Праві об’єднуються, Путін їх очолює

Перед референдумами у Криму і Східній Україні, виборців переконували, якщо вони не проголосують за відділення, розвинеться жахливий сценарій фашистських злочинів київського уряду, який начебто їм загрожує. Як Путіну вдається зробити так, що люди вірять у таку пропаганду?

Найглибша причина лежить в тридцятих роках минулого століття, коли Йосип Сталін розробив маніхейській світогляд, в якому є тільки дві сторони: фашисти з одного боку і антифашисти, які мають монополію на все найкраще, з іншого. Другий важливий аспект: з часів української Помаранчевої революції 2004 року, росіяни наполегливо працювали, щоб українських реформаторів, західних українців і українську ідею загалом пов’язати з історією Другої світової війни. Особливо вони наголошують на зв’язку з українським партизанським лідером Степаном Бандерою, який час від часу співпрацював з німцями. Ця кампанія проводиться протягом десяти років. Третя причина, безумовно, те, що багато людей пережили справжній шок. Населення Криму завжди відчувало себе дуже далеко від Києва. Зміна уряду в результаті Майдану була чужою для них і, ймовірно, це зробило їх більш піддатливими для пропаганди. Росія цинічно експлуатує   історичну спекуляцію, це режим, який рухається у чітко праворадикальному напрямку.

Сам Путін, пропагандисти якого кричать про фашистів в Україні, керує фашистським режимом?

Деяких російських ідеологів, які  стабільно присутні в ЗМІ і мають вплив, можна  чітко характеризувати як фашистів. Найбільш відомим прикладом є Олександр Дугін, який раніше гордо себе так називав. Він не зараховує себе ні до лівих, ні до правих, при цьому використовуючи обидві радикальні позиції для нового консенсусу. Так само виник фашизм 100 років тому. І є ознаки фашистського стилю у поведінці режиму. Одержимість людським тілом є дуже фашистським, реабілітація Гітлера, тривіалізації Голокосту, якому самі не перешкоджали. Це, на мій погляд, головна небезпека. До цього додається соціальна консервативність в Росії, яка може виникнути,  але має розглядатися в поєднанні з іншими елементами.

Пожежа в Одесі, під час якої більше 40 проросійських активістів загинули в будинку профспілок,  порівнюється в Росії із злочинами Голокосту. Як це впливає на пам'ять про цей злочин проти людства?

Люди в Німеччині, США і багатьох інших країнах були виховані сприймати Голокост як центральну  подію в історії і як джерело морального самовизначення. Тому ми такі вразливі, коли хтось ставиться до Голокосту цинічно і у власних інтересах. Те, що ми бачили останніми місяцями в російських ЗМІ, є свого роду Голокост-популізмом. Це спроба використати те, що таке порівняння нас зачіпає. І ще гірше, що це спроба знищити значення самого Голокосту. У цьому сенсі, це має вкрай антисемітський характер.

Росія клеймить зростаючий антисемітизм в Україні, що тамтешні лідери єврейських громад заперечують. А чи зростає антисемітизм в Росії?

Статистика не говорить про сильне зростання антисемітських злочинів. Проте в соціальних мережах є тривожні тенденції. Повністю новою, наприклад, є ідея про те, що існування України є  частиною всесвітньої єврейської змови проти Росії. Це здається абсурдним, саме тому, що в офіційній російській пропаганді мова йде про  зростання антисемітизму в Україні. В цьому контексті, занепокоєння викликає ще й демонізація гомосексуалізму. Це частина російської внутрішньої політики, але й окрім того, вона вказує на політику, яка націлена викликати солідарність у праворадикалів не лише Європи, але й Туреччини чи Азії. Так зване  «гомосексуальне лобі» або «голубе лобі», як вони це називають, структурно схоже на міжнародному єврейську змову. Ви не можете сказати, хто є гомосексуалом, ви не можете сказати, хто є євреєм. Ці люди є невидимі, але дуже потужні, згідно з теорією Кремля.

Поняття фашизму, яке використовує російська пропаганда, здається, повністю позбавлене ​​змісту.

У росіян є проблеми, і велике інтелектуальне питання в тому, чи визнає Захід цю проблему. Фашизм як термін, що означає зло, настільки добре засвоївся в Росії, що без нього вже не можна  обійтися. Українська незалежність тепер описується як фашизм, як  Росією, так і її прихильниками. Це призводить до абсурдної ситуації, коли Марі Ле Пен засуджує українських фашистів. Фашизм описується в пропаганді Росії як ворог. Він не має іншого вмісту. Нинішня ситуація нагадує 1939 рік, коли Радянський Союз і нацистська Німеччина уклали союз. Раптом антифашистська пропаганда  перестала застосовуватись щодо нацистської Німеччини, вона зникла майже на чотири роки, тому що вони не відповідали радянській державі. Путін засуджує своїх ворогів як фашистів, в той же час об'єднуючись зі справжніми фашистами. Болгарська фашистська партія почала свою європейську кампанію до європейських виборів у Москві. По всій Європі захоплюються праворадикалами і фашистським лідером партії Володимир Путін.

