«Ми живемо зовсім в іншій театральній системі…»

Режисерка Ольга ДАНИЛЮК — про культурну дипломатію у Великій Британії та сьогодення української сцени

Промоція України за кордоном інструментами публічної та культурної дипломатії визначена як один із пріоритетів у Стратегії зовнішньополітичної діяльності України. Це перша така стратегія за всю історію незалежності, яка чітко визначає ключові напрямки та інструменти зовнішньої політики. Для пожвавлення української культурної дипломатії кілька років тому навіть створено Український інститут, профільну установу, яка б мала ретельно дбати про позитивний імідж нашої держави в усіх куточках світу, підтримувати культурні ініціативи, заповнювати ті мистецькі ніші, в яких Україна досі не представлена.

Однак помітно, що значна кількість проєктів культурної дипломатії є все ж таки приватними ініціативами окремих митців, культурних діячів. Іноді працювати в культурній сфері відсторонено від держави є набагато ефективніше, адже ті політики, інструменти, механізми, які пропонує держава, залишаються, на жаль, подекуди застарілими і не відповідають світовим практикам. Через це деякі сфери української культури, наприклад театр і балет, майже не представлені за кордоном, а тому Україна відстає на цьому полі культурної дипломатії. Про необхідні новації в українському театрі та успішний дебют у Лондоні проєкту «Ukrainian Ballet Gala» в інтерв’ю газеті «День» розповіла українська театральна режисерка, амбасадорка України у Великобританії — Ольга ДАНИЛЮК.

«МЕНІ НЕОБХІДНО БУЛО ОПИНИТИСЯ ПО ТОЙ БІК КАДРУ»

— Ви досить довго проживали в Англії, займалися науковими дослідженнями. Що змусило вас повернутися і змістити свій фокус уваги на українську реальність?

— В Англії я закінчила магістратуру в Central Saint Martins College of Art and Design, потім захистила дисертацію в Royal Central School of Speech and Drama University of London. Це ті заклади освіти, які дали мені змогу працювати в секторі західного сучасного мистецтва та вивчати нові форми театру, зокрема, експериментального. Із самого початку мені хотілося максимально зрозуміти світову культуру, пізнати її сучасні дискурси, впливи. Тож логічно, що після закінчення вишу та отримання наукового ступеню, я мала б залишитись у західній інституції. Але так сталося, що я опинилася в АТО, а не в університеті.


Ольга Данилюк з акторами вистави «Contact Line»

З Лондоном мене дуже багато що пов'язує — як професійно, так і в особистому. Там відбувся певний етап мого життя. Вважаю, що Англія —  моя друга батьківщина.

Але повернення до України почалося інтуїтивно, можливо, десь підсвідомо — з теми моєї наукової роботи. Це був 2011 рік, коли я вирішила досліджувати інтермедіальну війну.

— Як роз’яснити, що таке «інтермедіальна війна»?

— Зважаючи на те, що наше сприйняття світу зараз здебільшого формується через технології та медіа, ніж через власний досвід, то поняття «інтермедіальна війна» — це те, як формується наше уявлення про війну через медіа. Не лише через ЗМІ, а й художні, документальні фільми.

У своїй науковій роботі я досліджувала, як формується у сучасної людини саме уявлення про війну, звідки воно з’являється. Я аналізувала чеченський конфлікт, документалістику, брала інтерв'ю у ветеранів, які воювали в гарячих точках, що виникли після розпаду Радянського Союзу. Це був окремий проєкт, назва якого — «Soldiers of the Last Empire». У дослідженні я довела, що документалістика також має свої обмеження і є перформативною. Перед камерою кожен грає свою роль. Медіа — це своєрідний театр, де автентичність повністю втрачена.


Сцена з вистави «Contact Line»

Моє дослідження — це довгий шлях того, як я опинилася в АТО. Я якраз завершувала свою роботу, коли в Україні почалася війна. І оскільки я досліджувала медійний аспект війни — мені просто необхідно було опинитися і по той бік кадру. 2015 року в складі цивільно-військового співробітництва зі Збройними силами України я поїхала в зону АТО, у найбільш гарячі точки: Авдіївка, Красногорівка, Мар'їнка. У складі команди я займалася там гуманітарними питаннями, допомагала місцевому населенню. Ми возили продукти харчування в населені пункти, де навіть хліба не було можливості купити, їздили школами, проводили спеціальні навчання з безпеки, інформували дітей, як поводитись в зоні війни.

«ЧЕРЕЗ КУЛЬТУРУ ХОЧУ ДОНЕСТИ ТУ ІСТОРІЮ ПРО ВІЙНУ, ЯКА НЕ ПОТРАПЛЯЄ У ЗМІ»

— Як досвід перебування у гарячих точках на території сходу України вплинув на вас?

