Добровільно піти з життя: злочин чи право?

Анна Кареніна, Ромео і Джульетта, Катерина з "Грози", бідна Ліза обезсмертили себе своєю... смертю. Самогубство чи його спроба завжди були привабливим прийомом для письменників і поетів. "Романтичне" забарвлення добровільної втрати життя додає художнім творам родзинку.

Та творча фантазія митця не в змозі відобразити справжню трагедію реального самогубства. Мерлін Монро, Даліда, Катерина Савінова, Інна Гула - такий неповний список відомих жінок, що добровільно пішли з життя тільки в нашому сторіччі. Цей список можна доповнити прізвищами не менш відомих чоловіків. До речі, представники сильної статі за статистикою утричі частіше накладають на себе руки.

Відомості про самогубців з'явились одночасно з відомостями про виникнення людської цивілізації. Історія по-різному оцінювала самогубство: від різкого засудження до визнання його гідним способом піти з життя. У різні історичні епохи в різноманітних суспільствах, а інколи - й у різних верствах одного суспільства самогубству давали протилежні оцінки. По-різному оцінювалося самогубство й правознавцями. Ставлення до цього вчинку змінювалося в залежності від філософських, релігійних, правових і наукових переконань людства.

Відповідно до релігії древніх германців до раю потрапляли лише чоловіки чи жінки, що покінчили життя самогубством після смерті одного з подружжя. У багатьох народів позбавлення себе життя вважалося вчинком більш гідним, ніж полон чи рабство. Цього, до речі, вимагав Бойовий статут Червоної Армії, що його було прийнято незадовго до Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. У Індії, Китаї та Японії самогубство було досить поширеним явищем, і в певних випадках мало характер соціального розпорядження. А в Спарті та Афінах, навпаки, трупи самовбивць спалювали, супроводжуючи дію ритуалом, що висловлював зневагу. Негативне ставлення до цього акту знаходило обгрунтування у вченнях великих грецьких філософів: Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля та ін. У Давньому Римі, як правило, до нього також ставилися негативно. З філософських позицій самогубство з "благородних" мотивів знаходило виправдання у вченні стоїків. Сенека, наприклад, вважав такий вчинок доброчесністю.

У середні віки під тиском церкви в Австрії, Прусії, Франції та деяких інших країнах самогубство розцінювалося як злочин. На Русі воно засуджувалося згідно норм православ'я. Жорсткі санкції за спроби самогубства було введено за царювання Петра I, потім їх було пом'якшено. Згідно "Кодексу про покарання кримінальні та виправні" 1885 року, позбавлення себе життя не тягнуло кримінального покарання тільки в тих випадках, коли "хтось внаслідок великодушного патріотизму наражає себе на очевидну небезпеку чи вірну смерть, а так само, коли жінка позбавить себе життя для порятунку при загрозі насильства". Законодавчі норми відповідальності за спробу вчинити самогубство діяли в Росії аж до 1917 року, а в Англії кримінальні санкції було скасовано лише 1961 року.

Загроза покарання за самогубство та застосування інших засобів впливу не привели до скорочення їх кількості. У багатьох країнах Європи на межі XIX-XX століть їх кількість різко зросла. У Росії, як стверджують деякі автори, спалахнула справжня епідемія самогубств. У ХХ столітті з початку 60-х і до початку 80-х років зареєстровано зростання самогубств у Польщі - на 88%, в Болгарії - в 2 рази, в Норвегії і Канаді - в 2,5 рази. Цікаво, що найнижчий рівень самогубств на 100 тис. чол. населення в Єгипті - (0,2) і Сирії (0,3), а найвищий - в Угорщині (45,6). Часто трапляється, що чим вищий рівень життя, тим вищий рівень самогубств. Американські негри позбавляють себе життя в 3-4 рази рідше, ніж білі американці, чиє матеріальне становище й соціальний статус вищі. Студенти привілейованих вищих навчальних закладів Заходу скоюють самогубства набагато частіше (в Оксфорді - в 7 разів, у Кембріджі - в 10 разів), ніж молоді люди їхнього ж віку, що належать до інших соціальних груп.

У колишньому СРСР публікацію статистики самогубств відновлено в 1989 році, раніше її публікували до початку 30-х років. Так, 1926 року рівень самогубств із розрахунку на 100 тис. чол. населення становив 7,8%. У 1984 і 1985 роках у СРСР був найвищий рівень самогубств - 30 суїцидів на 100 тис. населення (більш, як 80 тис. самогубств на рік). 1988 року - 19 на 100 тис. населення. При цьому спостерігалися дуже різкі відмінності: найнижчим рівень самогубств був у республіках Середньої Азії та Закавказзя (у Вірменії, наприклад, близько 3-х), найвищим - у прибалтійських республіках.

Відомо, що перші спроби профілактики самогубств було зроблено на початку XX століття в Росії (у Москві та Петербурзі). Був розроблений статут товариства "Життя", що ставило за мету захистити людське життя від різних прикрощів і стресів, та створено фонд допомоги молоді, котра цього потребує. Але найширшу практичну роботу з попередження самогубств було розгорнуто в 40-50-і роки. У Австрії, Англії, Бельгії, Франції та інших країнах почали створюватися суїцидологічні центри в поєднанні з телефонною службою. Населення було широко поінформоване про можливість отримання допомоги в кризових ситуаціях, у розв'язанні різних проблем шляхом звертання до фахівців. В Україні "телефон довіри" з'явився наприкінці 80-х років для надання негайної соціально-психологічної допомоги. Однак, ця робота проводиться дуже повільно, оскільки немає необхідних фахівців, асигнувань, штатів, приміщень тощо. Але оскільки в країні достатня кількість тих, хто бачить вирішення усіх проблем лише в добровільному позбавленні себе життя, то письменникам ще довго буде звідки черпати натхнення для своїх шедеврів.