ІНСТИТУЦІЇ, ГРОШІ, РОЗВАГА: що заважає розвитку національної культури?

«День» провів круглий стіл в онлайн-режимі

Криза в царині культури триває. Рівень тривоги митців і всіх причетних чудово передає недавній «Відкритий лист на захист культурних інституцій», адресований Володимиру Зеленському. Цей документ варто процитувати цілком:

 

«Шановний пане Президенте! Цей лист є висловом великої стурбованості долею українських культурних інституцій нового покоління, що постали або вийшли на новий рівень завдяки Революції Гідності, серед яких — Український культурний фонд, Український інститут, Український інститут книги, Державне агентство України з питань кіно, Мистецький Арсенал, Довженко-Центр. Інституцій, що є успішними провідниками державної культурної політики навіть у надскладні часи війни і пандемії.

Відповіддю на російську гібридну агресію стала не лише відсіч збройних сил і добробатів, а й нова культурна політика. Перед лицем прямої загрози культурний та креативний сектор України зміг за останні роки консолідувати суспільство і за державного сприяння показати приклад інклюзивності, відкритості, модерності, діалогу поколінь, нових партнерств і оновленої взаємодії. Саме ці новітні інституції започаткували високі стандарти ефективного, прозорого та підзвітного управління у сфері культури, піднесли довіру до держави, сприяли поширенню демократичного іміджу України всередині й назовні. Вони є зразковим втіленням ідеї «не людина для держави, а держава для людей» , ідеї, яка вповні відповідає європейським цінностям і яка стала одним із гасел Вашої виборчої кампанії, пане Президенте.

Нові культурні інституції є успішними провідниками державної культурної політики в питаннях розбудови української ідентичності європейського зразка. Завдяки їхнім зусиллям нас, як націю, сприймають і розуміють у світі. Тому ми впевнені: те, що зараз відбувається з цими інституціями, вимагає негайної реакції очільників держави та солідарного захисту і контролю з боку всіх, кому не байдужа Україна, включно з міжнародною спільнотою.

Культурний сектор — флагман демократичних змін у соціумі. Це сфера, де діють люди активні, освічені і нестандартні; тут починаються процеси, які потім перетікають на інші сфери життя. Тому ми обурені згортанням підтримки та наступом на деякі з культурних інституцій у вигляді прямого й непрямого тиску, обмеження фінансування, повернення практики ручного управління і «телефонного права», залякування перевірками та перспективами рейдерського захоплення. Ми обурені перетворенням конкурсів на заміщення посад керівників на імітацію прямих, чесних і відкритих виборів, де мав би перемогти найдостойніший, а «перемагає» попередньо узгоджений. Ми знаємо, що може трапитися далі, а це• — нехтування європейськими цінностями, саботаж реформ, замикання України в «пострадянському» просторі.

Таку небезпеку ми побачили, передовсім, під час конкурсу на посаду голови Держкіно минулого року та цьогоріч — під час проведеного з порушеннями конкурсу на визначення складу Ради з державної підтримки кінематографії, сформованої з учасників теле-ринку, наближених до влади. Упродовж 2020 року чинився також тиск на Довженко-Центр, що заледве не призвело до колапсу інституції. Нині ми бачимо, як під загрозою якщо не знищення, то перетворення на порожній фасад опинився Український культурний фонд, де на співробітників чиниться тиск, де обрано Наглядову раду, яка не розуміє місію та завдання інституції, і де ледь не було призначено абсолютно некомпетентного виконавчого директора, через що постраждала репутація фонду, довго й складно вибудовувана довіра до нього, а отже — і до держави загалом.

Ми стаємо в обороні цих культурних інституцій та цінностей нової України і вимагаємо негайно припинити тиск і нападки, повернути фінансову підтримку їхньої діяльності, а також забезпечити прозорі та чесні конкурси на посади нових керівників. Такі інституції, побудовані за кілька років з нуля, слід захищати і берегти. Ми не дозволимо, щоб у середовищі культурної спільноти поширювалися апатія чи розчарування, зростав відтік культурних та інтелектуальних сил за межі України. Ми готові публічно відстоювати європейські цінності, як-от право на відкритість, демократичність, професійність і прозорість, які сповідуємо разом із новими пост-Майданними культурними інституціями».

Це текст сам по собі є достатньо красномовним. Але все ж таки багато нюансів потребує уточнення. І, крім того, наразі варто торкнутися й ширшого кола проблем — зокрема, ситуації в національній кіноіндустрії.

Через запроваджені в Києві карантинні обмеження ми провели круглий стіл у онлайн-режи-мі, запропонувавши до обговорення три злободенні теми: культурні інституції, фінансування кіноіндустрії та стан справ у жанровому кіні.



