Чого не передбачили проєктувальники ЧАЄС?

14 грудня — День вшанування учасників ліквідації Чорнобильської катастрофи. Весь світ знає про подвиг чорнобильських пожежників, які з перших хвилин аварії прибули на станцію і вступили у смертельний двобій з «мирним атомом». Але, крім них, на 4-му енергоблоці, де стався жахливий вибух, у ті фатальні хвилини були й оператори Чорнобильської АЕС. Олексій БРЕУС — один із них.

— Про «НП», що сталася, довідався вранці 26 квітня, коли під’їжджав до станції, щоб заступити на чергування, — розповідає Олексій. — Ще з вікна автобуса побачив напівзруйнований реактор, над яким здіймався дим. Не вірилось у побачене! Та коли прибув на ЧАЕС, люди розповіли про те, що сталося.

Йдучи на своє робоче місце — до пульта управління четвертим енергоблоком, переступав через уламки графіту, викинутого вибухом із реактора, а всередині блока довелося обходити завал. Біля мого пульта рівень радіації становив 800 мікро-рентген на секунду, тобто в тисячу разів перевищував допустимий для атомників рівень!.. Та незабаром з’ясувалося, що це було чи не найчистіше місце на енергоблоці...

— Що ви особисто робили, заступивши на вахту?

— Завдань вистачало. Наприклад, із турбінного відділення потрібно було терміново видалити мастило: неподалік ще був вогонь. Мастила було багато — понад 100 тонн у кожному з двох баків, розташованих біля турбін. У звичному режимі роботи оператор одним поворотом ключа розв’язує цю проблему. Тоді ж, через великі руйнування блока, такої можливості не було. Тож довелося все робити вручну. Люди дістали жахливі дози радіації і загинули, ціною власних життів попередивши перетворення 4-го енергоблока на ядерний Везувій.

ОЛЕКСІЙ БРЕУС НА КОЛИШНЬОМУ РОБОЧОМУ МІСЦІ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Серед нагальних завдань було і видалення з електрогенератора водню, який міг спровокувати потужний вибух. А це, з огляду на його масштаби, призвело б до нових руйнацій, пожеж і великих людських жертв. Зробили це теж мої колеги. В результаті вибуху під завалами опинилися оператори, які чергували в ту жахливу ніч. Їх, мокрих від води і поту, било електрострумом від розірваних дротів, а над ними звисали бетонні плити, які могли будь-якої миті впасти. Тож разом з рятувальниками ми розшукували їх й евакуювали для надання першої медичної допомоги. Не знайшли лише Валерія Ходимчука, якому згодом було присвоєно звання Героя України.

Але основним нашим завданням було налагодити — для його охолодження — подачу води до пошкодженого реактора. Цього вимагали всі операторські інструкції, керівництво станції і навіть московські чиновники, які телефонували й вимагали «подати воду будь-якою ціною». Тож разом з Віктором Смагіним, В’ячеславом Орловим та Аркадієм Усковим нам довелося докласти до цього чимало зусиль. Адже водопровідні труби зазнали пошкоджень, і вода тоннами стікала у підвальні приміщення. Тому довелося заповнювати баки річковою водою, що було категорично заборонено: це могло призвести до непередбачуваних наслідків. Але це був єдиний варіант спробувати запобігти новому вибуху.

У час, коли ємності наповнювалися водою, на пульт управління надходила інформація від операторів-розвідників з усіх куточків блока. І близько 11-ї години 26 квітня мій безпосередній керівник — начальник 4-го блока Віктор Смагін, зважаючи на ситуацію, що склалася, віддав команду: «Всім залишити четвертий блок!».

— Після цієї команди всі покинули блок?

— Ні, ми з Віктором залишилися. Його фізичний стан щохвилини погіршувався, я теж почувався не краще. Тож він наказав мені залишити блок, лише після цього залишивши вкрай небезпечну зону: йдучи до медпункту, він насилу пересував ногами. Забігаючи наперед скажу, що згодом його нагородили орденом Леніна.

— Керівництво станції, члени урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи знали, що ви залишили напівзруйнований блок?

— Звичайно. І не лише вони, а й московські чиновники. Проте продовжували телефонувати, вимагаючи відновлення подачі холодної води.

— Невже вони не розуміли, чим загрожує перебування на енергоблоці?

— Можливо, і не розуміли, не маючи достовірної інформації про рівень радіаційного забруднення: у першій половині дня вони ще не отримали її. Це по-перше. А по-друге, навіть якби вона була у них, вони розуміли й те, що в неохолодженому реакторі будь-якої миті може статися й повторний вибух, який в рази буде небезпечніший за перший...

— Ваші колеги, котрі того дня теж були на станції, розповідають, що незабаром ви все ж повернулись на 4-й енергоблок....

— Змушений був це зробити: разом з іншими операторами робив все можливе, щоб налагодити постачання до нього води, як, до речі, і до 3-го енергоблока.

— Щодо причин Чорнобильської катастрофи існує кілька версій. Росіяни, наприклад, і сьогодні стверджують, що вона сталася з «вини українських фахівців, які грубо порушили всі інструкції щодо експлуатації енергоблока». Ви погоджуєтеся з такою думкою?..

