МЕНЮ

«Грецька операцiя» НКВС 1937–1938 р.: до і після

Микола ЧЕБОТАЄВ, Харків
22 серпня, 2019 - 17:05
Цього серпня в харківському видавництві «Майдан» вийшло друком двотомне російськомовне літературно-документальне видання «Среди непонятых стремлений и неоцененных утрат...»

Цим виданням було завершено десятирічний проект дослідження національно-культурних процесів у грецькому середовищі України 1920—1930-х рр., які відбувались в ході так званої коренізації — однієї з політичних кампаній в національному питанні в перші роки радянської влади.

Нова національна політика (коренізація) була покликана закріпити радянську владу на національних околиях шляхом залучення місцевого населення до радянського будівництва. Термін «коренізація» означав «вирощування» місцевих кадрів, опору на корінне населення республік. Слабка радянська влада на початку 1920-х рр. не могла обходитись без підтримки місцевої інтелігенції і була змушена залучити її на свій бік, надати їй можливості самореалізації. Республіки отримали порівняно широкі права щодо внутрішніх справ, зокрема економічних. Найбільш суттєві з них стосувалися царини культури. Кожна республіка не тільки мала можливість, але й була зобов’язана мати свою офіційну мову. Кожен, навіть самий нечисленний, народ СРСР отримав право офіційного застосування своєї мови і перспективи створення власної писемності, якщо її не існувало.

Німецький політолог і дослідник національної політики  СРСР Герхард Зимон вважав, що коренізация (згідно з макрозавданням ЦК РКП(б)) була покликана  запобігти розвитку націоналістичних сил, звільнених від національного поневолення в Російській імперії. Мовні, культурні, кадрові поступки були повинні зупинити розповсюдження автономістських і сепаратистських настроїв. Відігравало суттєву роль не тільки бажання сприяти розвитку національних культур, але й намагання завадити об’єднанню  народів Кавказу, Середньої Азії, інших регіонів навколо однієї спорідненої мови. Цьому послуговувало також адміністративне дроблення, перш за все, Средньої Азії.

З-поміж усіх республік СРСР Україна була найбільш багатонаціональною і стала масштабним плацдармом радянської влади у справі втілення  політики коренізації (прикладами якої були українізація, татаризація, полонізація, елінізація, тощо). Згідно з переписом населення 1926 р., в УРСР лише 18% мешканців не належали до титульної нації. Показовим для України були не тільки багатонаціональний склад, а й питома вага її націй в СРСР. Наприклад, найчисленна  з нацменшин — російська — складала 4% загальної чисельності росіян держави, в той час, коли  чешська — 75%, єврейська — 52%, польська — 48%, німецька — 40%, грецька — 30%.

Національно-культурне будівництво в УРСР найпотужніше позначилось на розвитку спільноти маріупольских греків, які компактно мешкали в південних районах Донбасу з кінця XVIII століття. На початок радянської доби вони не мали ані національної школи, ані писемних навичок рідною мовою, бо втратили їх протягом століть національно-культурного поневолення в Османській і Російській імперіях.  З 1926 до 1932 р. зусиллями сотень патріотів в Північному Надазов’ї (південь Донеччини, Маріуполь і навколишні поселення) було створено національну систему освіти — грецькі загальноосвітні школи, школи ліквідації неписемності для дорослих, Маріупольський грецький педагогічний технікум. В останньому викладали рідну мову викладачі з Криму, Кавказу, Греції (серед них — вихованці Комінтерну, провідні діячі Компартій Греції та Кіпру)... Наприкінці 1920-х рр. обговорювалося питання створення грецького факультету при одному з педагогічних вишів республіки. Випускники технікуму ставали до лав культурно-освітніх і радянських працівників, формуючи національну — грецьку і українську — інтелігенцію.  

В 1930 р. — на гребні розвитку національної преси УРСР — в Маріуполі почала виходити грецькомовна окружна (згодом  районна і обласна) газета «Колехтивістис» і було створено грецьке видавництво (одне з трьох в СРСР), в 1931 р. —  єдиний в Радянському Союзі дитячий журнал «Юний борець», пізніше перейменований в «Піонер».

Розвиток національної школи та видавничої справи спричинив справжній ренесанс румейської (грецької) літератури, яка неначе спляча красуня прокинулась після століть забуття і безнадії. За короткий відпущений історичною долею термін Маріупольським літературним об’єднанням було видано п’ять літературних альманахів, де публікувалися кращі твори грецьких літераторів України і всього СРСР, а також низку авторських і колективних поетичних збірок, численних перекладів. Ім’я натхненника і керманича грецького літературного процесу — члена Спілки письменників Георгія Костоправа — відомо в Україні завдяки перекладам І. Драча, М. Сингаївського, В. Сосюри, М. Бажана та інш. У роки української незалежності було видано збірку творів ще одного значного поета — Василя Галла (майже через вісімдесят років від підготовки до друку...). Але більшість митців (Амфіктіон Димітріу, Анастас Мацука, Харлампій Акритас, Олексій Чубаров, Марія Данно, інш.) та їхня самобутня творчість залишалися історичною terra incognita. 

