Ціна вибору між піском і тлінню

Нова книжка С. Процюка – перший художній роман про 50-ті роки в Україні

Власне, й вибір у героїв роману С. Процюка «Пальці поміж піском» не такий вже великий – між тоталітаризмом і … тоталітаризмом. Звісно, категорія вибору передбачає складну дилему і сумніви між обов’язком і бажанням, необхідністю і непотребом, любовʼю і ненавистю, зрештою, між життям і смертю, що в 50-х зводилося швидше до не-буття і тліні за бодай нахабство подумати про вибір. Вибір вже зробила партія, яка, однак жила лише оманою своєї здатності обирати, позаяк вибір вже давно зроблений Одним, наіменованим вождем/батьком/поводирем (чому не катом/нелюдом/звіром?) усіх народів дружнього СРСР. Він же Сосо, він же Сталін, якого нарешті С. Процюк у романі «Пальці поміж піском» наважився вивести на авансцену читацького спостереження, хоч його тінь давно вже примарою поставала на сторінках його попередніх творів «Десятий рядок», «Руйнування ляльки», «Інфекція».

По суті, вибору не мав ніхто, як доводить новий роман Степана  Процюка… або вибір був за кожним… Це читач вирішить для себе зосібно. Це твір, що напрочуд демократично пропонує визначитися зі своїм вибором/вироком, адже дуже вже не однозначно виглядало життя 50-х, ознаменоване не щасливим радянським буттям, означеним у романі квазіщасливим рефреном із пісні Георга Отса «Я люблю тебя жизнь, Я люблю тебя снова и снова!», а страхом, тиском, вказівками й розпорядженнями. І вже не Сталін, партія чи цілий механізм партійних відданців провокують внутрішній неспокій, а лише осібний внутрішній цензор, що зухвало штовхає персонажів на прю із цілою системою.

В одному з останніх інтерв’ю С. Процюк впевнено заявив, що 50-ті – це час понівечених доль. Звісно, батьківський досвід мордовських таборів і люта осібна ненависть тоталітарного режиму майстерно вилилися у такі щемливі й напрочуд болісні тексти. С. Процюк удатний до неповторних художніх психоделій. Кожен твір письменника промовисто засвідчує складні інтрапсихічні процеси персонажів, уражених напряму або опосередковано тоталітарною системою як основним тригером неспокою в Україні. Роман «Пальці поміж піском» – винятковий, адже сюжетне хитросплетіння декларує катастрофічні наслідки тоталітарної політики не лише в суспільно-політичному устрої радянської України, а й у долях закоханих, приречених на любовну поразку.

«Пальці поміж піском» – перший художній роман про 50-ті в Україні, а також про любов, що дає сили і натхнення, знекровлюючи й обеззброюючи водночас. Історія кохання Оксани і Федора, хоч і не відзначається шекспірівським фіналом, утім також позбавлена щасливого happy end. Як доводить Степан Процюк у романі, навіть найщиріші людські почуття є лише піском, якщо його неможливо утримати міцним фундаментом. Радянські переваги, дбайливо нав’язані Федорові Віталієм Никодимовичем, – престижна посада, шикарні київські апартаменти, матеріальні вигоди, різні привілеї і почесті, зрештою, також виявилися псевдоцінностями, а, отже, тлінню і піском, що так механічно вислизає поміж пальців. Федір, як і багато подібних йому спраглих вирватися із радянської сірої маси, потрапив у не менш небезпечну радянську трясовину, що її письменник у романі іменує великою радістю радянського буття, а метафорично означує в’язким піском. Любов та інші неважливі для радянської ідеології сентименти передусім і найлегше поглинаються примарними полями із піску, в якому більшість так методично вгрузає, а то й тоне навіки.