— Коли поїхала туди — відкрила для себе цей регіон. Я із Західної України, тож раніше не мала з територіями Донецької області точок дотику. А коли потрапила туди — прикипіла. Це стало також моєю темою. Відтоді я вже багато років займаюся тематикою війни, працюю з підлітками із зони АТО. Зокрема, мені вдалося створити виставу «Contact Line», яка  засобами сучасної драматургії на перетині документалістики, театру та інтерактиву передає історії молодих людей по різні боки лінії розмежування під час бойових дій на Сході України.

Перша моя вистава, що пов’язана з темою сходу України і життям у прифронтовій зоні, — це «Листи незнайомому другу із Нью-Йорка». Тут ідеться про історії підлітків, уражених війною, родом із українського селища Новгородського, яке має історичну назву Нью-Йорк. Цю назву повернули, і тепер це вже прифронтовий Нью-Йорк на Донбасі. І я, власне, хочу, щоб цей маленький Нью-Йорк поїхав до великого... Моя найамбітніша мета — показати виставу в ООН. На мою думку, про те, що насправді відбувається в Україні, — діти й підлітки, котрі побачили наживо цю війну, можуть розповісти краще, аніж політики.


Із балетної постановки «Ukrainian Ballet Gala». Фото Ольги Данилюк

Через мистецтво і культуру я хочу донести ту історію про війну, яка часто не потрапляє у ЗМІ, залишається поза кадром. І це я вважаю своєю темою, своєю відповідальністю.

«УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР ЖИВЕ У СВОЇЙ БУЛЬБАШЦІ»

— Чи може театр бути високоефективним інструментом культурної дипломатії? Адже, на відміну від інших родів діяльності в царині мистецтва — кінематографа чи організації виставок та презентацій, скажімо), його більш проблематично привезти за кордон і показати іноземному глядачеві.

— Проблема українського театру в тому, що він здебільшого — драматичний. Текстовий театр складний для сприйняття через мовний бар’єр. Навіть якщо перекладати чи робити вистави з біжучим рядком — це все одно знижує рівень сприйняття акторської гри. Експортувати можна більш візуальний театр, який сприймається легше і в якому можна подолати мовний бар’єр.

— Що потрібно змінювати, щоби український театр їздив за кордон і щоб іноземним трупам була цікавою українська сцена?

— Найперше потрібно змінювати законодавство. Адже є низка проблем з оформленням контракту. Також є труднощі з фінансовими питаннями. Наприклад, ми не можемо заплатити на іноземний рахунок. Звичайно, коли з-за кордону приїжджає один виконавець — це ще можна вирішити. Але коли — ціла трупа, ми не можемо провести всі необхідні офіційні операції, які давали би можливість організувати їхній приїзд.

Більше того, у нас незіставна фінансова сітка, коли між українськими зарплатами та іноземними гонорарами існує дуже велика різниця. Тож легше відправити свою театральну трупу за кордон, аніж запросити когось в Україну.

По-друге, український театр живе у своїй бульбашці. Він є неконкурентним. Оскільки немає ніякого обміну, можливості бачити інших, ми наче постійно варимося у власному соці й обмінюємося між собою. До прикладу, в Києві немає жодного міжнародного театрального фестивалю, куди з’їжджалися би колективи із усього світу. А театр треба дивитися наживо! Нові цікаві роботи в записі ніхто не виставляє. Щоб бути цікавими і щоб нас серйозно сприймали — має бути міжнародний аспект.

Ще одна проблема полягає в тому, що в Україні переважають репертуарні театри і немає вільних сцен. Це означає, що кожен вечір грає інший спектакль, а весь репертуар театрів формується із власних вистав. У Європі ж спектаклі грають блоково. Тож, звичайно, жодна трупа не приїде сюди виступати на один вечір. Це фінансово невигідно.

Ми живемо зовсім в іншій театральній системі, аніж та, в якій живе світ. Українські театральні майданчики погано оснащені технічно, тому наші сцени не можуть прийняти постановки світового рівня без суттєвих компромісів. Нам потрібно виходити на рівень європейських майданчиків — від декорацій до освітлення.

«ІЗ УКРАЇНСЬКОГО ДЕБЮТУ ВІДНОВИЛОСЯ БАЛЕТНЕ ЖИТТЯ ЛОНДОНА»

— Ви були організаторкою українсько-британської постановки «Ukrainian Ballet Gala», презентація якої відбулася цьогоріч восени в Лондоні. Чому для своєї культурно-дипломатичної місії у Британії обрали саме балет?