Але на Майдані справді були досить праворадикальні сили, які представляли себе навіть як авангард революції.

Це дві різні дискусії. Зв'язок між правими і тими, про яких говорять росіяни, дуже необґрутнований. Треба дивитися на історію українських правих за останні три роки. Партія «Свобода» була головною опозицією Віктора Януковича. У часи удаваної демократії в Україні, в  період з 2011 по 2013 рік, у той час як Тимошенко сиділа у в'язниці, Янукович зарахував «Свободу» до правих, а себе, начебто, до лівих. Це було зручно для нього, людям у Німеччині, США чи Ізраїлі він міг сказати: я можу вам не подобатися, але інші ще гірші. Проте «Свобода» не є популярною штучно. Прихильники партії брали участь у протестах на Майдані, деякі з них  були  вбиті. Результат Майдану є поверненням до більш-менш парламентського правління, де президент не зможе утримувати псевдоопозицію. Таким чином «Свобода» як політична сила майже зникла. Той факт, що ця партія, як і раніше, присутня в парламенті і в перехідному уряді, є наслідком старого режиму. За вільних парламентських виборів «Свобода» отримає два або три відсотки голосів. Майдан поставив праворадикалів на своє місце.

Російська пропаганда стосується не лише партії «Свобода», але й праворадикальної групи, яка  була сформована під час протестів – «Правого сектору». 

«Правий сектор» був важливий, як виявилось, політичні дискусії з Януковичем не мали сенсу. У момент радикалізації ці молоді  праворадикали ставали все більш відомими. Але що з того часу сталося з «Правим сектором»? Вони заснували політичну партію, яка згідно з опитуваннями, отримає на президентських виборах менше одного відсотка голосів. Вони не мають істотного впливу на українське суспільство.

Чи є розуміння, що багато людей через поведінку Путіна в умовах української кризи,  впливають на європейські вибори?

Це цілком можливо. Різниця між правими популістськими партіями, які підтримують Путіна, і звичайними партіями полягає в тому, що одні хочуть залежать від російського газу, а інші думають про енергетичне майбутнє Європи. Праві популістські партії, які так охоче стверджують, що хочуть зберегти незалежність своїх країн, є прес-секретарями «Газпрому» і «Нафтогазу». Вони хочуть  зберегти ЄС слабким, щоб Путін міг далі продавати газ. Ідеологічним тлом є євразійський проект Путіна, який матиме сфери впливу від Лісабону до  Владивостоку, де зможе існувати національна держава, де можна придушити гомосексуалістів і зупинити імміграцію. Європейські праві залучили до цієї моделі соціальний консерватизм, який пропонує Путін. Насправді на цих виборах вже не йдеться про те, чи ви хочете сильніший, чи слабший ЄС.  Європейські вибори є конкуренцією між Євразією та Європейським Союзом.

Тобто той, хто голосує за «Національний Фронт» або «AfD» (Альтернатива для Німеччини – ред.), вибирає Путіна і Євразію?

Абсолютно. При цьому, ліві для вигляду теж Путіна і Євразію. Питання в тому, чи хочемо ми бути Європою, чи ні? Я не думаю, що люди це зрозуміли. Кожен крок у бік від Європи сьогодні є кроком у бік Євразії.

Подібність між Путіним і європейськими правими очевидна. Але чому його підтримують ліві?

Колапс європейських лівих, зважаючи на події в Україні, є історією сам по собі. По-перше, вони були не в змозі визнати, що режим Януковича був природним ворогом лівої революції. Режим був клептократичний, соціально-консервативний, авторитарний; це була майже пародія на марксистський опис капіталістів. Все більше і більше капіталу було у руках Януковича. Не було межі між політичною та економічною системи. А потім ліві не визнали, що протест на Майдані був лівою революцією. Йшлося про соціальну справедливість, перерозподіл, гідність, боротьбу з корупцією. Мова йшла не про праві гасла, які отримали так багато уваги в Німеччині. Для мене це інтелектуальний провал. Ніхто не зізнається серед лівої частини політичного спектру, що в Європі відбулася велика ліва революція. По-третє, ліві не в змозі визнати різницю між Путіним і Леніним. Російський режим зараз не робить таємниці з того, що вона порушує міжнародне право.

Попередній результат лівої революції такий, що тимчасовий уряд у Києві консервативний, а в кінці травня президентом може стати олігарх.

Революція, що народилася серед лівих, зараз виходить за свої межі. Початок руху був антиолігархічним, але він не може знищити встановлену владу олігархів в Україні. Протестуючим вдалося вигнати людину, у значенні єдиного олігарха. Втручання Росії має функцію контрреволюції. Вона робить рух вперед  народу й уряду набагато складнішим.

Енн-Доріт БОЙ, редакторка відділу політики Frankfurter Allgemeine Zeitung

З німецької переклала Олеся ЯРЕМЧУК, «День»