Туга за іншою Росією

Роздуми німецького історика з приводу 25-річчя розпаду СРСР

Коли 25 років тому розвалився Радянський Союз, після десятиліть терору та несвободи перед людьми постали відкритими всі можливості. Що не спрацювало? Роздуми симпатика.

ДОРОГІ ДРУЗІ У РОСІЇ!

Цього дня 25 років тому Борис Єльцин, перший обраний народом президент вашої країни, своїм підписом під документом завдав смертельного удару розхитаному Радянському Союзу.

Держава, створена в ім’я божевільної ідеології, що вогнем і мечем розширювала свої межі, яка вбила мільйони власних громадян, росіян та неросіян, і ще більше завдала мук і поглумилася над ними, ця держава розвалилася на частини без жодного пострілу. Диво.

Є такі люди, як Володимир Путін, які виросли за старого режиму і є вже невід’ємною його частиною, які тодішні події нині вважають нещастям.

РОЗПАД СРСР БУВ ЩАСТЯМ

Я хочу висловити іншу думку на противагу: розпад Радянського Союзу був найбільшим геополітичним щастям ХХ століття. Тепер, переповідаючи слова Віллі Брандта, розвалилося те, що й не було єдиним цілим.

Подібно до того, як повинні були об’єднатися німці, аби, мов єдине ціле, вільно іти своїм шляхом, так естонці та киргизи, росіяни та грузини, українці та узбеки мали відокремитися від що далі, то більше таврованої тиском, бідністю, ізоляцією та відсталістю спільноти, аби самостійно йти власним шляхом.

Аби одного дня – абсолютно байдуже, чи наприкінці вони будуть задоволені своїми результатами, чи ні, – мати змогу сказати разом із Френком Сінатрою: I did it my way (я зробив це по-своєму).

Найкращий варіант – сконструювати своє життя по-своєму і дати також на це право своїм сусідам. Цей базовий принцип, що нібито походить з Баварії, гарно передають слова «жити і давати жити іншим». На жаль, ця максима знайшла собі домівку у Росії лише на короткий час.

25 років тому були ще ті часи. На початку 1991-го підрозділи спеціального призначення їздили на своїх танках довкола Литви та Латвії й намагалися оточити й взяти під контроль урядові будівлі та телевізійні вежі. Хто віддавав накази, так і не з’ясували (Горбачов, як нещодавно можна було прочитати, був більше у цьому задіяний, ніж він хотів би показати на той час).

ТОДІ РОСІЯНИ ВИЙШЛИ НА ВУЛИЦІ

Зрозуміло було лиш те, хто проти: не лише литовці і латвійці демонстрували свій протест. Ні, сотні і тисяч росіян вийшли на вулиці Москви та Ленінграда (нині – знову Санкт-Петербург), аби сказати: «Не від нашого імені!»

Тоді я радів і гордився тим, що маю російських друзів; я був гордий носити в Німеччині зшите в Росії зимове пальто. Можливо, у той момент я сам хотів бути росіянином. Ще напередодні почав вивчати славістику.

Час німецького возз’єднання я провів на практиці у прихильному до реформ тижневику «Московские новости» в Росії. Його німецькомовну версію Moskau News, дякуючи сприянню графині Маріон Дьонгоф із газети Die Zeit, можна було придбати у кожному кіоску на вокзалі у цій країні. Він рекламувався для  читачів із висловом «Будь сьогодні росіянином».

ЯК НІМЕЦЬ У РОСІЇ

Отже, це було 25 років тому. Людина з Німеччини приїжджала до Росії, і її приймали часто сердечно, а іноді навіть із великим (і дуже конкретним) очікуванням. Друга світова війна, в якій наші дідусі стріляли один в одного, парадоксально, здавалася нам більш об’єднуючою, аніж розділяючою: це було велике спільне горе.

Що натомість шокувало деяких німців, це те, що росіяни розповідали про «досягнення» Радянського Союзу у себе вдома. Деякі історії часто завершувалися вигуком: «Гітлер вбивав іноземців, це дуже зле, але в нас знищували своїх!»

Що ми, внуки вермахту, мали відповідати? Чи був наш Гітлер трохи кращим за вашого Сталіна? Деякі з цих розмов закінчувалися незручним мовчанням.

Жах радянських злочинів, про які ми раптово могли прочитати у кожній російській газеті, був написаний на нашому обличчі. Окрім  цього обурення і чутливості до жахливої несправедливості, нас, мандруючих  Росією, в наших господарів вразили й інші речі.