У 1932 р. в Мариуполі було створено Грецький державний  робітничо-колгоспний театр, діяльність якого досі було описано фрагментарно. Пошуки групи дослідників дозволили відтворити історію цього самобутнього закладу національної культури.  Його робота в тісних рамках соціалістичного реалізму і за умов ідеологічного тиску все ж таки сприяла розвитку народного  мистецтва і зародкам національної драматургії. Крізь обпалені репресіями і війнами роки маріупольські греки пронесли любов до «Платона Кречета» та «Романа середнього», які увійшли в їх свідомість рідною, румейською мовою в образах Георгія Деґларі, Юрія Дранґа, Данила Теленчі, Сави Янгічера, Поліни Мамуйдар, Георгія Севда, Олександра Балджі та інших режисерів, акторів, музикантів... 

Під час сталінського терору, в ході так званої «грецької операції» НКВС СРСР 1937—1938 рр. всі досягнення та надбання української елінізації, як і всіх інших національно-культурних перетворень в республіці, було знищено.  Було ліквідовано технікум і театр, газету і журнал, видавництво і типографію, всі шрифти якої єжовські посіпаки викинули в неспокійне січневе Азовське море... У місті Маріуполь і по грецьких селах згідно з таємною постановою Оргбюро ЦК ВКП(б) від 24.01.1938 «О реорганизации национальных школ» почалося закриття грецьких шкіл. Їх поспіхом переводили на російську мову викладання. В Україні до червня 1938 р. було закрито 888 німецьких, чеських, болгарських, грецьких та інш. шкіл.

Розпочата 15 грудня 1937 р. «грецька операція» НКВС швидко набирала обертів. Більшість провідників і активних учасників грецьких національних перетворень в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Ніжині, великих містах і маленьких селах опинялися за ґратами радянської антилюдської системи безправ’я і суцільного зла. Свою страшну ціну за недовгий розвиток національної культури і національної свідомості заплатили і греки Маріупольщини та Донеччини. Кількість жертв порахувати неможна... Це взагалі характеризує всі сталінські національні розправи. До п’яти тисяч безневинних селян і містян, інтелектуалів і неписьменних, старих і молодих, громадян СРСР і зарубіжжя — їх  усіх було оголошено ворогами народу. В одному тільки грецькому селі Стила, що сьогодні опинилося на окупованій українській землі, на весну 1938 р. не залишилося жодного чоловіка старшого за вісімнадцять і молодшого за шістдесят років...

Грецька мова і культура опинилися під забороною, з бібліотек і музеїв вилучалися будь-які паперові згадки про мови і культурне надбання радянських греків  Їхніх носіїв та національно-свідомих громадян  протягом багатьох десятиліть продовжували цілеспрямовано «приборкували». На довгі десятиліття народ занімів... Суцільна русифікація і етнотрансформація призвели до трагічних гуманітарних наслідків, коли люди свідомо русифікували прізвища,  відхрещувалися від національності, ставали соціальними пристосуванцями без світоглядних засад, виховували дітей в дусі псевдоінтернаціоналізму, що не має нічого спільного з високою повагою до буття і культурного надбання свого та інших народів. 

У незалежній Україні, яка на всіх етапах активно сприяла культурному розвитку національних меншин при незмінній допомозі Греції,  Федерація грецьких товариств України зробила чимало задля відродження українського елінізму. На жаль, ймовірно, через незворотність наслідків грецької національної катастрофи 1937—1938 рр. ці зусилля  не призвели до національно-культурного ренесансу.

Один з таких наслідків  ми спостерігаємо й сьогодні на Донбасі, де лінія фронту в розв’язаній російським агресором війні проходить і через грецькі села. Те, яку життєву філософію, національні і  громадянські цінності сповідуватимуть греки Донбасу, багато в чому впливатиме на деокупацію цього українського регіону. Відстоювання, ствердження національних основ потребує щоденних зусиль. Щоб вижити в складних умовах і під тиском найдраматичніших викликів народу потрібні не тільки політичні і технічні засоби, потрібен храм національного Духу, кожне каміння якого — Душа людини, що розділяє долю свого народу.

Видання, що назване рядком раннього вірша Георгія Костоправа, створено на базі унікальних документів як пам’ятник українській елінізації та її лицарям, про яких доводилося збирати інформацію в багатьох державних, галузевих та приватних архівах, бібліотеках і музеях України, Росії, Греції. Зібрані разом, вони, нарешті, перетворять декілька terra incognita грецької історії України на екуменічний простір історичної правди. Правди, без якої поступ вперед знову може стати оманою...    

Автори видання — Олена Узбек (Харків) і Марія Пірго (Слов’янськ). Дослідницький проект було підтримало Фондом «Анастасіос Г. Левендіс» (Кіпр), двотомник видано за фінансової підтримки державного діяча Греції пана Димітріоса Баколаса.