Як наповнити суверенітет?

«Маємо 30 років декларації про наміри. А що, власне, з державотворенням?»,— Лариса ІВШИНА

30 років тому Верховна Рада на той час ще Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Київ не був першим на «параді суверенітетів», адже перед нами відповідні декларації ухвалили країни Балтії, Азербайджан, Грузія, Росія, Узбекистан, Молдова, однак рішення України в цьому напрямку завжди були ключовими, адже вважалося, що без українців існування СРСР чи якогось його оновленого варіанту (про що мріяв Горбачов) було нереальним. Зверніть увагу, що навіть Росія оголосила свій суверенітет раніше більшості інших республік, бо таким чином, зокрема, голова Верховної Ради РРСФР Єльцин боровся із союзним центром на чолі з Горбачовим.

Згодом, після остаточного розпаду СРСР, Єльцин двічі обирався президентом вже Російської Федерації (не будемо вдаватися в подробиці к само). І ці роки прийнято називати «ковтком демократії» (хоча далеко не все було так гладко, в тому числі по відношенню до України), бо після певної паузи і передишки в 90-х, Москва все одно взяла курс на імперський проект, який вже 20 років втілює путінський режим, починаючи з 2000 року. Напад на Україну і захоплення частини наших територій (не ми єдині постраждали від російської агресії) — це якраз частина втілення цього імперського проекту. А нещодавні зміни до Конституції РФ — лише черговий етап і підтвердження подальшої агресивної політики Кремля. 

З іншого флангу ми маємо Польщу, яка на сьогодні є членом НАТО і Євросоюзу, проте днями там вдруге на президентських виборах перемогли праві сили з відповідною політикою. Головним чином йдеться про гуманітарні питання в контексті українсько-польських відносин, які суттєво загострилися після низки рішень польської влади щодо спільної історії та українських героїв. Наразі відносини між двома країнами наче врегулювалися, проте українській влади завжди потрібно бути в контексті і напоготові. 

Україна ж за ці 30 років пережила багато пертурбацій, але ми досі, на відміну від більшості своїх сусідів, фактично боремося за стартові позиції в гуманітарних, економічних, політичних питаннях (є втрата територій і людей). Як приклад мовне питання, яке чинна влада знову піднімає якраз на 30-річчя прийняття Декларації про державний суверенітет. Поганий символ. Здавалося б, ця історія давно мала бути врегульована, але вона досі використовується як політичний інструмент різними «п’ятими колонами» за підтримки Москви. А все тому, що як і в багатьох інших питаннях у нас ще з 90-х рр. віз ставили і ставлять попереду коня.

ФОТО НАДАНО УКРАЇНСЬКИМ ІНСТИТУТОМ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

«Після відновлення незалежності, виникло багато нагальних проблем, і важливо було визначитися з чого почати. Було немало людей в таборі націонал-демократів, які боролися за лекалами 18 ст. І поки «рухівці» ділила гуманітарні питання, радянська номенклатура ділила гроші. Я і тоді, і зараз вважаю, що потрібно було боротися за повноту політичної влади різними мовами. Бо нам потрібні були союзники в різних таборах. І боротися треба було, як польська «Солідарність», за економічні права: в союзі інтелігенції з робітниками. Можливо тому у них і немає олігархату. А у нас в країні через те, що були не точно обрані пріоритети, середній клас знаходиться в слабкому стані, і здебільшого ті, хто бореться за мову, не володіють ресурсами, простіше кажучи — не мають грошей. А ті, хто їх мають, монополізували пострадянську власність і значну частину інформаційного простору. Зрозуміло, чому наш шлях від декларації про наміри суверенітету виявився таким складним. Потрібно врахувати попередні помилки. Хоч і велика ціна «перездачі іспиту», але, здається, суспільство поступово дорослішає».

Саме в цьому ракурсі ми пропонуємо поставити наступні запитання до наших експертів:

1. Що ми, власне, відзначаємо? Чи набула наша країна за цей час реального державного суверенітету?

2. Як ви оцінюєте нашу турбулентність в попередні роки і нинішній стан, результат? 

3. На кого українці мають покладати надії — на відповідальне суспільство, одинаків-лідерів, армію...? Як і хто має розбудовувати наш суверенітет?

«ПОВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ, ОКРІМ ДИПЛОМАТИЧНОГО, НАМ ЩЕ ПОТРІБНО ЗДОБУТИ, І ПОКЛАДАТИСЯ ПОТРІБНО НА СЕБЕ»

Юрій БУТУСОВ, головний редактор сайту Цензор.Нет, лауреат премії Джеймса Мейса 2019 року:

— Україна досягла суверенітету юридично, якщо ми говоримо про це, як визнання у світі, тобто дипломатичний суверенітет. Нині ми переживаємо період націєтворення та державотворення, тож наш суверенітет є фрагментарним. Повний суверенітет, окрім дипломатичного, нам ще потрібно здобути. Суверенної, незалежної, своєї політики в Україні поки що немає, навіть не визначені повністю кордони держави. Немає безпеки, економічної незалежності, на нас дуже впливають зовнішні чинники.