Радянське щастя, як видно зі сторінок роману, визначається іншими категоріями – відданістю партійним ідеалам, уніфікованістю, ідеологічною переконаністю, а не якимись низькими сентиментами, які вичавлює із себе навіть сам Хазяїн, Вождь, Великий батько, такий справедливий, рішучий і розсудливий для стороннього ока, але не такий вже і стальний для внутрішнього цензора. Це ж бо він помирав важко, як доводить Степан Процюк із перших сторінок роману, неспроможний примирити всі свої альтер-его: великого вождя, суворого батька, невдячного сина, невідбулого священника, великого месії і визволителя нації, невдатного чоловіка і коханця. Романіст, здається, наблизившись до розгадки внутрішньої трагедії тирана, пропонує свої версії травматизації і кризи Сталіна, вчасно не подоланої і не пропрацьованої, що мали згубні і навіть катастрофічні наслідки для мільйонів закатованих і поганьблених. Утім засуджувати чи співчувати йому – осібний вибір кожного читача, адже в романі примхливо обіграні різні іпостасі далеко не всесильного тирана. Тож чи не від усвідомлення деспотом власної тлінності маємо трагічні наслідки для усіх «дружніх» народів?

С. Процюк у «Пальцях поміж піском», як і в решті інших своїх творів, методично вмонтовує лінію спротиву тоталітарному, радянському, ідеологічному, неприродному й украй небезпечному для свідомого патріотичного українства. І хоча тих, хто згоджувався на відкритий опір й оборону всього українського у романі небагато, однак це міцний оплот, що, зрештою, привів Україну до її фактичного відокремлення від колонізатора. За невеликою організацією спраглих до опору українців стоїть ціла армія невмирущих і вічно живих патріотів і боротьбистів, що й творять у романі дискурс свободолюбства й незалежності.

Душі наших померлих у боротьбі за державу витають зараз над нами, просячи незримої присутності на юнацькій клятві. Згадаймо січових стрільців та вояків УПА, замерзлих і пошматованих, згадаймо тих емігрантів, які так і не поцілували українську землю, згадаймо замордованих українських письменників, насильно розлучені пари, згадаймо переслідуваних удома й доведених до важких хворіб і меж відчаю.

Це ж бо вони, разом із Іваном Дудочкою та Миколою Мочерним, завідомо свідомими своєї смерті у боротьбі за не-радянську Україну, підживлені вічною пам’яттю своїх попередників, мали за образну проєкцію своїх протитипів і в інших романах Степана Процюка «Травам не можна помирати» (Олександер Світлий, Максим Томиленко), «Інфекція» (Микола Лобʼюк). Історія підпільної української організації підсилює концепт любові, на якому розбудований роман. Щоправда, і цю фанатичну любов, як виявилося, можна похитнути, знайшовши важливі для людини важелі впливу, як у випадку із Микитою Йосипенком. Він, як і Федір Логвин та Оксана Демиденко, виявився лише дрібним гвинтиком тоталітарної гільйотини, байдужої до будь-якої любові.

Кожен із персонажів роману знаходив свій осібний острівок любові. Щоправда, кожен по-своєму її і проявляв. Оксана самовіддано й беззастережно віддалася прекрасному почуттю, прирікаючи себе на недолю, у той час, як Федір використовував лише потрібні йому ресурси любові, що творчо окриляли й надихали його, неспроможний сповна віддатися цьому почуттю. Він, піднесений коханням, ним же і приречений на повільне конання. Кохати в 50-х, доводить С. Процюк, – небезпечна справа: не можливо щось набути, не втративши чогось. Зрештою, майже всі програли у нечесній боротьбі. Між тоталітаризмом і тоталітаризмом можливо обрати лише тоталітаризм… або смерть, на що погоджувалися лише найзавзятіші бунтарі й опозиціонери. Решта була приречена на пристосуванство, що, зрештою, кожного поступово самовипалювало, розбалансовувало й знегіднювало. Кожен із героїв поборював свою внутрішню напругу й переживав особисту трагедію – зради, відречення, забуття, самовиправдання, утривавлений страх. Але найбільша загроза – не-буття й ігнорування, що у більшості асоціювалося з доволі чітким механізмом утрапляння у цей стан: нагляд – переслідування – підозри – допити – катування – тавро зрадника нації – привселюдне засудження й, зрештою, повне забуття.

Можна було терпіти й страх. Федір був упевненим, що навіть життя у страхові краще від небуття без страху. Його дуже лякала порожнеча й темінь. Страх має багато темного, але то частина живого. А випадання з усіх усюд, нічогість не має ані живого, ані мертвого.

