Журналістика/чурналістика: вибране підкреслити

«Правда в тому, що журналістика має власну ідеологію, приголомшує», – пише відомий британський журналіст-розслідувач із сорокарічним стажем роботи Нік Дейвіс у своїй скандально-викривальній книзі «Новини пласкої Землі». Очевидно, автор говорить не про ту журналістику, благородна мета якої – з’ясувати істину й служити загальному благу, а про ту, цинічне завдання якої полягає в так званому об’єктивному висвітленні подій, формуванні громадської думки (у сенсі маніпуляції масовою свідомістю), розважанні, потуранні бажанням аудиторії, а також управлінні почуттями і вчинками людей. Нік Дейвіс називає таку квазіжурналістику «чурналістикою», а руйнівну ідеологію, якій вона служить, – комерціалізацією.

Як і будь-яка ідеологія, комерціалізація складається із взаємопов’язаних елементів – ідеологем. І якщо ідеологія визначає мету, то ідеологеми сприяють її реалізації, умовно окреслюючи покроковий план дій. А отже, більшість вад, яку приписують сучасній журналістиці, значною мірою є результатом дотримання цих ніким не писаних, але зрозумілих постулатів для всіх посвячених. Саме про них і йтиме мова далі.

«Мозаїчна культура» ? ідеологема, що спадає на думку передусім. Про це явище найбільше можна дізнатися із праці французького культуролога Абрахама Моля «Соціодинаміка культури», у якій дослідник зауважує, що люди більше не отримують структурованих знань і процес пізнання відбувається за принципом випадковості. Сучасна культура формується під впливом великої кількості несистематизованої інформації, вирваної з контексту, яку щодня продукують ЗМІ. Урешті-решт люди втрачають здатність бачити цілісну картину світу. Натомість у їхніх головах міститься безліч інформації та фактів, непов’язаних між собою.

Найімовірніше, необачний читач не вбачатиме загрозу в мозаїчній культурі, хоча насправді це явище є дуже небезпечним, адже під його впливом люди перестають мислити логічно й критично, а також стають вразливими до різних маніпуляцій і легко піддаються пропаганді, ефективність якої забезпечує асоціативне, а не раціональне сприйняття дійсності.

Відомий польський журналіст Ришард Капусцінський справедливо вважає, що «добру й погану журналістику легко можна відрізнити: у добрій журналістиці, крім опису подій, є й пояснення її причин. У погані журналістиці існує сам опис, без жодних зв’язків чи відсилань до історичного контексту…».

У контексті аналізу мозаїчної культури слід згадати і про «демократію шуму», адже ця ідеологема не просто взаємопов’язана з попередньою, але й суттєво підсилює її вплив. Демократія шуму – це створення такого звукового фону навколо людини, щоб вона не мала змоги зупинитися й замислитися над почутим. Велике інформаційне засилля знеохочує й унеможливлює бажання шукати істину, з’ясовувати суть певних явищ, подій чи процесів, які відбуваються у світі.

Цікаво те, що демократію шуму описували два чи не найвідоміші сьогодні письменники-антиутопісти – Джордж Орвелл і Рей Бредбері. Заборона вимикати, ба навіть приглушувати звук телезахисту в романі «1984» чи стіни, які кричать на тебе у «451? за Фаренгейтом», є важливими елементами опису будь-якої диктатури, навіть не обов’язково політичної (хоча не варто забувати й про те, що в Північній Кореї заборонено вимикати цілодобове урядове радіо).

Це «бомбардування потоком нікчемних повідомлень», як висловився радянський учений і публіцист Сергій Кара-Мурза, пов’язане з фабрикою генерування швидких, простих і дешевих новин. Писати так, щоб і найтупіший читач зрозумів, а менш тупий мав шанс деградувати до стану першого – це ще один постулат комерційної ідеології. Суцільне спрощення як тексту, так і контексту, змістового наповнення, – одна з найбільших вад сучасної журналістики.

Найлегше спрощувати те, що можна візуалізувати, а візуалізувати можна все, особливо у сприятливих умовах ХХІ століття, коли технічний прогрес сягає вершин, про які наші предки навіть гадки не мали. Таким чином, ми підійшли до наступної ідеологеми, не менш важливої за попередні, – плекання «суспільства спектаклю».

Це явище зауважив ще один француз – історик, філософ, режисер і письменник Гі Дебор ? й описав його в однойменній книзі «Суспільство спектаклю». Автор пов’язує становлення суспільства спектаклю (а ми через півстоліття впевнено можемо говорити і про розвиток цієї тенденції) зі ЗМІ, які називає не інакше як троянським конем.