ІНСТИТУЦІЇ

Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Як би ви охарактеризували ситуацію довкола Ради з державної підтримки кінематографії, а також керівництва Довженко-центру та Українського культурного фонду? Чому вона набула саме такого характеру і кому це вигідно?

Олексій ПЕРШКО. шеф-редактор порталу kinо-tеаtг.uа:

Зараз довкола Довженко-центру відбуваються певні процеси, які, мабуть, за задумом тих, хто їх ініціював, мають призвести до того, що не тільки Іван КОЗЛЕНКО, на мій глибокий жаль, припинить бути директором установи, але, можливо, і сам статус Центру зміниться вельми кардинально. Дія його контракту вже спливла. Відповідно, Міністерство культури, якому поки що — чому поки що, поясню пізніше — підпорядкований Центр, начебто оголосило конкурс на заміщення цієї посади. Власне, все це подається як процедура демократична, відкрита, доступна для перегляду і участі для всіх.

Але, якщо почати спочатку: на дану мить Центр, як я вже казав, підпорядкований Мінкульту-ри, оскільки він є не тільки національним кіноархівом, а й потужною лабораторією з відновлення та оцифрування старих кіноко-пій, а також величезним культурним хабом. І оцим хабом Центр багато в чому, якщо не у всьому, став завдяки зусиллям Івана Коз-ленка. З детальним звітом можна ознайомитись на сайті Центру. Оця трансформація київської кі-
нокопіювальної фабрики відбувалася на моїх очах. Я один з найбільш удячних відвідувачів цієї установи, оскільки, за винятком карантинного періоду, там проходила маса заходів найрізноманітнішого штибу. Чудовий фестиваль «Німі ночі» — німе кіно під живу музику, причому спеціально замовлену і зіграну найкращими українськими та закордонними музикантами. «Коло Дзиґи» — схожим чином влаштовані
покази українського раннього кі-на. Музична лабораторія. Сцена 6, в якій розгорнув свою діяльність «Дикий театр». І не забуватимемо, що віднедавна в Центрі працює, мабуть, єдиний такого масштабу Музей кіна. Взагалі, про виставки, концерти та інші заходи можна говорити достатньо довго. їх було дуже багато, дуже різних. Тобто результати діяльності Козленка та його команди були вражаючі. І ось зараз це все опинилося під загрозою.


Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Олексію, за якими ознаками про це можна судити?

Олексій ПЕРШКО: Ходять надто настійливі чутки, що Центр Довженка намагатимуться перевести в підпорядкування Державній агенції України з питань кіна. Поки Центр підпорядкований міністерству, посаду керівника може займати лише людина, обрана на конкурсі, тобто через демократичну процедуру.

Коли ж підпорядкування зміниться — а я, на жаль, не сумніваюся, що це відбудеться — конкурсні процедури відпадуть. І, таким чином, голова Держкіна отримає можливість одноосібно призначати чи звільняти керівників цієї прекрасної установи.

І я не сумніваюсь, що це піде тільки на шкоду. І не тільки тому, що Козленко перебуває в не дуже добрих, м’яко кажучи, стосунках з теперішньою головою Держкіна, а й з багатьох інших причин.
Бо конкурс усе ж таки передбачає розмаїття кандидатур.

 

Оксана ВОЛОШЕНЮК. історикиня кіна, ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ: Майже процитую. «Нові культурні інституції стали успішними провідниками державної культурної політики в питаннях розбудови української ідентичності європейського зразка» з декількох причин:

— Встановленню чітких процедур і правил гри, за якими розпочала грати і сама культурна спільнота;

— Висуненню і реалізація низки блискучих менеджерів;

— Голос цілих поколінь досяг своїх авдиторій і виявився запитуваним, не останню чергу в контексті гібридної інформаційної агресії РФ.

Повернемося всього на декілька років назад. Нікому невідомі люди «розпилюють» бюджет культурної сфери і не менш маловідомі люди, його «освоюють». Отже, кому невигідні демократичні процедури — насамперед популістам
при владі, які просто не здатні декодувати наратив сучасної української культури, відлученій від кормління попсі, компаніям-мей-джорам, які відтепер розподілятимуть кошти в ручному режимі на користь себе!

Олексій ПЕРШКО: Хочу ще додати, що в теперішніх умовах навіть конкурси не є панацеєю. Бо, дивлячись на так званий «конкурс» з обрання нового складу Ради з державної підтримки українського кінематографа, я приходжу до висновку, що конкурсу як такого може не бути, навіть коли його формально оголошено. Тож у Центрі Довженка влаштують те ж саме призначення своєї людини, тільки прикрившись бутафорським конкурсом. Я хотів би, звісно, помилятись, але щось мені поки підказує, що, мабуть, я значною мірою правий.