Осуджувати чи співчувати – дилема, що тримає читача у напрузі до останніх рядків. Утім чи є потреба виносити вирок тим, хто вже умертвлений ще за життя? Чи багато би зберегло міць свого морального духу у ситуації тотального тиску, нагляду, диктату й повсякчасного контролю? Глибокі розмисли й відповіді кожен знайде на сторінках роману «Пальці поміж піском».

«Пальці поміж піском» – доволі складна і напружена проза. Це та художня лектура, що спонукає нас до самовслуховування й чесності із самим собою. Останній із романів Степана  Процюка – глибока і прониклива психоделія, розбудована на психічних сум’яттях, множинності особистості, зрадах і страхах – найвизначальніших із радянських імперативів повсякденного життя. Читач повсякчас перебуває у єдиному емоційному зчепленні з персонажами, які, здається, й самі не готові уповні зізнатися собі у правильності й доречності свого вибору. Зрештою, до кожного з них поступово приходить гірке розчарування крихкими вигодами піску.

Завдяки тому, що він промовчав, має побутовий спокій і комфорт. Але часи знову змінюються, і побутовий спокій і комфорт у нашій дорогій Вітчизні завжди нагадують пісок, куди кожен може занурити свої пальці.

Молох тоталітаризму нещадний і до закоханих, і до свідомих й упереджених, і до затятих боротьбистів. Кохаючи, герої все ж змушені зраджувати й відрікатися, хай якою високою виявиться ціна їхнього вибору чи жертовності. Утім, як доводить С. Процюк, усе має свою спокутувальну ціну. Ніщо не має сил утримати від піщаного вислизання й тління ні найкривавішого із тиранів, ні його відданих партійців, ні досвідченого партійного апаратника, ні високоповажного музику, ні незговірливого патріота, ні закохану мрійливу акторку. Тож роман Степана Процюка «Пальці поміж піском» пропонує доволі чіткі вектори у набутті землі обітованої, а не сипучих пісків забуття і тління.

Ціна вибору між піском і тлінню

Ціна вибору між піском і тлінню

Нова книжка С. Процюка – перший художній роман про 50-ті роки в Україні

Власне, й вибір у героїв роману С. Процюка «Пальці поміж піском» не такий вже великий – між тоталітаризмом і … тоталітаризмом. Звісно, категорія вибору передбачає складну дилему і сумніви між обов’язком і бажанням, необхідністю і непотребом, любовʼю і ненавистю, зрештою, між життям і смертю, що в 50-х зводилося швидше до не-буття і тліні за бодай нахабство подумати про вибір. Вибір вже зробила партія, яка, однак жила лише оманою своєї здатності обирати, позаяк вибір вже давно зроблений Одним, наіменованим вождем/батьком/поводирем (чому не катом/нелюдом/звіром?) усіх народів дружнього СРСР. Він же Сосо, він же Сталін, якого нарешті С. Процюк у романі «Пальці поміж піском» наважився вивести на авансцену читацького спостереження, хоч його тінь давно вже примарою поставала на сторінках його попередніх творів «Десятий рядок», «Руйнування ляльки», «Інфекція».

По суті, вибору не мав ніхто, як доводить новий роман Степана  Процюка… або вибір був за кожним… Це читач вирішить для себе зосібно. Це твір, що напрочуд демократично пропонує визначитися зі своїм вибором/вироком, адже дуже вже не однозначно виглядало життя 50-х, ознаменоване не щасливим радянським буттям, означеним у романі квазіщасливим рефреном із пісні Георга Отса «Я люблю тебя жизнь, Я люблю тебя снова и снова!», а страхом, тиском, вказівками й розпорядженнями. І вже не Сталін, партія чи цілий механізм партійних відданців провокують внутрішній неспокій, а лише осібний внутрішній цензор, що зухвало штовхає персонажів на прю із цілою системою.