Гі Дебор говорить про реальність, яку членують, а потім розглядають лише окремі її частини (мозаїчна культура – авт.), створюючи таким чином псевдосвіт, тобто світ спотворений, який можна хіба що споглядати (візуалізація) і в якому людина більше не є безпосереднім учасником подій. Ми не переживаємо реальність, не живемо у ній, а споглядаємо її ? кожен окремо. У результаті люди стають відчуженими й самотніми. Нас не цікавлять події не те що на іншому континенті чи в сусідній країні, але й на вулиці поблизу, якщо вони, звісно, не стосуються нас безпосередньо. Звичайно, вищесказане можна списати на людську природу, але ж у людину, окрім егоїстичного інстинкту самозбереження, так само закладені співчуття і бажання допомогти… Проте саме ЗМІ, продукуючи надміру зрежисовані новинні сюжети, посилюють нашу індиферентність до решти світу, створюючи враження суцільної бутафорії, ефект кіно. А то?му, що видається несправжнім, співпереживати не можливо.

Не менш важливо акцентувати на «тиранії страху» і «суцільній зраді». Передусім варто зазначити: теза про те, що журналістський матеріал, в основі якого немає якоїсь проблеми, – це піар, не виправдовує зловживання журналістів у висвітленні тем природних катастроф, убивств, пограбувань тощо. Адже більшість людей не задумується про те, що це тенденційний відбір новин і світ насправді не такий жорстокий, яким його зображують медіа. Що ж до «суцільної зради», то ця ідеологема не є ексклюзивно українським явищем. Адже негідників усюди чимало, а правда завжди рано чи пізно відкривається. ЗМІ ж радо сповіщають свою аудиторію про негативні тенденції. І тут важливо зауважити: ніхто не каже, буцімто слід замовчувати актуальні проблеми в суспільстві, проте… Як часто, розповідаючи про нову зраду чи трагічну смерть, журналісти керуються поняттям «суспільний інтерес», а не «сенсація»? Чи думають про те, що кожен такий матеріал із високим рейтингом сприяє збільшенню цинізму й безнадії в суспільстві? Звісно, усі ці запитання ? риторичні.

Наступну ідеологему найкраще охарактеризує відомий вислів ведучого прогнозу погоди Миколи Луценка: «Нехай проблеми і незгоди не роблять вам в житті погоди». Думаю, усі вже зрозуміли, що йдеться про підсумкову новину в будь-якому інформаційному випуску, яка не так дає людям надію на краще, як підсилює абсурдність ситуації: світ котиться під три чорти і ми всі помремо, якщо не сьогодні, то завтра точно, але помилуймося щойно народженою пандочкою. Це своєрідна індульгенція, очищення совісті журналістів за «провину» нагнітання страху і тривоги в аудиторії, мовляв, а все-таки ми показали щось хороше!

Не можливо уявити культу комерціалізації в журналістиці без ідеологеми, яка утверджує закон «покори своїй аудиторії» у значенні виконання всіх її забаганок: говорити на ті теми, про які цікаво дізнаватися, і робити це так, як хочуть читачі, слухачі, глядачі. «У комерційній культурі глядач має більше влади, ніж журналіст», – стверджує Нік Дейвіс. А залякані й відчужені люди зазвичай хочуть втекти у безтурботний світ розваг, який останнім часом пропонує їм не лише жовта преса, але й буцімто якісні видання. У цьому контексті актуальною є думка шотландського дипломата лорда Вілсона: «Установлене прагнення журналістики на BBC – робити важливе цікавим, однак існує небезпека, що натомість цікаве роблять важливим», оскільки її з легкістю можна екстраполювати на всю медіа-індустрію.

Чи не найбільше розмов сьогодні точиться з приводу збалансованості й об’єктивності в журналістиці. Цими поняттями прикриваються, як щитом, від потенційних судових позовів або людського осуду, адже за ними часто стоїть банальне «вмивання рук», зняття із себе відповідальності за сказане чи написане, а також за наслідки, які неодмінно настають. Питання це настільки дискусійне, що я дозволю собі лише процитувати вже згаданого тут Ришарда Капусцінського: «Об’єктивізм – це питання сумління того, хто пише. І він сам повинен собі відповісти, чи те, що він пише, близьке до правди, чи ні», а також: «…зрештою, абсолютна об’єктивність не можлива».