ЩО Є ТИПОВО РОСІЙСЬКИМ

Великі письменники описали ці «типового російські» риси у своїх романах, зрештою як і Олександр Солженіцин в одному есеї: «Наша открытость, прямодушие, повышенная простоватость, естественная непринужденность, уживчивость, доверчивое смирение с судьбой, долготерпение, долговыносливость, непогоня за внешним успехом, готовность к самоосуждению, к раскаянию, скромность в совершении подвига, сострадательность и великодушие».

Але це було 25 років тому. Росія постала перед нічим – або перед новим початком. Збуджене російське суспільство, держава, церква, медіа та школи зіткнулися з питанням, які цінності, які особливості вони мають передавати людям. Це могли б бути ті цінності, які письменник у процитованому есеї описав та ідеалізував («Русский вопрос» к концу XX века»).

Втім, те, що можна спостерігати протягом останнього десятиліття в Росії, найбільше нагадує розвиток на початку Радянського Союзу. Після опису хороших російських рис Солженіцин продовжує: «Большевики издергали, искрутили и изожгли наш характер — более всего выжигали сострадательность, готовность помогать другим, чувство братства, а в чем динамизировали — то в плохом и жестоком, однако не восполнив наш национальный жизненный порок: малую способность к самодеятельности и самоорганизации, вместо нас все это направляли комиссары».

САМОКРИТИЧНИЙ ПАТРІОТИЗМ ЯК МОДЕЛЬ

Він був справді видатним інтерпретатором своєї країни, цей Солженіцин, який 1994 року повернувся у Москву з американського екзилу, поетапно подорожуючи у потязі через Сибір. Нобелівський лауреат був значно більше, ніж моралістом та «православним аятолою», яких деякі західні спостерігачі хотіли у ньому бачити.

Деякі вбачають у ньому одного з найбільших російських письменників ХХ століття. У будь-якому разі у нього було і є сказати щось важливе Росії: його заклик до самокритичного патріотизму актуальний поза часом.

Його засторога перед безглуздим, марнуючим мізерні сили країни експансіонізмом та імперіалізмом у часи Путіна гнітюче актуальна. Розпад Радянського Союзу він вважав неминучим.

Попри те, що автор хотів би побачити потрійний альянс Росія—Україна—Білорусь, він водночас чітко каже: «Звісно, ніхто б не зважився силою зупинити відділення українського народу».

ЛИСТ СОЛЖЕНІЦИНА ДО КРЕМЛЯ

Вже мало бути зрозуміло, що для власної країни є найбільш важливим. «Потреба внутрішнього розвитку для нас як народу незрівнянно важливіша для нас, ніж потреба зовнішнього розгортання влади», – писав Солженіцин у 1973 році у своєму знаменитому «Відкритому листі до радянського керівництва», тоді ще живучи як ворог народу в Росії. «Цілі великої імперії і моральне здоров'я нації є несумісними».

Нині російські солдати бомбардують Сирію, і російські танки пересуваються – нібито без наказу згори, як колись у Прибалтиці – на сході України.

Сьогодні чоловік із серця пітьми, із радянської таємної поліції, стоїть на чолі російської держави і вдає набожного захисника християнського світу. Світ тим часом спостерігає, за словами Солженіцина, за зовнішнім розгортанням влади, вчиненим із граничною жорстокістю в поєднанні з традиційною радянською брехливістю.

ПОЛУМ’ЯНА ПРОМОВА ЄЛЬЦИНА

Втім, саме нинішня річниця дає нам також привід думати про іншу Росію. Борис Єльцин, ваш герой у великий час змін, міг зробити щось неправильно; в складному становищі своєї країни будь-хто вчинив би помилку. Але дещо він дійсно зробив добре.

Коли радянські танки їхали через Литву, Єльцин виголосив полум'яну промову, яка стоїть в одному списку із великими виступами Махатми Ганді та Мартіна Лютера Кінга. Послання цієї маловідомої за кордоном промови було, за спогадами очевидця Томаса Венцлови, таким:

«Російський солдате! Ти мусиш тепер стріляти в литовців. Опісля ти повернешся додому до своєї дівчини і скажеш: «Оце ми дали цим литовцям!». А твоя дівчина відповість: «І що? Чи ми стали з цього вільнішими? Ні! Чи ми стали від цього багатшими? Ні!» І твоя дівчина матиме рацію. Отже, радянський солдате, кинь «калашников» з рук».

Die Welt, 7 грудня 2016 року, публікується з дозволу автора. З німецької переклала Олеся ЯРЕМЧУК.