Лук’ян ГАЛ КІН, виконавчий продюсер телеканалу ІІА:Культура (Суспільне мовлення України):

— Ситуації довкола зазначених організацій, зокрема — довкола призначення Наглядової Ради та виборів виконавчого директора УКФ, мають ознаки зовнішнього тиску на інституції, що за визначенням мали б бути незалежними розпорядниками бюджетних коштів. За останні роки спостерігаємо системну схильність владної вертикалі до так званого «ручного керування», в якому важелі процесів використовуються ситуативно, без дотримання прозорих процедур. Культурній сфері, на яку всілякого роду кон’юнктура діє згубно, такий стан справ у найгіршій перспективі загрожує деградацією, ідеологічним «темником» та поверненням до фактичної системи держзамовлення.

Найприкріше, що саме готовність до подібного формату співпраці видається такою, що влаштовує нинішню Наглядову Раду УКФ, судячи з кількісного розподілу голосів після відкритих співбесід. Загалом ситуація не лишає можливостей виваженого діалогу із представниками влади, що саме по собі є маркером системної владної кризи, наслідки якої спостерігаємо й у сферах, далеких від культурно-мистецьких інституцій.

 

Катерина СЛІПЧЕНКО. кінокритикиня, членкиня ФІПРЕССІ:

— Ситуація виглядає просто ганебно. Зрештою, було очевидно, що для нової влади культура не стане однією з головних сфер інтересу. Це особливо прикро, адже це були ті нечисленні реформи, які справді працювали та давали результат.

Я вважаю, що процес руйнації почався не зараз, а коли на стару Раду з державної підтримки українського кінематографа тиснули з вимогами переглянути результати 11-го пітчінгу.

Тепер процес оформлений остаточно: культура, її мистецька складова, нікого не цікавить. Все буде «квартал». І призначенні цілковиті не-професіонали оформлять це з радісним гигиканням.

 

 

Олександр ГУСЄВ. кінокритик:

— Ситуація навколо культурних інституцій уособлює незмінне ставлення вітчизняної влади до культурної сфери як до незначної і навіть необов’язкової, що не вимагає від керівників особливої компетентності в специфічних питаннях на кшталт кіновиробництва або організації архівної справи.

Але якщо раніше при призначенні чиновників від культури принаймні на ключові пости намагалися дотриматися зовнішньої пристойності, тепер, здається, будь-яка вуаль хорошого тону відкинута, і непрофесійність призначенців така, що змушує припускати або невидимі світові навички та компетенції нових глав і директорів, або їхню ту чи іншу корисність для можновладців.

На жаль, це стало можливим завдяки досить незначній увазі до питань культури з боку наших співгромадян, багато з яких навряд чи уявляють, яке значення може мати склад Ради з державної підтримки кінематографії або те, хто займає посаду директора Довженко-Центру.

 

 

Людмила НОВІКОВА. кінокритикиня, історик кіна, часопис «Студії мистецтвознавчі»:

—Ситуацію я бачу як драматичну. Передусім через відсутність діалогу між культурною елітою суспільства і керівними структурами.

Без такого діалогу прийняття ефективних стратегічних рішень неможливе.

Численні спроби культурної спільноти налагодити комунікацію наразі лишаються марними. Всі названі установи є ключовими ланками формування інформаційної безпеки країни на внутрішньому й міжнародному рівнях, тому ефективність їхнього функціонування є гранично важливою для нашої країни.

Для повноцінної відповіді на питання, чому ситуація набула саме такого характеру й кому це вигідно, радше треба написати окрему статтю, бо в двох словах цього не поясниш.

 

Володимир ВОЙТЕНКО. голова Правління Спілки кінокритиків України:

— Ситуація склалася ненормальна.

Таке враження, що якимось чином провадиться не конкурсне, а ручне управління відповідними процесами.

Вочевидь це вигідно привладним силам, котрі таким чином сподіваються ввести тотальний контроль над кінопроцесом.

 

Іван КО3ЛЕНКО. директор Довженка-центру:

— Ситуація останніх майже двох років загалом в культурному секторі характеризується системним упровадженням «ручного управління» та взяттям під контроль влади або афілійованих з нею осіб провідних культурних інституцій задля підпорядкування їх власним інтересам. В процесі підпорядкування інституцій нищаться запобіжники проти їхньої руйнації або інструменталізації, закладені в законі. Основний із них

— прозорі конкурсні процедури

— зламано, конкурси в багатьох випадках перетворено на імітацію. Таким був конкурс на обрання голови Держкіна, членів Ради з державної підтримки кінематографії, складеної всуціль з наближених до ОП представників теле-ринку, очевидним є зовнішнє втручання в процедуру обрання членів Наглядової ради УКФ, як наслідок — конкурс на виконавчого директора УКФ перетворено на фарс. В низці державних інституцій взагалі не проведено конкурсів на обрання керівників, натомість призначено тимчасово виконуючих обов’язки, лояльних до влади. Всі ці рішення, вочевидь, прийнято в Офісі Президента за мовчазної або діяльної згоди МКІП. На жаль, за такої політики інституції сприймаються суто як матеріальний/фінансовий ресурс, а їхня діяльність підпорядковується не суспільним інтересам, а інтересам певних груп впливу.