Те, що більшість мас-медіа в усьому світі належить бізнесменам і олігархам, які успішно лобіюють власні інтереси, зокрема й за допомогою придбаних ЗМІ, – не новина. Набагато цікавішим є явище самоцензури, яке теж можна вважати наслідком комерціалізації. Власне, ідеться про те, що журналісти все частіше намагаються уникати незручних або занадто проблемних тем.

Один із таких прикладів самоцензури наводить Нік Дейвіс, коли пише про те, як проізраїльські групи тиску впливають на висвітлення ізраїльсько-палестинського конфлікту, надсилаючи безліч формальних паперових та електронних скарг на адреси американських, британських і канадських мас-медіа, які перешкоджають ізраїльському лобіюванню. Журналіст розповідає, як одна з таких груп впливу («HonestReporting») щодня надсилала головному редактору CNN близько 6 тисяч електронних листів зі скаргами на те, що редакція не називає палестинських бомбардувальників «терористами» і не приділяє достатньо уваги ізраїльським жертвам. У підсумку ЗМІ перестали друкувати матеріали, які псували репутацію Ізраїлю.

Більш яскравим прикладом самоцензури є випадок, що пов’язаний з німецьким економістом і депутатом від Соціал-демократичної партії Німеччини Тіло Сарацином, який написав книжку «Німеччина сама себе руйнує». У ній він розповів про головні вади сучасної Німеччини, її занепад як правової демократичної держави, а також дав кілька порад, як виправити це невтішне становище. Ключовими ідеями його праці є твердження про те, що країні загрожує ісламська експансія, погіршення демографічної ситуації, а також економічна політика соціальної допомоги, яка не так допомагає нужденним, як заохочує людей переставати працювати. Тіло Сарацин скаржиться, що німецькі ЗМІ або ігнорують його бажання допомогти країні уникнути кризи, або нещадно критикують його за політнекоректність, ісламофобію й нетолерантність щодо мігрантів.

Усе в ім’я комерціалізації, усе заради прибутку, підвищення рейтингів, догоджання грошовитим спонсорам. Безумовно, комерціалізація не є винятково негативним явищем, адже вона може спонукати до самовдосконалення й бути стимулом для продуктивної конкуренції, що дуже часто є рушієм прогресу і позитивних змін… Проте, коли комерціалізація перетворюється на ідеологію, стає самоціллю, її сила і вплив руйнують усі справді вартісні досягнення людства.

Джерело: lysty.net.ua

Журналістика/чурналістика: вибране підкреслити

Журналістика/чурналістика: вибране підкреслити

«Правда в тому, що журналістика має власну ідеологію, приголомшує», – пише відомий британський журналіст-розслідувач із сорокарічним стажем роботи Нік Дейвіс у своїй скандально-викривальній книзі «Новини пласкої Землі». Очевидно, автор говорить не про ту журналістику, благородна мета якої – з’ясувати істину й служити загальному благу, а про ту, цинічне завдання якої полягає в так званому об’єктивному висвітленні подій, формуванні громадської думки (у сенсі маніпуляції масовою свідомістю), розважанні, потуранні бажанням аудиторії, а також управлінні почуттями і вчинками людей. Нік Дейвіс називає таку квазіжурналістику «чурналістикою», а руйнівну ідеологію, якій вона служить, – комерціалізацією.

Як і будь-яка ідеологія, комерціалізація складається із взаємопов’язаних елементів – ідеологем. І якщо ідеологія визначає мету, то ідеологеми сприяють її реалізації, умовно окреслюючи покроковий план дій. А отже, більшість вад, яку приписують сучасній журналістиці, значною мірою є результатом дотримання цих ніким не писаних, але зрозумілих постулатів для всіх посвячених. Саме про них і йтиме мова далі.

«Мозаїчна культура» ? ідеологема, що спадає на думку передусім. Про це явище найбільше можна дізнатися із праці французького культуролога Абрахама Моля «Соціодинаміка культури», у якій дослідник зауважує, що люди більше не отримують структурованих знань і процес пізнання відбувається за принципом випадковості. Сучасна культура формується під впливом великої кількості несистематизованої інформації, вирваної з контексту, яку щодня продукують ЗМІ. Урешті-решт люди втрачають здатність бачити цілісну картину світу. Натомість у їхніх головах міститься безліч інформації та фактів, непов’язаних між собою.

Найімовірніше, необачний читач не вбачатиме загрозу в мозаїчній культурі, хоча насправді це явище є дуже небезпечним, адже під його впливом люди перестають мислити логічно й критично, а також стають вразливими до різних маніпуляцій і легко піддаються пропаганді, ефективність якої забезпечує асоціативне, а не раціональне сприйняття дійсності.