Герхард ГНАУК – історик, політолог та журналіст, що спеціалізується на Східній Європі, багаторічний кореспондент газети Die Welt у Варшаві

Туга за іншою Росією

Туга за іншою Росією

Роздуми німецького історика з приводу 25-річчя розпаду СРСР

Коли 25 років тому розвалився Радянський Союз, після десятиліть терору та несвободи перед людьми постали відкритими всі можливості. Що не спрацювало? Роздуми симпатика.

ДОРОГІ ДРУЗІ У РОСІЇ!

Цього дня 25 років тому Борис Єльцин, перший обраний народом президент вашої країни, своїм підписом під документом завдав смертельного удару розхитаному Радянському Союзу.

Держава, створена в ім’я божевільної ідеології, що вогнем і мечем розширювала свої межі, яка вбила мільйони власних громадян, росіян та неросіян, і ще більше завдала мук і поглумилася над ними, ця держава розвалилася на частини без жодного пострілу. Диво.

Є такі люди, як Володимир Путін, які виросли за старого режиму і є вже невід’ємною його частиною, які тодішні події нині вважають нещастям.

РОЗПАД СРСР БУВ ЩАСТЯМ

Я хочу висловити іншу думку на противагу: розпад Радянського Союзу був найбільшим геополітичним щастям ХХ століття. Тепер, переповідаючи слова Віллі Брандта, розвалилося те, що й не було єдиним цілим.

Подібно до того, як повинні були об’єднатися німці, аби, мов єдине ціле, вільно іти своїм шляхом, так естонці та киргизи, росіяни та грузини, українці та узбеки мали відокремитися від що далі, то більше таврованої тиском, бідністю, ізоляцією та відсталістю спільноти, аби самостійно йти власним шляхом.

Аби одного дня – абсолютно байдуже, чи наприкінці вони будуть задоволені своїми результатами, чи ні, – мати змогу сказати разом із Френком Сінатрою: I did it my way (я зробив це по-своєму).

Найкращий варіант – сконструювати своє життя по-своєму і дати також на це право своїм сусідам. Цей базовий принцип, що нібито походить з Баварії, гарно передають слова «жити і давати жити іншим». На жаль, ця максима знайшла собі домівку у Росії лише на короткий час.

25 років тому були ще ті часи. На початку 1991-го підрозділи спеціального призначення їздили на своїх танках довкола Литви та Латвії й намагалися оточити й взяти під контроль урядові будівлі та телевізійні вежі. Хто віддавав накази, так і не з’ясували (Горбачов, як нещодавно можна було прочитати, був більше у цьому задіяний, ніж він хотів би показати на той час).

ТОДІ РОСІЯНИ ВИЙШЛИ НА ВУЛИЦІ

Зрозуміло було лиш те, хто проти: не лише литовці і латвійці демонстрували свій протест. Ні, сотні і тисяч росіян вийшли на вулиці Москви та Ленінграда (нині – знову Санкт-Петербург), аби сказати: «Не від нашого імені!»

Тоді я радів і гордився тим, що маю російських друзів; я був гордий носити в Німеччині зшите в Росії зимове пальто. Можливо, у той момент я сам хотів бути росіянином. Ще напередодні почав вивчати славістику.

Час німецького возз’єднання я провів на практиці у прихильному до реформ тижневику «Московские новости» в Росії. Його німецькомовну версію Moskau News, дякуючи сприянню графині Маріон Дьонгоф із газети Die Zeit, можна було придбати у кожному кіоску на вокзалі у цій країні. Він рекламувався для  читачів із висловом «Будь сьогодні росіянином».

ЯК НІМЕЦЬ У РОСІЇ

Отже, це було 25 років тому. Людина з Німеччини приїжджала до Росії, і її приймали часто сердечно, а іноді навіть із великим (і дуже конкретним) очікуванням. Друга світова війна, в якій наші дідусі стріляли один в одного, парадоксально, здавалася нам більш об’єднуючою, аніж розділяючою: це було велике спільне горе.

Що натомість шокувало деяких німців, це те, що росіяни розповідали про «досягнення» Радянського Союзу у себе вдома. Деякі історії часто завершувалися вигуком: «Гітлер вбивав іноземців, це дуже зле, але в нас знищували своїх!»

Що ми, внуки вермахту, мали відповідати? Чи був наш Гітлер трохи кращим за вашого Сталіна? Деякі з цих розмов закінчувалися незручним мовчанням.

Жах радянських злочинів, про які ми раптово могли прочитати у кожній російській газеті, був написаний на нашому обличчі. Окрім  цього обурення і чутливості до жахливої несправедливості, нас, мандруючих  Росією, в наших господарів вразили й інші речі.