ГРОШІ

Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Скільки треба коштів для підтримки нормального кінопроцесу? Чи вистачає їх зараз? Що треба, щоб вистачало?

Іван КОЗЛЕНКО: Коштів вистачає. Бракує їхнього справедливого розподілу.

Наразі кіноринок підпорядковано інтересам великих компаній-виробників теле-продукту.

Ресурс відтак перерозподіляється між вузьким колом компаній, метою котрих є не розвиток кіномистецтва, а отримання прибутку, що може свідчити про ознаки монопольної змови.

 

Катерина СЛІПЧЕНКО: Не знаю, скільки потрібно коштів, але вважаю, що держава має підтримувати насамперед те мистецтво, яке є немасовим. У випадку кіна йдеться про фестивальний продукт, а «Скажене весілля» мало би само на себе заробляти.

Людмила НОВІКОВА: Для порівняння згадаю, що Естонія, населення якої в понад ЗО разів менше від нашого, тільки додаткових коштів на покриття збитків кіновиробництва під час пандемії виділила у 2021 р. на суму, вищу від основного бюджетного фінансування в Україні. Це пояснює, наприклад, чому Крістофер Нолан фільмував у «Тенеті» епізод терористично акту в Київській опері в одному з концертних залів у Естонії, й заробляла на цьому кіноін-дустрія, краще пристосована для міжнародної співпраці, ніж українська. Щоб коштів вистачало, потрібно багато речей, включно із досвідченим фаховим керівництвом кіногалузі. Я вважаю фатальною зміну керівництва Довженко-цен-тру, бо постаті, яка бодай частково дорівнювала б Іванові Козленку за необхідними для очільника Центру якостями, сьогодні в Україні немає. Це наш український Анрі Ланглуа, за якого нам усім слід боротися.

Володимир ВОЙТЕНКО: Як кожен знає з власного життя, коштів завше бракує. Але в цім випадкові, певне, проблема не так укількості коштів, як у належному їхньому розподіленні. Тобто йдеться про фінансування осмислених пріоритетних програм збереження, підтримки й поширення кіноспадщини — це, скажімо, в випадкові Довженко-центру. Також проблема в максимально адекватному розподілі коштів на здійснення нових кінопроєктів у вигляді як фільмів, так і різних структурних, подієвих, дослідницьких тощо речей. Тут ідеться про максимально відпрацьовану конкурсну систему. Нині в практиці УКФ вона ліпша, в практиці Держкіна потребує уточнень та відшліфування.

РОЗВАГА

Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Наоста-нок усе ж хотілося б торкнутися творчих питань. Наш авторський, арт-хаусний кінематограф тримається на більш-менш пристойному рівні. Виходять цікаві фільми, щороку вони дістають призи на серйозних закордонних фестивалях. На жаль, кіно для масового глядача тут пасе задніх. Наша публіка не надто розбалувана цікавими трилерами, бойовиками, комедіями, костюмованими драмами. Відповідно, люди не несуть свої гроші в кінотеатри, в підсумку фільми, що передбачають окупність у прокаті, виходять збитковими, через що страждає вся кіноіндустрія в цілому. Що треба зробити, аби в нас з’явилося жанрове, розважальне кіно задовільної якості?

Іван КОЗЛЕНКО: Необхідно інвестувати в освіту. Але, на моє глибоке переконання, жанрове розважальне кіно є частиною комерційного ринку й воно не має фінансуватись державою.

Людмила НОВІКОВА: Це також вельми об’ємне питання, бо в ньому йдеться і про якість кіноос-віти, й про участь вітчизняного кіновиробництва у міжнародних проектах, обмін творчим та організаційним досвідом, розвиток кінофестивальної мережі, вивчення успішного досвіду інших країн і впровадження оптимальних моделей на теренах української кіноін-дустрії.

Володимир ВОЙТЕНКО: Найпростіша й найдієвіша, хоча й екстенсивна, політика — реалізовувати якомога більше кінопроєктів, що мають подібну перспективу. Послідовно, як правило, спрацьовує так званий закон великих чисел. Якщо є фахівці чи знавці, котрі назвуть інший, але, наголошу, реалістичний спосіб, варто на нього звернути увагу.