Відомий польський журналіст Ришард Капусцінський справедливо вважає, що «добру й погану журналістику легко можна відрізнити: у добрій журналістиці, крім опису подій, є й пояснення її причин. У погані журналістиці існує сам опис, без жодних зв’язків чи відсилань до історичного контексту…».

У контексті аналізу мозаїчної культури слід згадати і про «демократію шуму», адже ця ідеологема не просто взаємопов’язана з попередньою, але й суттєво підсилює її вплив. Демократія шуму – це створення такого звукового фону навколо людини, щоб вона не мала змоги зупинитися й замислитися над почутим. Велике інформаційне засилля знеохочує й унеможливлює бажання шукати істину, з’ясовувати суть певних явищ, подій чи процесів, які відбуваються у світі.

Цікаво те, що демократію шуму описували два чи не найвідоміші сьогодні письменники-антиутопісти – Джордж Орвелл і Рей Бредбері. Заборона вимикати, ба навіть приглушувати звук телезахисту в романі «1984» чи стіни, які кричать на тебе у «451? за Фаренгейтом», є важливими елементами опису будь-якої диктатури, навіть не обов’язково політичної (хоча не варто забувати й про те, що в Північній Кореї заборонено вимикати цілодобове урядове радіо).

Це «бомбардування потоком нікчемних повідомлень», як висловився радянський учений і публіцист Сергій Кара-Мурза, пов’язане з фабрикою генерування швидких, простих і дешевих новин. Писати так, щоб і найтупіший читач зрозумів, а менш тупий мав шанс деградувати до стану першого – це ще один постулат комерційної ідеології. Суцільне спрощення як тексту, так і контексту, змістового наповнення, – одна з найбільших вад сучасної журналістики.

Найлегше спрощувати те, що можна візуалізувати, а візуалізувати можна все, особливо у сприятливих умовах ХХІ століття, коли технічний прогрес сягає вершин, про які наші предки навіть гадки не мали. Таким чином, ми підійшли до наступної ідеологеми, не менш важливої за попередні, – плекання «суспільства спектаклю».

Це явище зауважив ще один француз – історик, філософ, режисер і письменник Гі Дебор ? й описав його в однойменній книзі «Суспільство спектаклю». Автор пов’язує становлення суспільства спектаклю (а ми через півстоліття впевнено можемо говорити і про розвиток цієї тенденції) зі ЗМІ, які називає не інакше як троянським конем.

Гі Дебор говорить про реальність, яку членують, а потім розглядають лише окремі її частини (мозаїчна культура – авт.), створюючи таким чином псевдосвіт, тобто світ спотворений, який можна хіба що споглядати (візуалізація) і в якому людина більше не є безпосереднім учасником подій. Ми не переживаємо реальність, не живемо у ній, а споглядаємо її ? кожен окремо. У результаті люди стають відчуженими й самотніми. Нас не цікавлять події не те що на іншому континенті чи в сусідній країні, але й на вулиці поблизу, якщо вони, звісно, не стосуються нас безпосередньо. Звичайно, вищесказане можна списати на людську природу, але ж у людину, окрім егоїстичного інстинкту самозбереження, так само закладені співчуття і бажання допомогти… Проте саме ЗМІ, продукуючи надміру зрежисовані новинні сюжети, посилюють нашу індиферентність до решти світу, створюючи враження суцільної бутафорії, ефект кіно. А то?му, що видається несправжнім, співпереживати не можливо.

Не менш важливо акцентувати на «тиранії страху» і «суцільній зраді». Передусім варто зазначити: теза про те, що журналістський матеріал, в основі якого немає якоїсь проблеми, – це піар, не виправдовує зловживання журналістів у висвітленні тем природних катастроф, убивств, пограбувань тощо. Адже більшість людей не задумується про те, що це тенденційний відбір новин і світ насправді не такий жорстокий, яким його зображують медіа. Що ж до «суцільної зради», то ця ідеологема не є ексклюзивно українським явищем. Адже негідників усюди чимало, а правда завжди рано чи пізно відкривається. ЗМІ ж радо сповіщають свою аудиторію про негативні тенденції. І тут важливо зауважити: ніхто не каже, буцімто слід замовчувати актуальні проблеми в суспільстві, проте… Як часто, розповідаючи про нову зраду чи трагічну смерть, журналісти керуються поняттям «суспільний інтерес», а не «сенсація»? Чи думають про те, що кожен такий матеріал із високим рейтингом сприяє збільшенню цинізму й безнадії в суспільстві? Звісно, усі ці запитання ? риторичні.

