Місто-привид із присмаком цукру

На фоні приватних будинків, гусей, тракторів та всієї решти звичних атрибутів українського селища виднітимуться багатоповерхівки. Нам туди...

Окрім горезвісної Прип’яті, мандрівка до якої вже мало кого здивує, в Україні є ще декілька міст-привидів. Туроператори не працюють з цими містами, екскурсоводів там не знайти, навіть не кожна карта покаже вам дорогу до них, але є шанс відчути себе першовідкривачем, одним-єдиним гостем на околицях цивілізації.

Колишнє містечко Цукроварів знаходиться на Кіровоградщині й вже декілька років вважається частиною сусіднього села Липняжки. Відтак Google Maps приведе вас до існуючого села, а істинне місце призначення саме впаде в око. На фоні приватних будинків, гусей, тракторів та всієї решти звичних атрибутів українського селища виднітимуться багатоповерхівки. Нам туди.

До подорожі в Цукроварів приготуватися неможливо, бо скільки б фотографій ти не подивився в інтернеті ще вдома — вигляд справжнього міста вражає. Цілі мікрорайони покинутих будинків, буяння зелені, постапокаліптичні краєвиди та абсолютне нерозуміння, де ж ти насправді опинився. Заходиш у перший-ліпший під’їзд, підіймаєшся сходами без поручнів та, оговтавшись від легкого запаморочення, довго розглядаєш покинуті квартири. Величезні, світлі, з декількома балконами та немаленькими кухнями — ось воно, житло мрії, яке багато хто не може собі дозволити. Стає ясно, чому люди в 1980-х їхали сюди з усього Союзу.

Наприкінці минулого століття в Цукроварові функціонував цукровий завод, що займав третє місце за обсягами виробництва в СРСР. А коли він збанкрутував, люди стали масово виїжджати, залишаючи свої оселі з речами та меблями. Далі до міста завітали мародери, які все цінне винесли й вивезли, остаточно спустошивши його.

Снувати чужими квартирами моторошно: обідрані шпалери, пліснява, павутиння, мотлох й купа сміття. Надворі не краще. Цегляні велетні з вибитими темними вікнами-очима. Хто там живе? Зомбі? Привиди? Виявляється, живі люди.

Так, попри відсутність в Цукроварові води, каналізації та опалення, тут мешкають до ста людей, хоча колись 920 квартир заводського селища були розраховані на майже тисячу родин. Місцеві вимушені заготовляти дрова на зиму, носити воду з вуличної колонки та жити у квартирах, оточених пусткою. Уявіть, з однієї сторони у вас є сусіди, а з іншої — порожня квартира, де гуляє вітер. Звісно, люди намагаються селитися в одному під’їзді, аби було тепліше і не так страшно, але зустрічаються і поодинокі квартири.

На щастя, світло у селищі є, тож на деяких вікнах заселених під’їздів можна побачити супутникові тарілки. Картина контроверсійна: половина будинку чорніє від запустіння, решта ж — з фіранками й білісінькими тарілками.

На вулицях Цукроварова тихо. Дітлахи, побачивши чужинців, одразу ховаються у звичні й безпечні для них недобудови та проводжають вас поглядом. Бабусі, що сидять на лавочках та пkеньках, замовкають і обережно розглядають новоприбульців. Немає сміху, голосних розмов, шуму машин. Тут немає самого життя.

Буває, проходиш повз дім — і собака починає скажено лаяти. І все б наче так, як треба, як у селі. З однією різницею — собак тримають не на подвір’ї приватного будинку, а у під’їзді. Для охорони.

Подорож до Цукроварова не підніме настрій, не стане приводом для вихваляння і не прикрасить ваш інстаграм. Ви поїдете звідти з негативом, з несприйняттям, з пусткою у душі. Що це і хто ці люди, які там живуть? Інфантили чи жертви недбалості своєї країни? Втім, подорож до міста-привида точно вплине на вас після повернення додому, де вже галасливі сусіди не дратуватимуть, а навпаки — захочеться познайомитися з ними. Як добре, що вони просто є. Поруч.