 

ІНСТИТУЦІЇ, ГРОШІ, РОЗВАГА: що заважає розвитку національної культури?

ІНСТИТУЦІЇ, ГРОШІ, РОЗВАГА: що заважає розвитку національної культури?

«День» провів круглий стіл в онлайн-режимі

Криза в царині культури триває. Рівень тривоги митців і всіх причетних чудово передає недавній «Відкритий лист на захист культурних інституцій», адресований Володимиру Зеленському. Цей документ варто процитувати цілком:

 

«Шановний пане Президенте! Цей лист є висловом великої стурбованості долею українських культурних інституцій нового покоління, що постали або вийшли на новий рівень завдяки Революції Гідності, серед яких — Український культурний фонд, Український інститут, Український інститут книги, Державне агентство України з питань кіно, Мистецький Арсенал, Довженко-Центр. Інституцій, що є успішними провідниками державної культурної політики навіть у надскладні часи війни і пандемії.

Відповіддю на російську гібридну агресію стала не лише відсіч збройних сил і добробатів, а й нова культурна політика. Перед лицем прямої загрози культурний та креативний сектор України зміг за останні роки консолідувати суспільство і за державного сприяння показати приклад інклюзивності, відкритості, модерності, діалогу поколінь, нових партнерств і оновленої взаємодії. Саме ці новітні інституції започаткували високі стандарти ефективного, прозорого та підзвітного управління у сфері культури, піднесли довіру до держави, сприяли поширенню демократичного іміджу України всередині й назовні. Вони є зразковим втіленням ідеї «не людина для держави, а держава для людей» , ідеї, яка вповні відповідає європейським цінностям і яка стала одним із гасел Вашої виборчої кампанії, пане Президенте.

Нові культурні інституції є успішними провідниками державної культурної політики в питаннях розбудови української ідентичності європейського зразка. Завдяки їхнім зусиллям нас, як націю, сприймають і розуміють у світі. Тому ми впевнені: те, що зараз відбувається з цими інституціями, вимагає негайної реакції очільників держави та солідарного захисту і контролю з боку всіх, кому не байдужа Україна, включно з міжнародною спільнотою.

Культурний сектор — флагман демократичних змін у соціумі. Це сфера, де діють люди активні, освічені і нестандартні; тут починаються процеси, які потім перетікають на інші сфери життя. Тому ми обурені згортанням підтримки та наступом на деякі з культурних інституцій у вигляді прямого й непрямого тиску, обмеження фінансування, повернення практики ручного управління і «телефонного права», залякування перевірками та перспективами рейдерського захоплення. Ми обурені перетворенням конкурсів на заміщення посад керівників на імітацію прямих, чесних і відкритих виборів, де мав би перемогти найдостойніший, а «перемагає» попередньо узгоджений. Ми знаємо, що може трапитися далі, а це• — нехтування європейськими цінностями, саботаж реформ, замикання України в «пострадянському» просторі.

Таку небезпеку ми побачили, передовсім, під час конкурсу на посаду голови Держкіно минулого року та цьогоріч — під час проведеного з порушеннями конкурсу на визначення складу Ради з державної підтримки кінематографії, сформованої з учасників теле-ринку, наближених до влади. Упродовж 2020 року чинився також тиск на Довженко-Центр, що заледве не призвело до колапсу інституції. Нині ми бачимо, як під загрозою якщо не знищення, то перетворення на порожній фасад опинився Український культурний фонд, де на співробітників чиниться тиск, де обрано Наглядову раду, яка не розуміє місію та завдання інституції, і де ледь не було призначено абсолютно некомпетентного виконавчого директора, через що постраждала репутація фонду, довго й складно вибудовувана довіра до нього, а отже — і до держави загалом.

Ми стаємо в обороні цих культурних інституцій та цінностей нової України і вимагаємо негайно припинити тиск і нападки, повернути фінансову підтримку їхньої діяльності, а також забезпечити прозорі та чесні конкурси на посади нових керівників. Такі інституції, побудовані за кілька років з нуля, слід захищати і берегти. Ми не дозволимо, щоб у середовищі культурної спільноти поширювалися апатія чи розчарування, зростав відтік культурних та інтелектуальних сил за межі України. Ми готові публічно відстоювати європейські цінності, як-от право на відкритість, демократичність, професійність і прозорість, які сповідуємо разом із новими пост-Майданними культурними інституціями».

Це текст сам по собі є достатньо красномовним. Але все ж таки багато нюансів потребує уточнення. І, крім того, наразі варто торкнутися й ширшого кола проблем — зокрема, ситуації в національній кіноіндустрії.

Через запроваджені в Києві карантинні обмеження ми провели круглий стіл у онлайн-режи-мі, запропонувавши до обговорення три злободенні теми: культурні інституції, фінансування кіноіндустрії та стан справ у жанровому кіні.