Наступну ідеологему найкраще охарактеризує відомий вислів ведучого прогнозу погоди Миколи Луценка: «Нехай проблеми і незгоди не роблять вам в житті погоди». Думаю, усі вже зрозуміли, що йдеться про підсумкову новину в будь-якому інформаційному випуску, яка не так дає людям надію на краще, як підсилює абсурдність ситуації: світ котиться під три чорти і ми всі помремо, якщо не сьогодні, то завтра точно, але помилуймося щойно народженою пандочкою. Це своєрідна індульгенція, очищення совісті журналістів за «провину» нагнітання страху і тривоги в аудиторії, мовляв, а все-таки ми показали щось хороше!

Не можливо уявити культу комерціалізації в журналістиці без ідеологеми, яка утверджує закон «покори своїй аудиторії» у значенні виконання всіх її забаганок: говорити на ті теми, про які цікаво дізнаватися, і робити це так, як хочуть читачі, слухачі, глядачі. «У комерційній культурі глядач має більше влади, ніж журналіст», – стверджує Нік Дейвіс. А залякані й відчужені люди зазвичай хочуть втекти у безтурботний світ розваг, який останнім часом пропонує їм не лише жовта преса, але й буцімто якісні видання. У цьому контексті актуальною є думка шотландського дипломата лорда Вілсона: «Установлене прагнення журналістики на BBC – робити важливе цікавим, однак існує небезпека, що натомість цікаве роблять важливим», оскільки її з легкістю можна екстраполювати на всю медіа-індустрію.

Чи не найбільше розмов сьогодні точиться з приводу збалансованості й об’єктивності в журналістиці. Цими поняттями прикриваються, як щитом, від потенційних судових позовів або людського осуду, адже за ними часто стоїть банальне «вмивання рук», зняття із себе відповідальності за сказане чи написане, а також за наслідки, які неодмінно настають. Питання це настільки дискусійне, що я дозволю собі лише процитувати вже згаданого тут Ришарда Капусцінського: «Об’єктивізм – це питання сумління того, хто пише. І він сам повинен собі відповісти, чи те, що він пише, близьке до правди, чи ні», а також: «…зрештою, абсолютна об’єктивність не можлива».

Те, що більшість мас-медіа в усьому світі належить бізнесменам і олігархам, які успішно лобіюють власні інтереси, зокрема й за допомогою придбаних ЗМІ, – не новина. Набагато цікавішим є явище самоцензури, яке теж можна вважати наслідком комерціалізації. Власне, ідеться про те, що журналісти все частіше намагаються уникати незручних або занадто проблемних тем.

Один із таких прикладів самоцензури наводить Нік Дейвіс, коли пише про те, як проізраїльські групи тиску впливають на висвітлення ізраїльсько-палестинського конфлікту, надсилаючи безліч формальних паперових та електронних скарг на адреси американських, британських і канадських мас-медіа, які перешкоджають ізраїльському лобіюванню. Журналіст розповідає, як одна з таких груп впливу («HonestReporting») щодня надсилала головному редактору CNN близько 6 тисяч електронних листів зі скаргами на те, що редакція не називає палестинських бомбардувальників «терористами» і не приділяє достатньо уваги ізраїльським жертвам. У підсумку ЗМІ перестали друкувати матеріали, які псували репутацію Ізраїлю.

Більш яскравим прикладом самоцензури є випадок, що пов’язаний з німецьким економістом і депутатом від Соціал-демократичної партії Німеччини Тіло Сарацином, який написав книжку «Німеччина сама себе руйнує». У ній він розповів про головні вади сучасної Німеччини, її занепад як правової демократичної держави, а також дав кілька порад, як виправити це невтішне становище. Ключовими ідеями його праці є твердження про те, що країні загрожує ісламська експансія, погіршення демографічної ситуації, а також економічна політика соціальної допомоги, яка не так допомагає нужденним, як заохочує людей переставати працювати. Тіло Сарацин скаржиться, що німецькі ЗМІ або ігнорують його бажання допомогти країні уникнути кризи, або нещадно критикують його за політнекоректність, ісламофобію й нетолерантність щодо мігрантів.

Усе в ім’я комерціалізації, усе заради прибутку, підвищення рейтингів, догоджання грошовитим спонсорам. Безумовно, комерціалізація не є винятково негативним явищем, адже вона може спонукати до самовдосконалення й бути стимулом для продуктивної конкуренції, що дуже часто є рушієм прогресу і позитивних змін… Проте, коли комерціалізація перетворюється на ідеологію, стає самоціллю, її сила і вплив руйнують усі справді вартісні досягнення людства.

Джерело: lysty.net.ua