Однак, ми поступово йдемо вперед і про суверенітет можемо казати, передусім, як про здобуток громадянського суспільства — те, що може згуртувати людей навколо себе. Проте суверенітету державної політики, на жаль, немає.

Наші країни-сусіди рухаються активніше, тому що у них інші історичні умови, вони не мали багатьох проблем, які є у нас: питання розвитку нації, громадянського суспільства, державних засад. Хоч поганий або слабкий досвід, але він у них був, на відміну від нас. Звичайно, у кожної нації, до того ж, є свої швидкості. Я вважаю, що ми розвиваємося дуже швидко, особливо з врахуванням того, що у нас досвіду державного будівництва, як у поляків, наприклад та інших європейських сусідів ніколи не було навіть і близько. Наша державна історія не співставна з історією Польщі, Угорщини, навіть Румунії. Тому треба розуміти, що дива не відбудеться, вони рукотворні і їх треба робити кожного дня.

Українці у процесі розбудови державного суверенітету мають покладатися на себе, бо відбудова держави — спільний проєкт. Велика кількість учасників робить цей проєкт швидким або ефективним. Тут все залежить від того, наскільки швидко українському суспільстві вдасться адаптуватися, згуртувати себе, самовдосконалюватися. Це залежить від нас з вами.

«МИ У МАРГІНАЛЬНОМУ СТАНІ, ТОМУ ДЛЯ НАС КОЖНЕ ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ МАЄ ВИЗНАЧАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ»

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора з наукової роботи Інституту соціології НАН України:

— Ми з моїми колегами з відділу методології та методів Інституту соціології НАН України цього року розробили тест про суб’єктність України. Щоправда його проводили тільки в онлайн-форматі через карантинні заходи. Результат, на жаль, невтішний: більшість українців вважають Україну не суб’єктом, а думають, що Україна більш залежна, ніж самостійна у прийнятті економічних, політичних та соціально-культурних рішень. Тобто формально Україна є незалежною суверенною державою за всіма ознаками, але це легальний бік держави, а легітимність — те що у свідомості, і у цьому вимірі Україна не є суб’єктною. Я назвав цей тест «індексом державної суб’єктності України».

Наша держава знаходиться у складнішій ситуації, ніж наші сусіди. Польща, наприклад, з самого початку була орієнтована на євроінтеграцію, з моменту виходу з впливу СРСР. Україна й досі знаходиться у скрутному становищі: тут й ідеологічна, й регіональна диференціація. Україна остаточно не вийшла з Радянського Союзу. Для нас великою проблемою також є Росія, яка той самий Союз, намагається відновити. З іншого боку, є Європа, яка досі не може вирішити, наскільки їй вистачить здорового глузду, щоб прийняти Україну до лав ЄС, тож ми знаходимося між двох полюсів. Ми перебуваємо у маргінальному стані, тому для нас кожне політичне рішення має визначальне значення.

Ми самі маємо вирішувати, як нам розбудовувати свій суверенітет. На мою особисту думку, ми все ж маємо послідовно втілювати принцип європейської інтеграції. Тому наше завдання переконати європейських партнерів, які є людьми, як і ми, і теж мають здатність сумніватися: що з нами вони знайдуть не багато нових проблем, а багато нових рішень.

«НЕЗРІЛІСТЬ ЕЛІТИ ЗМАРНУВАЛА СТАРТОВІ МОЖЛИВОСТІ 90-Х, ПЕРЕТВОРИВШИ УКРАЇНУ НА ВОТЧИНУ ОЛІГАРХАТУ»

Володимир КВУРТ, міський голова Винник, засновник ГО «Великий Львів»:

— Прийняття Декларації про державний суверенітет України — історичний факт! Ми проголосили світу відновлення Української державності, і сьогодні Україна, безперечно, — суверенна держава! Так, рівень економічного розвитку, авторитет і військова міць, швидше, формують завдання до великої роботи, ніж дають підстави пишатися досягнутим. Та  майбутнє — в руках українського народу і в бажанні української нації стати в перші лави успішних країн планети.

Те ж, що відбувається під куполом Верховної Ради, — свідчення, що війна за незалежність триває. Військова агресія, анексія Криму, використання військової сили, захоплення контролю над інформаційним простором, бажання розколоти країну щодо мови, релігії, розпалювання національної ворожнечі — все це дії Росії, вагітної імперськими амбіціями кремлівського недомірка.

Спроба втримувати значну частину українців в російському мовному просторі — це формування електоральної бази колаборантів і «п’ятої колони» Москви як способи впливу на політичне життя країни та її міжнародну політику. Це спроба скористатися демократичними засадами України і розуміння, що російський мовний простір все ще набагато більший, ніж чисельність росіян за національністю. І саме тому так запекло, винахідливо адепти Путіна захищають російську мову, а значить — свою можливість бути обраними до всіх рівнів влади. Вони не полишають надії скористатися псевдореферендумом чи будь-яким іншим владним актом (за прикладом країн Балтії перед Другою світовою чи Криму), щоб знову зробити Україну частиною російської імперії та закликати північного диктатора ввести війська.