ІНСТИТУЦІЇ

Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Як би ви охарактеризували ситуацію довкола Ради з державної підтримки кінематографії, а також керівництва Довженко-центру та Українського культурного фонду? Чому вона набула саме такого характеру і кому це вигідно?

Олексій ПЕРШКО. шеф-редактор порталу kinо-tеаtг.uа:

Зараз довкола Довженко-центру відбуваються певні процеси, які, мабуть, за задумом тих, хто їх ініціював, мають призвести до того, що не тільки Іван КОЗЛЕНКО, на мій глибокий жаль, припинить бути директором установи, але, можливо, і сам статус Центру зміниться вельми кардинально. Дія його контракту вже спливла. Відповідно, Міністерство культури, якому поки що — чому поки що, поясню пізніше — підпорядкований Центр, начебто оголосило конкурс на заміщення цієї посади. Власне, все це подається як процедура демократична, відкрита, доступна для перегляду і участі для всіх.

Але, якщо почати спочатку: на дану мить Центр, як я вже казав, підпорядкований Мінкульту-ри, оскільки він є не тільки національним кіноархівом, а й потужною лабораторією з відновлення та оцифрування старих кіноко-пій, а також величезним культурним хабом. І оцим хабом Центр багато в чому, якщо не у всьому, став завдяки зусиллям Івана Коз-ленка. З детальним звітом можна ознайомитись на сайті Центру. Оця трансформація київської кі-
нокопіювальної фабрики відбувалася на моїх очах. Я один з найбільш удячних відвідувачів цієї установи, оскільки, за винятком карантинного періоду, там проходила маса заходів найрізноманітнішого штибу. Чудовий фестиваль «Німі ночі» — німе кіно під живу музику, причому спеціально замовлену і зіграну найкращими українськими та закордонними музикантами. «Коло Дзиґи» — схожим чином влаштовані
покази українського раннього кі-на. Музична лабораторія. Сцена 6, в якій розгорнув свою діяльність «Дикий театр». І не забуватимемо, що віднедавна в Центрі працює, мабуть, єдиний такого масштабу Музей кіна. Взагалі, про виставки, концерти та інші заходи можна говорити достатньо довго. їх було дуже багато, дуже різних. Тобто результати діяльності Козленка та його команди були вражаючі. І ось зараз це все опинилося під загрозою.


Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Олексію, за якими ознаками про це можна судити?

Олексій ПЕРШКО: Ходять надто настійливі чутки, що Центр Довженка намагатимуться перевести в підпорядкування Державній агенції України з питань кіна. Поки Центр підпорядкований міністерству, посаду керівника може займати лише людина, обрана на конкурсі, тобто через демократичну процедуру.

Коли ж підпорядкування зміниться — а я, на жаль, не сумніваюся, що це відбудеться — конкурсні процедури відпадуть. І, таким чином, голова Держкіна отримає можливість одноосібно призначати чи звільняти керівників цієї прекрасної установи.

І я не сумніваюсь, що це піде тільки на шкоду. І не тільки тому, що Козленко перебуває в не дуже добрих, м’яко кажучи, стосунках з теперішньою головою Держкіна, а й з багатьох інших причин.
Бо конкурс усе ж таки передбачає розмаїття кандидатур.

 

Оксана ВОЛОШЕНЮК. історикиня кіна, ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ: Майже процитую. «Нові культурні інституції стали успішними провідниками державної культурної політики в питаннях розбудови української ідентичності європейського зразка» з декількох причин:

— Встановленню чітких процедур і правил гри, за якими розпочала грати і сама культурна спільнота;

— Висуненню і реалізація низки блискучих менеджерів;

— Голос цілих поколінь досяг своїх авдиторій і виявився запитуваним, не останню чергу в контексті гібридної інформаційної агресії РФ.

Повернемося всього на декілька років назад. Нікому невідомі люди «розпилюють» бюджет культурної сфери і не менш маловідомі люди, його «освоюють». Отже, кому невигідні демократичні процедури — насамперед популістам
при владі, які просто не здатні декодувати наратив сучасної української культури, відлученій від кормління попсі, компаніям-мей-джорам, які відтепер розподілятимуть кошти в ручному режимі на користь себе!

Олексій ПЕРШКО: Хочу ще додати, що в теперішніх умовах навіть конкурси не є панацеєю. Бо, дивлячись на так званий «конкурс» з обрання нового складу Ради з державної підтримки українського кінематографа, я приходжу до висновку, що конкурсу як такого може не бути, навіть коли його формально оголошено. Тож у Центрі Довженка влаштують те ж саме призначення своєї людини, тільки прикрившись бутафорським конкурсом. Я хотів би, звісно, помилятись, але щось мені поки підказує, що, мабуть, я значною мірою правий.

