Комета й таксі

Біля бордюру стояло таксі. Я відкрив дверці.

- Мені у Річпорт, - сказав я.

- Тільки врахуйте це таксі, - пояснив водій. - У мене лічильник.

Це прозвучало на зразок: "Якщо вам потрібен масаж - у мене є монтировка".

- І скільки?

- Рахуйте самі. Шістдесят копійок кілометр... Вісім гривень дасте? - спитав він із надією.

- За цю ціну ви повинні відвезти мене, посадити на корабель, і зустріти, коли повернуся.

Він умовк. Я виліз із кабіни. Тривожний гудок. Я прочинив дверці.

- Ну?

- Хоч би шість.

- Хоч би п'ять.

- Поїхали.

Звук, із яким рушила "Волга", можна порівняти з пуском сталепрокатної лінії. За хвилину ми з тріском стрибали на ямах. Хребет завередував, як дитина.

- У неї що, з роками ресори стерлися, немов ясна? - поцікавився я. - Вона кожну тріщину асфальту сприймає, як неповагу до старості.

- Так, - філософськи погодився він, - дороги в нас погані.

Через два кілометри мене стало трохи нудити, я справді повірив, що за таку подорож треба брати подвійну ціну. Хоча чоловік, напевно, звик.

Ззаду сиділа якась жінка. Коли гуркіт трохи втих - ми, очевидно, виїхали на майданчик, з якого можна зробити більярдний стіл - вона, виглянувши у віконце, несподівано промовила:

- А комети Хейла-Боппа вже й не видно.

- Тут без телескопа не обійдешся, - зі знанням справи відгукнувся шофер, - або жми в обсерваторію.

Пасажирка "жати" нікуди не хотіла. І пересунувшись, спробувала побачити комету з іншого боку. Ймовірно, вирішила, що хвостата носиться небом, немов білка.

- І тут немає, - зітхнула вона сумовито.

Мені подумалося, що в детективі, у цьому самому місці, якби парочка працювала разом, пані мала б стукнути мене по довбешці молотком. Тим паче, що розпочалися розмови близькі до теми про Вічне.

Але, ні. Вдалині показався Річпорт. Наприкінець, ми із задоволенням пострибали по шпалах. Два рази я вдарився об дашок. Стало здаватися, що машина крутиться навколо осі, чіпляючись за мої вуха ручками, "бардачком" і навіть попільничкою. Хоча, висунувши вібруючу голову у вікно, я ніяких рейок на дорозі не побачив.

Перед зупинкою автомобіль по-шизофренічному рвонув уперед, а потім, захлинувшись в істериці, загальмував, ніби кажучи: "Ну, псих я старий! Так що? Дякувати, повз дорогу не промахнувся!"

- Ми на місці, - по-солдатськи браво повідомив таксист.

Я дістав п'ятірку та обернувся до пані:

- А ви для компанії чи для охорони?

- Для охорони, - засміялася вона, підтверджуючи, що для компанії.

- Прощавайте ви і ваш автомобіль-"потрошитель"! - із пафосом сказав я.

-Дякую, - відповів водій.

Імовірно, він ще й глухий. Це не дивно, за таких умов роботи!

Я вивантажився з речами і, погойдуючись, побрів тротуаром. Минула одна хвилина, друга. Тільки на четвертій повз мене проскреготіло таксі. Може, в натурі, прибити хотіли. А потім порадившись, вирішили: нехай потопче рясту. Молодий іще. На комет іще не надивився.