В одному з останніх інтерв’ю С. Процюк впевнено заявив, що 50-ті – це час понівечених доль. Звісно, батьківський досвід мордовських таборів і люта осібна ненависть тоталітарного режиму майстерно вилилися у такі щемливі й напрочуд болісні тексти. С. Процюк удатний до неповторних художніх психоделій. Кожен твір письменника промовисто засвідчує складні інтрапсихічні процеси персонажів, уражених напряму або опосередковано тоталітарною системою як основним тригером неспокою в Україні. Роман «Пальці поміж піском» – винятковий, адже сюжетне хитросплетіння декларує катастрофічні наслідки тоталітарної політики не лише в суспільно-політичному устрої радянської України, а й у долях закоханих, приречених на любовну поразку.

«Пальці поміж піском» – перший художній роман про 50-ті в Україні, а також про любов, що дає сили і натхнення, знекровлюючи й обеззброюючи водночас. Історія кохання Оксани і Федора, хоч і не відзначається шекспірівським фіналом, утім також позбавлена щасливого happy end. Як доводить Степан Процюк у романі, навіть найщиріші людські почуття є лише піском, якщо його неможливо утримати міцним фундаментом. Радянські переваги, дбайливо нав’язані Федорові Віталієм Никодимовичем, – престижна посада, шикарні київські апартаменти, матеріальні вигоди, різні привілеї і почесті, зрештою, також виявилися псевдоцінностями, а, отже, тлінню і піском, що так механічно вислизає поміж пальців. Федір, як і багато подібних йому спраглих вирватися із радянської сірої маси, потрапив у не менш небезпечну радянську трясовину, що її письменник у романі іменує великою радістю радянського буття, а метафорично означує в’язким піском. Любов та інші неважливі для радянської ідеології сентименти передусім і найлегше поглинаються примарними полями із піску, в якому більшість так методично вгрузає, а то й тоне навіки.

Радянське щастя, як видно зі сторінок роману, визначається іншими категоріями – відданістю партійним ідеалам, уніфікованістю, ідеологічною переконаністю, а не якимись низькими сентиментами, які вичавлює із себе навіть сам Хазяїн, Вождь, Великий батько, такий справедливий, рішучий і розсудливий для стороннього ока, але не такий вже і стальний для внутрішнього цензора. Це ж бо він помирав важко, як доводить Степан Процюк із перших сторінок роману, неспроможний примирити всі свої альтер-его: великого вождя, суворого батька, невдячного сина, невідбулого священника, великого месії і визволителя нації, невдатного чоловіка і коханця. Романіст, здається, наблизившись до розгадки внутрішньої трагедії тирана, пропонує свої версії травматизації і кризи Сталіна, вчасно не подоланої і не пропрацьованої, що мали згубні і навіть катастрофічні наслідки для мільйонів закатованих і поганьблених. Утім засуджувати чи співчувати йому – осібний вибір кожного читача, адже в романі примхливо обіграні різні іпостасі далеко не всесильного тирана. Тож чи не від усвідомлення деспотом власної тлінності маємо трагічні наслідки для усіх «дружніх» народів?

С. Процюк у «Пальцях поміж піском», як і в решті інших своїх творів, методично вмонтовує лінію спротиву тоталітарному, радянському, ідеологічному, неприродному й украй небезпечному для свідомого патріотичного українства. І хоча тих, хто згоджувався на відкритий опір й оборону всього українського у романі небагато, однак це міцний оплот, що, зрештою, привів Україну до її фактичного відокремлення від колонізатора. За невеликою організацією спраглих до опору українців стоїть ціла армія невмирущих і вічно живих патріотів і боротьбистів, що й творять у романі дискурс свободолюбства й незалежності.

Душі наших померлих у боротьбі за державу витають зараз над нами, просячи незримої присутності на юнацькій клятві. Згадаймо січових стрільців та вояків УПА, замерзлих і пошматованих, згадаймо тих емігрантів, які так і не поцілували українську землю, згадаймо замордованих українських письменників, насильно розлучені пари, згадаймо переслідуваних удома й доведених до важких хворіб і меж відчаю.