Лук’ян ГАЛ КІН, виконавчий продюсер телеканалу ІІА:Культура (Суспільне мовлення України):

— Ситуації довкола зазначених організацій, зокрема — довкола призначення Наглядової Ради та виборів виконавчого директора УКФ, мають ознаки зовнішнього тиску на інституції, що за визначенням мали б бути незалежними розпорядниками бюджетних коштів. За останні роки спостерігаємо системну схильність владної вертикалі до так званого «ручного керування», в якому важелі процесів використовуються ситуативно, без дотримання прозорих процедур. Культурній сфері, на яку всілякого роду кон’юнктура діє згубно, такий стан справ у найгіршій перспективі загрожує деградацією, ідеологічним «темником» та поверненням до фактичної системи держзамовлення.

Найприкріше, що саме готовність до подібного формату співпраці видається такою, що влаштовує нинішню Наглядову Раду УКФ, судячи з кількісного розподілу голосів після відкритих співбесід. Загалом ситуація не лишає можливостей виваженого діалогу із представниками влади, що саме по собі є маркером системної владної кризи, наслідки якої спостерігаємо й у сферах, далеких від культурно-мистецьких інституцій.

 

Катерина СЛІПЧЕНКО. кінокритикиня, членкиня ФІПРЕССІ:

— Ситуація виглядає просто ганебно. Зрештою, було очевидно, що для нової влади культура не стане однією з головних сфер інтересу. Це особливо прикро, адже це були ті нечисленні реформи, які справді працювали та давали результат.

Я вважаю, що процес руйнації почався не зараз, а коли на стару Раду з державної підтримки українського кінематографа тиснули з вимогами переглянути результати 11-го пітчінгу.

Тепер процес оформлений остаточно: культура, її мистецька складова, нікого не цікавить. Все буде «квартал». І призначенні цілковиті не-професіонали оформлять це з радісним гигиканням.

 

 

Олександр ГУСЄВ. кінокритик:

— Ситуація навколо культурних інституцій уособлює незмінне ставлення вітчизняної влади до культурної сфери як до незначної і навіть необов’язкової, що не вимагає від керівників особливої компетентності в специфічних питаннях на кшталт кіновиробництва або організації архівної справи.

Але якщо раніше при призначенні чиновників від культури принаймні на ключові пости намагалися дотриматися зовнішньої пристойності, тепер, здається, будь-яка вуаль хорошого тону відкинута, і непрофесійність призначенців така, що змушує припускати або невидимі світові навички та компетенції нових глав і директорів, або їхню ту чи іншу корисність для можновладців.

На жаль, це стало можливим завдяки досить незначній увазі до питань культури з боку наших співгромадян, багато з яких навряд чи уявляють, яке значення може мати склад Ради з державної підтримки кінематографії або те, хто займає посаду директора Довженко-Центру.

 

 

Людмила НОВІКОВА. кінокритикиня, історик кіна, часопис «Студії мистецтвознавчі»:

—Ситуацію я бачу як драматичну. Передусім через відсутність діалогу між культурною елітою суспільства і керівними структурами.

Без такого діалогу прийняття ефективних стратегічних рішень неможливе.

Численні спроби культурної спільноти налагодити комунікацію наразі лишаються марними. Всі названі установи є ключовими ланками формування інформаційної безпеки країни на внутрішньому й міжнародному рівнях, тому ефективність їхнього функціонування є гранично важливою для нашої країни.

Для повноцінної відповіді на питання, чому ситуація набула саме такого характеру й кому це вигідно, радше треба написати окрему статтю, бо в двох словах цього не поясниш.

 

Володимир ВОЙТЕНКО. голова Правління Спілки кінокритиків України:

— Ситуація склалася ненормальна.

Таке враження, що якимось чином провадиться не конкурсне, а ручне управління відповідними процесами.

Вочевидь це вигідно привладним силам, котрі таким чином сподіваються ввести тотальний контроль над кінопроцесом.

 

Іван КО3ЛЕНКО. директор Довженка-центру:

— Ситуація останніх майже двох років загалом в культурному секторі характеризується системним упровадженням «ручного управління» та взяттям під контроль влади або афілійованих з нею осіб провідних культурних інституцій задля підпорядкування їх власним інтересам. В процесі підпорядкування інституцій нищаться запобіжники проти їхньої руйнації або інструменталізації, закладені в законі. Основний із них

— прозорі конкурсні процедури

— зламано, конкурси в багатьох випадках перетворено на імітацію. Таким був конкурс на обрання голови Держкіна, членів Ради з державної підтримки кінематографії, складеної всуціль з наближених до ОП представників теле-ринку, очевидним є зовнішнє втручання в процедуру обрання членів Наглядової ради УКФ, як наслідок — конкурс на виконавчого директора УКФ перетворено на фарс. В низці державних інституцій взагалі не проведено конкурсів на обрання керівників, натомість призначено тимчасово виконуючих обов’язки, лояльних до влади. Всі ці рішення, вочевидь, прийнято в Офісі Президента за мовчазної або діяльної згоди МКІП. На жаль, за такої політики інституції сприймаються суто як матеріальний/фінансовий ресурс, а їхня діяльність підпорядковується не суспільним інтересам, а інтересам певних груп впливу.