— Балет — це універсальна мова, яка зрозуміла всім і яку не потрібно перекладати. Експортувати музику, танець простіше.

Ще одне пояснення: Україна в балеті також не надто яскраво представлена за кордоном. Цей вид мистецтва в Англії більшою мірою асоціюється з британцями та росіянами. Причина — в потужній російській школі, яка присутня на провідних майданчиках світу. Російська трупа в Лондон їздить постійно і представляє свої балетні постановки щороку — чи то в Royal Opera House, чи в English National Opera. Тож цю прогалину в українській культурній дипломатії потрібно заповнювати.

Для мене було шоком дізнатися про те, що востаннє танцюристи української опери виступали в Англії аж 1937 року! І це був лише один-єдиний раз, коли їм вдалося станцювати гопак.

— На вашу думку, в чому полягає дипломатичний успіх «Ukrainian Ballet Gala»?

— Суть постановки «Ukrainian Ballet Gala» полягала в тому, щоби зібрати на одній сцені вже відомих зірок англійського балету й українських танцюристів. Адже британська публіка відреагує швидше на знайомі зіркові імена. Відтак частина виконавців були із Королівського і Національного балету Лондона, а 10 виконавців представляли Київську Національну оперу.


Дипломатичний прийом перед показом «Ukrainian Ballet Gala». На фото ліворуч — Надзвичайний та Повноважний Посол України у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії Вадим Пристайко

Програма мала дві частини: сучасна балетна постановка System AI, присвячена темі штучного інтелекту, та класична частина улюблених номерів із відомих балетів. Це для того, щоб охопити якомога ширшу аудиторію: комусь більше подобається сучасне, хтось більш консервативний і віддає перевагу класиці.

На білбордах, якими був обклеєний весь Лондон, так і було написано: «Від традицій до інновацій». Бо якби ми робили ставку лише на традиційний балет, то втратили би імідж України як сучасної прогресивної держави. Інновації також приваблюють нову аудиторію.

У класичній частині гали було два номери із українських балетів — дует із «Лісової пісні» та гопак із «Тараса Бульби», який виконували три танцюристи. Особливо аудиторія реагувала на гопак. Я сказала и:б не по-лондонськи. Переважно під час виступів вони не аплодують, а тут зала здіймалась від овацій.

Восени цього року це була перша міжнародна подія для Sadler's Wells Theatre за тривалий період локдаунів. Фактично з українського дебюту відновилося культурне балетне життя в Лондоні.

Як продюсерка «Балетної Гали» я ставила перед собою стратегічне завдання: вийти за межі такої події, яка зацікавила б лише діаспору. Врешті зал був заповнений майже вщерть. Постановку відвідали найвідоміші театральні критики Лондона, дипломати, представники бізнесу, багато міжнародних організацій, навіть члени британського парламенту. У низці британських медіа було опубліковано схвальні відгуки та рецензії. Це все дипломатично зіграло на користь України.

«ПОТРІБНО ВМІТИ ПРАВИЛЬНО РОЗКРУЧУВАТИ ТВОРЧИЙ ПРОДУКТ»

— Який, вважаєте, найцінніший досвід вам вдалося напрацювати, промотуючи Україну у Великій Британії?

— «Ukrainian Ballet Gala» є дуже хорошим прикладом і дороговказом, як правильно розвивати українську культурну дипломатію у Великій Британії, як консервативним і зосередженим на собі англійцям доносити інформацію про Україну.

Лондон — це дуже перенасичена театральна індустрія. На цьому ринку треба вміти правильно розкручувати творчий продукт. Як правильно позиціонувати культурну подію, як привести критику, як запросити людей, зацікавити публіку, розповсюдити інформацію — в цьому в України ще дуже мало досвіду. Це великий шматок роботи, який ти робиш попри те, що робиш творчий продукт. Тому єдиний спосіб — це подавати нову інформацію разом із тим, що вже добре відомо, наприклад, робити якісні кооперації з їхніми зірками.

Ще один важливий нюанс — це постійність у промоції культури. Такі заходи мають проводитись як мінімум щорічно. Щоби напрацювати свою публіку, потрібно привозити з постійною періодичністю цікаві проєкти. Тоді починає формуватися уявлення про обличчя української культури за кордоном. Коли ти з’являєшся лише один раз, то за певний час зникаєш із поля зору. Наприклад, є ціла низка міжнародних фестивалів, де ти завжди бачиш певні країни, які представляють свої колективи. Так і в критиків, і в глядачів формується певна думка й уявлення про культуру цієї країни.