— До Прип’яті я приїхав 1982 року — після навчання на ядерній кафедрі Московського вищого технічного училища ім. М. Баумана — чи не найпрестижнішого на просторах колишнього СРСР технічного вишу. З дипломом проектувальника атомних реакторів, і пропрацював на станції до того, як сталася аварія, чотири роки. Не претендую на істину в останній інстанції, але свої думки та припущення висловлю. Так-от, у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року зміною операторів на 4-му реакторі керував мій колишній однокурсник Олександр Акімов — відмінний фахівець. Одним із операторів був Леонід Топтунов — теж наш однокурсник і не менш підготовлений фахівець. Саме Леонід і натиснув кнопку «АЗ-5», яка була своєрідним стоп-краном, за допомогою якого реактор повинен був зупинитись. Цьому внаслідок технічних та інших можливостей даного механізму не могли завадити навіть низька кваліфікація оператора, оскільки все, що від нього вимагалося, то це лише натиснути кнопку.

— Він її натиснув, в результаті чого і стався вибух...

— Не поспішайте звинувачувати Леоніда: через вади в самому проекті реактора кнопка спрацювала навпаки — замість того, щоб зупинити енергоблок, вона розігнала його.

До речі, 1986 року я підписав зобов’язання щодо нерозголошення інформації, яка давала уявлення про справжні причини трагедії.

— Словом, дії операторів були бездоганними?

— Експерти, які досліджували причини Чорнобильської катастрофи, зазначають: оператори не виконали вимоги інструкції стосовно дотримання дозволеної величини одного з параметрів реактора — оперативного запасу реактивності (ОЗР). Але ж у них не було приладу для вимірювання цього параметра: такий прилад на реакторах усіх АЕС колишнього СРСР встановили тільки після аварії на Чорнобильській АЕС.

У нашому розпорядженні не було й сигналізації, яка попереджала би про неприпустиме відхилення від цього параметра, автоматичного захисту, здатного зупинити — у разі виникнення форс-мажорних обставин — реактор: усіх цих запобіжників проектувальники на чолі з академіком Борисом Александровим, який, до речі, тоді ще й обіймав посаду президента Академії наук СРСР, не передбачили.

І Олександр Акімов, і Леонід Топтунов, діставши несумісні з життям дози опромінення, загинули. Якби вони залишилися в живих, то, напевно, ми дізнались би багато чого того, що передувало вибуху і чого ми не знаємо...

— Ви, пане Олексію, теж, мабуть дістали велику дозу радіації?

— За висновками фахівців дозиметричної служби Чорнобильської АЕС, 26 квітня вона становила 120 бер, або 1,2 Зіверта.

— Це багато?

— За сьогоднішніми нормами, доза опромінення операторів АЕС не повинна перевищувати 2 бер за рік, а за часів СРСР вона становила до 5 бер. Теж на рік. Я ж отримав протягом одного дня 120 бер. Тим, що досі живий, дякую Господу Богу і батькам за відмінну генетику...

— Як же ви вижили?

— Абсолютно смертельною дозою для людини вважається 600 бер, а близько 100 бер, як стверджують фахівці радіаційної медицини, провокують гостру променеву хворобу. З огляду на це, без втручання Господа Бога не обійшлося. А свій день народження я відзначаю ще й 26 квітня...

— Як склалася ваша доля після того, як остаточно залишили 4-й енергоблок?

— Ще два дні працював на 3-му блоці, займаючись його охолодженням і переведенням у стабільно безпечний стан. А потім керівництво станції заборонило мені працювати на атомних енергоблоках: так скінчилася моя кар’єра інженера-атомника...

ДОВІДКА «Дня»

Одразу після аварії майже 8,5 млн людей дістали радіаційні опромінення, близько 155 тис. кв. км територій було забруднено, з них 52 тис. кв. км — сільськогосподарські землі.

Уряд СРСР намагався приховати цю трагедію. Та не вдалося: уже 27 квітня у Швеції відзначили аномальне підвищення рівня радіації. Так було визначено, що в Україні сталося щось жахливе.

Перше офіційне повідомлення в СРСР зробили аж 28 квітня під тиском міжнародної спільноти, але й у ньому майже не повідомлялося про масштаби проблеми. Склалося враження, що загрози немає, а проблема локальна. Всі зарубіжні ЗМІ розповідали про небезпеку внаслідок Чорнобильської аварії, а радянські майже нічого про це не говорили.

Від міжнародної допомоги уряд СРСР гордовито відмовився, але вже 1987 року звернувся до МАГАТЕ, щоби ця організація дала експертну оцінку того, що сталося.

Після катастрофи станція не працювала близько шести місяців. За цей час територію дезактивували, спорудили саркофаг, який накрив 4-й енергоблок. А потім знову ввели в дію три енергоблоки, які ще залишились.

До квітня 1986-го, коли сталася аварія, на Чорнобильській АЕС уже було зафіксовано вісім зупинок енергоблоків.

Дефекти конструкції були результатом спішного будівництва, яке було проголошене ударною комсомольською будовою. Намагання вгодити радянській верхівці призвело до зниження якості робіт. Крім цього, реактор не пройшов усіх необхідних випробувань. 1983 року вже були виявлені певні несправності, однак їх проігнорували.

Після аварії з 30-кілометрової зони відчуження було евакуйовано близько 120 тисяч людей.