Розуміння цілей ворога — виклик і спонукання до дії національної еліти! Хоча, власне, незрілість і захланність її змарнувала стартові можливості 90-х, перетворивши Україну на вотчину олігархату та територію корупції.

Століття без власної управлінської еліти зіграло з нами злий жарт, коли на вершину влади піднялися люди з дрібними мріями і великими апетитами. Васали спромоглися формулювати власні інтереси і не спромоглися ні згенерувати інтереси власної країни, ні спроможності їх відстоювати.

Це ослабило державу, чим скористалися вороги. Популізм, марнославство, управлінська безграмотність насправді приводять до влади прислугу, а не лідерів, не дозволяють на рівних вести гуманітарний діалог ні вдома, ні з країнами-сусідами, бути переконливим в питаннях культури, історії, економічних проєктів.

Тому шанс для українців — повірити у власні сили і в державу Україна! Робити країну сильною, вдаватися до українського просвітництва — це значить розбудовувати наш суверенітет! Перестати перекладати провину на інших, ворогів чи депутатів, підніматися з диванів, відриватися від ґаджетів і йти будувати власну державу!

Це Велика праця. Це — відповідальність. І готовність до пожертви.

Це — усвідомлення, що правдивий громадянин контролює владу і платить податки.

Переконаний: ми спроможні здивувати світ великими мріями і справами, гідними великих націй!

«ЧЕРЕЗ ВІЙНУ НА ДОНБАСІ ВІДБУВАЄТЬСЯ ПОСТУПОВЕ УСВІДОМЛЕННЯ ЦІННОСТІ ВЛАСНОЇ ДЕРЖАВИ»

Юлія ПАЧОС, кандидат історичних наук, директор центру інноватики і стратегічного розвитку ДонНУ ім. Василя Стуса:

— На той час Декларація про державний суверенітет Україна чітко окреслювала принцип народовладдя, самостійність державної влади, територію її поширення, окреслювала свою самостійність у прийнятті рішень щодо економіки, екологічної безпеки, культурного розвитку, самостійність у зовнішньополітичній діяльності. Та, на жаль, від проголошення державного суверенітету наша держава перебуває в постійному стані загрози його втратити. Уже порушена територіальна цілісність держави, відсутні механізми поширення державного захисту громадян України, які перебувають на анексованих та окупованих територіях. І маємо чергове посягання на суверенітет через мовне питання, яке неодноразово ставало розмінною монетою у політичних іграх та в результаті призвело до формування штучного стереотипу «двох Україн» — Східної (російськомовної і, як результат, — непатріотичної) та Західної (україномовної та патріотичної). Хоча війна на Донбасі, склад добровольців та військових демонструють, що патріотизм та готовність захищати кордони і суверенітет держави не вимірюється мовою, нацією, місцем проживання. Безумовно, тоді, у 1990 році окреслення меж свого державного суверенітету дозволило Україні пізніше проголосити незалежність та стати самостійною державою на політичній карті світу. Але сьогодні реальність державного суверенітету примарна.

Так, Україна, на відміну від своїх найближчих сусідів Росії та Польщі, має значно менший досвід державного будівництва, слабкість традицій та практичну відсутність, власне, досвіду незалежності та суверенності. 30 років — це невеликий термін для держави. Однак світ, який сьогодні швидко розвивається, ставить перед нами нові вимоги — не просто зберегти незалежність та суверенність, а розвивати економіку, науку, вкладати ресурси у власних громадян. Ми мали хороші стартові позиції у 1990-х роках, не гірші, ніж Польща, та недалекоглядність українського політикуму, сильні позиції лівих сил у державі, відсутність національної ідеї та стратегічного бачення розвитку держави як в суспільстві, так і у влади призвели до періодичного послаблення суверенітету — через керованість зовні, через провокації з культурними та мовними особливостями регіонів України, через військове вторгнення. Це результати безвідповідальності, але не тільки влади, а й громадян. У силу освіти, ідеологічного виховання та економічного становища для громадян України держава та її суверенітет як такі не були цінністю. Сьогодні через жорстоке нагадування у вигляді війни на Донбасі відбувається поступове усвідомлення цінності власної держави, залежності свого власного життя від стану в країні, взаємопов’язаності власних вчинків з тим, як поводить себе влада.

Відтак, українцям варто покладати надії тільки на самих себе. Ми маємо зараз нове підростаюче покоління, яке немає радянського минулого, яке виховане на українській літературі та кіно, яке в хорошому сенсі не має меж у своїх думках, мріях, прагненнях. Саме такі молоді люди сьогодні є активними громадянами, які сміливо захищають Донбас, які не дозволяють зазіхати на мову, які протестують проти обмежень прав і свобод, які проводять акції та навчаються нового, які не бояться вголос говорите про важливе. Бо вони знають, що таке свобода, самостійність і незалежність, іншого знати не хочуть. Тому держава максимально повинна вкладати саме в освіту, в усі рівні та форми, виховуючи та розвиваючи молоде покоління, підвищуючи політичну та правову культури, прищеплюючи усвідомлення того, що саме громадяни вирішують долі держави, її суверенітету та добробуту.