Читання як щеплення

Олесь ІЛЬЧЕНКО — про поетів-спостерігачів природи, малювання і місця сили

«Насправді я просто збирач туманів», — такою красивою фразою характеризує себе цей поет і романіст. Але за нею — містка метафора письменницької праці.
    ВИГАДКА, РЕАЛЬНІША ЗА ЖИТТЯ
   — Ти, киянин, засвідчив свої любов і знання про столицю, зокрема, у романі «Місто з химерами», книжці есеїстки «Збирачі туманів» й альбомі світлин та поезій «Деякі сни, або Київ, якого немає». Мені здається, основний тон цих речей мінорний. Чи це так?

     — Книга поезій «Деякі сни...», можливо, і справді мінорна, як й інші мої вірші. Тут, гадаю, слід вірити сторонньому погляду. Колись наш інтелектуал Лесь Герасимчук сказав, що я «сумний холоднуватий філософ» — у поезіях, звісно. А роман «Місто з химерами» чи книгу «Збирачі туманів» я б не називав сумними. То просто різні форми згадок про одне місто — як бачене, так і відтворене уявою.

— Вигадка, уява й фактаж у твоїй творчості, зокрема в роботі над романом «Порт Житана».

— Класичний рецепт — 40 відсотків правди, 60 відсотків вигадки — працює не тільки в пропаганді. Хоча, як на мене, в романі «Порт Житана» таке співвідношення є зворотним — 60 на 40. Мене дуже тішить, коли читачі так вірять у реальність головного героя — йдеться про живописця Марка Мазура — що шукають інформацію про нього в Інтернеті. Кілька моїх знайомих художників, прочитавши книгу, кинулися «дізнаватися більше» про Мазура у Вікіпедії, скажімо. Це той випадок, коли вигадка видається реальнішою за правду. А без уяви жоден роман годі створити: коли писав, яскраво бачив життя двох напіввигаданих киян із «Порту Житана» — Сергія Коваленка і Марка Мазура. Хоча, підкреслю — у романі дуже багато реальних фактів, випадків, людей, локацій. Навіть в основі «скандального» роману «Моя кохана К’яра» — реальні факти.

— Один із твоїх улюблених поетів — Михайло Доленго, біолог, як і ти (за першою освітою). Це ім’я мало знане навіть серед літераторів. Хто, на твою думку, найпроникливіше описав українську природу в поезії?

— Здається, все ж таки поети не описують природу, а нотують свої рефлексії на теми природи чи, точніше кажучи, споглядаючи довкілля, вдаються до своєрідної натурфілософії. Доленго мав обдарування проникливо бачити рослини й відчувати їхнє буття. А серед віршів моїх улюблених поетів-спостерігачів природи, крім вишуканих рядків Свідзінського, космічних експресій раннього Тичини, шляхетної виваженості Зерова, я постійно повертаюся до теплих, щирих слів Максима Рильського.

— Зараз осінь, і осінні рядки Рильського літають у повітрі... Містичні моменти в твоєму житті. Чи описав їх?

— Такі моменти, як і в багатьох, траплялися, але не описував їх у своїх книжках. Один з найбільш яскравих і незбагненних випадків стався невдовзі після смерті моєї мами 6 січня, тридцять років тому. Ми — батько, моя дружина, маленький син і я — сиділи у вітальні після прощання на цвинтарі й мовчали. Несподівано невідь звідки випурхнув метелик, білан. Де він узявся серед зими у міській квартирі? То не була моя галюцинація: метелика бачили всі ми. Зробивши коло над улюбленими вазонами мами — амазонськими ліліями — лускокрилий зник так само несподівано, як і з’явився. Ми шукали його, але не знайшли... Така от репліка літературно-набоковського сюжету, який став життям.

«НЕ МОЖУ УЯВИТИ ЦЕНЗУРУВАННЯ МОЇХ ТЕКСТІВ»

— Чи бракує тобі літературних оглядів, художньої критики, рецензування тощо? Чи маєш потребу в паперових літературних журналах?