ЩО Є ТИПОВО РОСІЙСЬКИМ

Великі письменники описали ці «типового російські» риси у своїх романах, зрештою як і Олександр Солженіцин в одному есеї: «Наша открытость, прямодушие, повышенная простоватость, естественная непринужденность, уживчивость, доверчивое смирение с судьбой, долготерпение, долговыносливость, непогоня за внешним успехом, готовность к самоосуждению, к раскаянию, скромность в совершении подвига, сострадательность и великодушие».

Але це було 25 років тому. Росія постала перед нічим – або перед новим початком. Збуджене російське суспільство, держава, церква, медіа та школи зіткнулися з питанням, які цінності, які особливості вони мають передавати людям. Це могли б бути ті цінності, які письменник у процитованому есеї описав та ідеалізував («Русский вопрос» к концу XX века»).

Втім, те, що можна спостерігати протягом останнього десятиліття в Росії, найбільше нагадує розвиток на початку Радянського Союзу. Після опису хороших російських рис Солженіцин продовжує: «Большевики издергали, искрутили и изожгли наш характер — более всего выжигали сострадательность, готовность помогать другим, чувство братства, а в чем динамизировали — то в плохом и жестоком, однако не восполнив наш национальный жизненный порок: малую способность к самодеятельности и самоорганизации, вместо нас все это направляли комиссары».

САМОКРИТИЧНИЙ ПАТРІОТИЗМ ЯК МОДЕЛЬ

Він був справді видатним інтерпретатором своєї країни, цей Солженіцин, який 1994 року повернувся у Москву з американського екзилу, поетапно подорожуючи у потязі через Сибір. Нобелівський лауреат був значно більше, ніж моралістом та «православним аятолою», яких деякі західні спостерігачі хотіли у ньому бачити.

Деякі вбачають у ньому одного з найбільших російських письменників ХХ століття. У будь-якому разі у нього було і є сказати щось важливе Росії: його заклик до самокритичного патріотизму актуальний поза часом.

Його засторога перед безглуздим, марнуючим мізерні сили країни експансіонізмом та імперіалізмом у часи Путіна гнітюче актуальна. Розпад Радянського Союзу він вважав неминучим.

Попри те, що автор хотів би побачити потрійний альянс Росія—Україна—Білорусь, він водночас чітко каже: «Звісно, ніхто б не зважився силою зупинити відділення українського народу».

ЛИСТ СОЛЖЕНІЦИНА ДО КРЕМЛЯ

Вже мало бути зрозуміло, що для власної країни є найбільш важливим. «Потреба внутрішнього розвитку для нас як народу незрівнянно важливіша для нас, ніж потреба зовнішнього розгортання влади», – писав Солженіцин у 1973 році у своєму знаменитому «Відкритому листі до радянського керівництва», тоді ще живучи як ворог народу в Росії. «Цілі великої імперії і моральне здоров'я нації є несумісними».

Нині російські солдати бомбардують Сирію, і російські танки пересуваються – нібито без наказу згори, як колись у Прибалтиці – на сході України.

Сьогодні чоловік із серця пітьми, із радянської таємної поліції, стоїть на чолі російської держави і вдає набожного захисника християнського світу. Світ тим часом спостерігає, за словами Солженіцина, за зовнішнім розгортанням влади, вчиненим із граничною жорстокістю в поєднанні з традиційною радянською брехливістю.

ПОЛУМ’ЯНА ПРОМОВА ЄЛЬЦИНА

Втім, саме нинішня річниця дає нам також привід думати про іншу Росію. Борис Єльцин, ваш герой у великий час змін, міг зробити щось неправильно; в складному становищі своєї країни будь-хто вчинив би помилку. Але дещо він дійсно зробив добре.

Коли радянські танки їхали через Литву, Єльцин виголосив полум'яну промову, яка стоїть в одному списку із великими виступами Махатми Ганді та Мартіна Лютера Кінга. Послання цієї маловідомої за кордоном промови було, за спогадами очевидця Томаса Венцлови, таким:

«Російський солдате! Ти мусиш тепер стріляти в литовців. Опісля ти повернешся додому до своєї дівчини і скажеш: «Оце ми дали цим литовцям!». А твоя дівчина відповість: «І що? Чи ми стали з цього вільнішими? Ні! Чи ми стали від цього багатшими? Ні!» І твоя дівчина матиме рацію. Отже, радянський солдате, кинь «калашников» з рук».

Die Welt, 7 грудня 2016 року, публікується з дозволу автора. З німецької переклала Олеся ЯРЕМЧУК.

Герхард ГНАУК – історик, політолог та журналіст, що спеціалізується на Східній Європі, багаторічний кореспондент газети Die Welt у Варшаві