Це ж бо вони, разом із Іваном Дудочкою та Миколою Мочерним, завідомо свідомими своєї смерті у боротьбі за не-радянську Україну, підживлені вічною пам’яттю своїх попередників, мали за образну проєкцію своїх протитипів і в інших романах Степана Процюка «Травам не можна помирати» (Олександер Світлий, Максим Томиленко), «Інфекція» (Микола Лобʼюк). Історія підпільної української організації підсилює концепт любові, на якому розбудований роман. Щоправда, і цю фанатичну любов, як виявилося, можна похитнути, знайшовши важливі для людини важелі впливу, як у випадку із Микитою Йосипенком. Він, як і Федір Логвин та Оксана Демиденко, виявився лише дрібним гвинтиком тоталітарної гільйотини, байдужої до будь-якої любові.

Кожен із персонажів роману знаходив свій осібний острівок любові. Щоправда, кожен по-своєму її і проявляв. Оксана самовіддано й беззастережно віддалася прекрасному почуттю, прирікаючи себе на недолю, у той час, як Федір використовував лише потрібні йому ресурси любові, що творчо окриляли й надихали його, неспроможний сповна віддатися цьому почуттю. Він, піднесений коханням, ним же і приречений на повільне конання. Кохати в 50-х, доводить С. Процюк, – небезпечна справа: не можливо щось набути, не втративши чогось. Зрештою, майже всі програли у нечесній боротьбі. Між тоталітаризмом і тоталітаризмом можливо обрати лише тоталітаризм… або смерть, на що погоджувалися лише найзавзятіші бунтарі й опозиціонери. Решта була приречена на пристосуванство, що, зрештою, кожного поступово самовипалювало, розбалансовувало й знегіднювало. Кожен із героїв поборював свою внутрішню напругу й переживав особисту трагедію – зради, відречення, забуття, самовиправдання, утривавлений страх. Але найбільша загроза – не-буття й ігнорування, що у більшості асоціювалося з доволі чітким механізмом утрапляння у цей стан: нагляд – переслідування – підозри – допити – катування – тавро зрадника нації – привселюдне засудження й, зрештою, повне забуття.

Можна було терпіти й страх. Федір був упевненим, що навіть життя у страхові краще від небуття без страху. Його дуже лякала порожнеча й темінь. Страх має багато темного, але то частина живого. А випадання з усіх усюд, нічогість не має ані живого, ані мертвого.

Осуджувати чи співчувати – дилема, що тримає читача у напрузі до останніх рядків. Утім чи є потреба виносити вирок тим, хто вже умертвлений ще за життя? Чи багато би зберегло міць свого морального духу у ситуації тотального тиску, нагляду, диктату й повсякчасного контролю? Глибокі розмисли й відповіді кожен знайде на сторінках роману «Пальці поміж піском».

«Пальці поміж піском» – доволі складна і напружена проза. Це та художня лектура, що спонукає нас до самовслуховування й чесності із самим собою. Останній із романів Степана  Процюка – глибока і прониклива психоделія, розбудована на психічних сум’яттях, множинності особистості, зрадах і страхах – найвизначальніших із радянських імперативів повсякденного життя. Читач повсякчас перебуває у єдиному емоційному зчепленні з персонажами, які, здається, й самі не готові уповні зізнатися собі у правильності й доречності свого вибору. Зрештою, до кожного з них поступово приходить гірке розчарування крихкими вигодами піску.

Завдяки тому, що він промовчав, має побутовий спокій і комфорт. Але часи знову змінюються, і побутовий спокій і комфорт у нашій дорогій Вітчизні завжди нагадують пісок, куди кожен може занурити свої пальці.

Молох тоталітаризму нещадний і до закоханих, і до свідомих й упереджених, і до затятих боротьбистів. Кохаючи, герої все ж змушені зраджувати й відрікатися, хай якою високою виявиться ціна їхнього вибору чи жертовності. Утім, як доводить С. Процюк, усе має свою спокутувальну ціну. Ніщо не має сил утримати від піщаного вислизання й тління ні найкривавішого із тиранів, ні його відданих партійців, ні досвідченого партійного апаратника, ні високоповажного музику, ні незговірливого патріота, ні закохану мрійливу акторку. Тож роман Степана Процюка «Пальці поміж піском» пропонує доволі чіткі вектори у набутті землі обітованої, а не сипучих пісків забуття і тління.