— Не можу сказати, що мої книжки проходять непоміченими — як певним колом читачів, так і професійними оглядачами. Звісно, в Україні гостро бракує паперових літературних часописів — таких як «Сучасність» і відтак широких оглядів й адекватних рецензій нових книжок (окрема тема — вкрай суб’єктивні інтернет-огляди чи рейтинги «десяток», «двадцяток» чи «тридцяток» «кращих книг» за сто чи тридцять останніх років).

— Чи погоджуєшся з думкою: людей, які не сприймають тоталітарної пропаганди, об’єднує те, що вони в дитинстві читали багато художньої літератури?

— Не чув такої думки, але не певен, що читання книг у дитинстві може бути панацеєю від впливів пропаганди різного ґатунку. Читання — мов щеплення: підвищує захисні сили організму, але не дає стовідсоткової гарантії від хвороби.

— Дуже актуальне порівняння! Чи потерпав від цензури — до й після незалежності?

— Як науковий редактор підручників і монографій, я зіштовхувався з цензуруванням текстів у радянські часи. Щодо моїх віршів і прози такого не траплялося: я не поспішав оприлюднювати свої поетичні спроби до 1985 року — коли вже цензурна ситуація в колишньому СРСР почала змінюватися на краще. Того року Микола Рябчук відібрав кілька моїх віршів для альманаху «Вітрила»: мій літературний дебют. В останні 30 років не можу уявити цензурування моїх текстів.

«БАТЬКИ НЕ ОЧІКУВАЛИ, ЩО Я ПИСАТИМУ КНИЖКИ»

— Наскільки важливий для тебе зворотний зв’язок із читачами? Як ти його підтримуєш чи ігноруєш?

— Я б сказав, що зворотній зв’язок цікавий і корисний. Читачі висловлюють враження від моїх книг публічно чи приватно, на творчих зустрічах або через повідомлення у Фейсбуці, скажімо. Я аналізую й беру до уваги різні погляди: прискіпливі, з критичними заувагами чи просто доброзичливо-уточнювальні.

— Маю враження, що останнім часом мало не всі українські письменники почали малювати, зокрема й ти. Це колись приховуваний талант чи проявлений нині?

— Ну, деякі літератори водночас є й співаками чи акторами... У дитинстві та юності я малював, потім кинув. Довгий час хотів поновити свої спроби, аж ось років зо три тому надумав. Відпочинок, як відомо — просто зміна діяльності. Малюючи, я треную уяву, зір, точні рухи. Заняття живописом — чудова втеча від писання і побутових справ до фантазійного світу кольорів і композиції.

— Які роль мами та батька в становленні твоєї особистості?

— Звичайно, їхній вплив був дуже великим, хоч вони не очікували, що я писатиму книжки: то вже був мій вибір. Завдяки батьку я з дитинства бачив світ кіно зблизька, а від мами дізнався про певні підставові речі: існування музею д’Орсе, про наш синьо-жовтий прапор, вишукану естетику будинків старого Києва, зрештою, вона прищепила мені україноцентричний погляд на світ

— Твої місця сили?

— Ці місця щоразу інші — усе залежить від емоційного стану, віку й відтак від оновленого щоразу погляду. Таким місцем може бути Замкова гора в Києві з її неосяжним літнім небом, містичний у тумані мис Доброї Надії, неймовірно красива Аравійська пустеля між Нілом і Червоним морем, храм святого Петра в Римі чи величний водоспад в Ісландії...

— Пандемія, карантини — як вплинули на твоє життя?

— З одного боку карантин унеможливив чи не найбільші для мене приємності — мандрівки, необхідно-важливі чи пізнавальні. З іншого — дивним чином надихнув на писання нових книг. Регульоване, розмірене життя посприяло зосередженості на важливому. Цього року вийде друком одна чи дві нових книги — роман про наших сучасників і досить несподівана ретро-книжка, знову на київську тему. Рідне місто не хоче мене відпускати... А тим часом маю ідеї ще двох романів і книжки оповідань.

— Коли відчуваєш особливу інтенсивність життя?

— Коли говорити про останні років десять — під час подорожей, далеких чи не дуже, до міст чи екзотичної природи. Хоча насправді я просто збирач туманів.

— Чи відчуваєш себе «людиною світу»?

— Загалом — так. Українець, киянин, європеєць, жива істота на Землі: такий от ряд ідентифікацій. Переконався, що планета осяжна і вразлива. Тому вся вона — наша.