Парламент і Президент
Жив, але не був Парламент. І був, але не жив Президент. Президент не жив тому, що йому Парламент життя не давав, а Парламент не був, бо його буття не визначало свідомість Президента. Вони часто сварилися з причин політичних, економічних і навіть із наймізернішої нагоди.
У Парламенту була "манійка". Йому здавалося, що в нього багато грошей, але він їх ніяк не міг знайти. Траплялося, вранці встане й каже: "У мене 100 мільярдів". А наступного ранку каже: "У мене 150 мільярдів". А Президент сидить за стіною, усе це чує й дуже непокоїться про душевну рівновагу Парламенту.
А Парламент ставав дедалі некерованішим. Він забував перекрити газ і безкоштовно катався в автобусі. А Президент засмутився й подався у Відрядження, де йому сказали, що Парламент у його відсутність б'ється.
Коли Президент повернувся, він наклав на Парламент вето, а Парламент узяв це вето й кинув його назад. Вето весь час моталося між Парламентом і Президентом, дуже заморилося й пішло до суду.
У Парламенту була Голова, а в Президента Голови не було, бо він був сам собі Голова. Голова Парламенту жила нібито окремо від Парламенту (інколи). Вона говорила Парламентові: "Ну, заспокойтеся. Ну, сідайте!". Але Парламент не завжди слухався свою голову. Було якесь порушення в координації рухів. Часом 2/3 Парламенту йшли в один бік, а решта - у протилежний. Загалом, він і страждав саме тому, що майже ніколи не йшов разом з Головою в одному напрямі.
Уявіть, як намучився Президент! Адже доводилося постійно визначати, яка частина піде в який бік, а це було нелегко. Президент викликав Парламент частинами й кожній частині щось обіцяв. А частини поводилися визивно й вимагали у Президента грошей. Але, позаяк грошей майже завжди не було, то часом Президент просив їх у сусідів, а Парламентові завжди бракувало. А сусіди були підозрілі й жадібні, й нещирі.
У двір вийшло літо. І Президент запропонував Парламентові жити разом ще один рік. А Парламент чомусь образився й пішов у відпустку.
Йде дощ. Парламент лікує свої частини. Президент дивиться у вікно й думає, що невдовзі народиться ще один Парламент. І йому стає зле. А нам стає добре.
То пожаліймо ж.
