили». Нерідко одна людина тут опиняється в різних ролях. Так, Юра то гидує самвидавом і відкидає опозиційні розмови, то починає фрондувати та підтримувати вигнаних з університету інакодумців, то просто не розуміє навколишніх подій, як-от протесту під час прем’єри «Тіней забутих предків». А генерал-кегебіст Боровий, будучи «стовпом режиму», час від часу стримує активність своїх підлеглих і рятує багатьох «неблагонадійних».

Перспектива роману «Юра», отже, відрізняється і від сумнозвісного ностальгійного прорадянського дискурсу, і від суто опозиційного, дисидентського чи антирадянського кута писання про ті часи. Книжка, мабуть, «буденніша» за них — і саме тому дає можливість освіжити погляд, побачити епоху ніби з урахуванням обох ідеологічних максим. Тобто дає додаткову поживу для роздумів, чого, може, й не дуже очікувалося від простої історії про не надто непересічних людей. Справді непересічні в книжці опиняються на дальніх планах — це і літератори та редактори, від Григора Тютюнника до батька письменниці, Віля Гримича, і активні дисиденти, і Петро Шелест. Вони ніби в тіні, але формують і структурують історію.

Нова книжка Марини Гримич — приклад парадоксальної літератури, коли текст, який можна назвати чи то мелодрамою, чи романом про дорослішання, раптом набуває ознак одного з пунктів на шляху порахунку і порозуміння з радянським минулим.