Що для нас доброта?
За часів минулого режиму була проведена вельми копітка й тонка робота, спрямована на зміну суспільної ментальності. Тоді багато важливих слів побутового лексикону втратили своє значення, вийшли з ужитку або набули нового відтінку. Такі слова, наприклад, як "благодійник", "милосердя", "жалість", "милостиня" набули стійкого іронічного і навіть дещо презирливого забарвлення. А поняття, що стоять за ними, зникли з усіх моральних кодексів, із шкільних чи позашкільних програм виховання дітей; вони вживалися хіба щодо тварин.
Подібне виховання діяло (й досі діє) також вдома, в сім'ї. Діти старанно відгороджуються від будь-яких справ милосердя, скажімо, від участі у догляді за хворими членам сім'ї ("це може зашкодити їхній психіці") чи якоїсь допомоги стареньким сусідам ("там так жахливо тхне!"). Характерне й те, що сьогодні, особливо в місті, онуки рідко беруть участь у скорботі за померлими дідусем чи бабусею, у похоронах - їх бояться "травмувати". Звичайно, факт смерті близької людини, який пройшов так непомітно й безболісно, стає відомим дитині - в її душі неодмінно проростає зерно черствості.
Подібні обставини призвели до того, що зараз, попри оспівану доброту народу, наше суспільство іноді демонструє такі риси байдужості, які межують із жорстокістю. Кожному мабуть знайома така картина: у людному місці, в центрі чи на базарі, лежить на землі людина. Лежить на снігу, або у зимовій грязюці, або на пекучому сонці. Вона може бути хворою чи п'яною, але ж то неважливо, бо вона гине. А серед нас, таких зайнятих і ділових, часто-густо не знаходиться жодного, хто хоча б зателефонував до міліції. Якщо подивитися правді в очі, то така ситуація - колективне вбивство.
Всім дуже добре відомо, що сьогодні жебракування стало прибутковою професією. І це знання часто звільняє нас від співчуття. Коли ми бачимо скручену старістю жінку, яка взимку і влітку зранку до вечора стоїть на колінах десь у переході, ми поспішаємо задавити у собі природну жалість думкою: "Вона працює на якогось п'яницю-онука. Не буду давати гроші йому на горілку!" Між тим, добра людина не шукає приводів чи доказів, вона просто жаліє і дає, що може, - хоча б задля того, щоб бабусю не бив вдома той самий уявний мерзотник.
Людина, яка опинилася "на дні" і має відповідний вигляд, найчастіше викликає огиду й презирство, а не співчуття. Зверніть увагу, як люди подають милостиню - мимохідь, майже не дивлячись на прохача. Не наближаючись (щоб випадково не забруднитись), без жодного доброго слова кидають монету чи гривну, як собаці їжу. Рідко можна побачити, щоб подати милостиню посилали дитину та ще щоб її навчили гарненько привітатися до старої людини, яка опинилася у такій страшній життєвій ситуації. Колись суспільство краще усвідомлювало певну випадковість, примхливість людської долі; тоді казали: "Від суми та від тюрми не зарікайся".
Зараз з усіх боків лунають ридання над нашими бідами - соціальними, політичними, економічними. Та, може, найстрашнішою серед них є брак жалості в людях, брак потреби робити добро. А ще відсутність такого натурального бажання - коли мені добре, нехай і всім навкруги буде добре. Ця риса особливо впадає в очі в інших країнах - там під час свят заможне веселе суспільство робить все можливе, щоб частка весілля, тепла й ласощів досягла найбіднішого.
Чи завжди з нами таке було? Здається, що ні. Пам'ятаю, що в селі, де пройшло моє дитинство, був звичай посилати страви, які нечасто готували, найчастіше пиріжки, старим чи багатодітним сусідам. Пригадую також, як під час війни, коли ми потерпали від нестачі їжі, мама відправляла з дітьми передачу військовополоненим, які гибіли з голоду у таборі поряд із селом.
Давно відомо, що будь-яка добра справа більше користі приносить тому, хто дає, а не тому, хто приймає. Милостиня робиться насамперед для себе, на користь своїй душі, виховує повагу й жалість до всіх людей. "Мы ненавидим людей за то зло, которое мы им делаем, а любим - за добро, которое мы для них сделали", - писав Лев Толстой.