ГРОШІ

Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Скільки треба коштів для підтримки нормального кінопроцесу? Чи вистачає їх зараз? Що треба, щоб вистачало?

Іван КОЗЛЕНКО: Коштів вистачає. Бракує їхнього справедливого розподілу.

Наразі кіноринок підпорядковано інтересам великих компаній-виробників теле-продукту.

Ресурс відтак перерозподіляється між вузьким колом компаній, метою котрих є не розвиток кіномистецтва, а отримання прибутку, що може свідчити про ознаки монопольної змови.

 

Катерина СЛІПЧЕНКО: Не знаю, скільки потрібно коштів, але вважаю, що держава має підтримувати насамперед те мистецтво, яке є немасовим. У випадку кіна йдеться про фестивальний продукт, а «Скажене весілля» мало би само на себе заробляти.

Людмила НОВІКОВА: Для порівняння згадаю, що Естонія, населення якої в понад ЗО разів менше від нашого, тільки додаткових коштів на покриття збитків кіновиробництва під час пандемії виділила у 2021 р. на суму, вищу від основного бюджетного фінансування в Україні. Це пояснює, наприклад, чому Крістофер Нолан фільмував у «Тенеті» епізод терористично акту в Київській опері в одному з концертних залів у Естонії, й заробляла на цьому кіноін-дустрія, краще пристосована для міжнародної співпраці, ніж українська. Щоб коштів вистачало, потрібно багато речей, включно із досвідченим фаховим керівництвом кіногалузі. Я вважаю фатальною зміну керівництва Довженко-цен-тру, бо постаті, яка бодай частково дорівнювала б Іванові Козленку за необхідними для очільника Центру якостями, сьогодні в Україні немає. Це наш український Анрі Ланглуа, за якого нам усім слід боротися.

Володимир ВОЙТЕНКО: Як кожен знає з власного життя, коштів завше бракує. Але в цім випадкові, певне, проблема не так укількості коштів, як у належному їхньому розподіленні. Тобто йдеться про фінансування осмислених пріоритетних програм збереження, підтримки й поширення кіноспадщини — це, скажімо, в випадкові Довженко-центру. Також проблема в максимально адекватному розподілі коштів на здійснення нових кінопроєктів у вигляді як фільмів, так і різних структурних, подієвих, дослідницьких тощо речей. Тут ідеться про максимально відпрацьовану конкурсну систему. Нині в практиці УКФ вона ліпша, в практиці Держкіна потребує уточнень та відшліфування.

РОЗВАГА

Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Наоста-нок усе ж хотілося б торкнутися творчих питань. Наш авторський, арт-хаусний кінематограф тримається на більш-менш пристойному рівні. Виходять цікаві фільми, щороку вони дістають призи на серйозних закордонних фестивалях. На жаль, кіно для масового глядача тут пасе задніх. Наша публіка не надто розбалувана цікавими трилерами, бойовиками, комедіями, костюмованими драмами. Відповідно, люди не несуть свої гроші в кінотеатри, в підсумку фільми, що передбачають окупність у прокаті, виходять збитковими, через що страждає вся кіноіндустрія в цілому. Що треба зробити, аби в нас з’явилося жанрове, розважальне кіно задовільної якості?

Іван КОЗЛЕНКО: Необхідно інвестувати в освіту. Але, на моє глибоке переконання, жанрове розважальне кіно є частиною комерційного ринку й воно не має фінансуватись державою.

Людмила НОВІКОВА: Це також вельми об’ємне питання, бо в ньому йдеться і про якість кіноос-віти, й про участь вітчизняного кіновиробництва у міжнародних проектах, обмін творчим та організаційним досвідом, розвиток кінофестивальної мережі, вивчення успішного досвіду інших країн і впровадження оптимальних моделей на теренах української кіноін-дустрії.

Володимир ВОЙТЕНКО: Найпростіша й найдієвіша, хоча й екстенсивна, політика — реалізовувати якомога більше кінопроєктів, що мають подібну перспективу. Послідовно, як правило, спрацьовує так званий закон великих чисел. Якщо є фахівці чи знавці, котрі назвуть інший, але, наголошу, реалістичний спосіб, варто на нього звернути увагу.