Захід мусить не допустити поразки демократії у країнах СНД

Відповіддю Заходу на політику Москви має стати поступове розширення НАТО та Євросоюзу, допоки до цих організацій у тій або іншій формі не увійдуть країни, які перебувають у безпосередній близькості від них: Україна, Білорусь, Молдова, Грузія й Азербайджан

«Из-под глыб» — така назва збірки статей Олександра Солженіцина та інших видатних критиків радянської системи, який побачив світ у самвидаві незадовго до краху радянської системи. У цій збірці автори закликали своїх співвітчизників знайти можливість вибратися з-під руїн, на які система перетворила радянське суспільство.

Через два десятиріччя політична система Росії знову в руїнах, а саме суспільство перетворюється на невільника державної влади. Процес тепер добігає кінця, він розпочався саме в момент, коли підпільні автори писали свої матеріали з критикою радянської системи: КДБ та ідеологія російського націоналізму замінили Компартію та її ідеологію, які були опорою держави в радянський період.

Перебудова 80-х років, що зазнала невдачі, та невміло здійснені реформи 90-х років просто перервали або уповільнили цю заміну символів державної влади, що її зараз здійснює президент Володимир Путін, який втілює в життя державу з пріоритетною роллю КДБ. Цей внутрішній процес знаходить своє відображення у зовнішньополітичній програмі економічної, політичної та військової експансії, головною мішенню якої є пострадянські країни в регіоні Євразії, де Захід має свої інтереси.

Західні політики не надто охоче визнають й аналізують наслідки цих подій. Причини такого небажання в кожній із західних столиць різні, але анахронізм усюди очевидний. Західні політики мусять тепер вирватися з полону своїх власних помилок, позбутися спроб видати бажане за дійсне, а також від помилкової стратегічної оцінки внутрішньої та зовнішньої політики Кремля.

Коли три роки тому президент Джордж Буш і Республіканська партія взяли владу у Вашингтоні, вони відреклися від політики адміністрації Клінтона—Гора стосовно Росії через дві головні причини. Перша причина полягала в надмірній персоніфікації цих відносин, що грунтувалася на показній дружбі Білла Клінтона з Борисом Єльциним. Інше обвинувачення на адресу адміністрації Клінтона полягало у «приховуванні провалів» за рахунок красивої риторики, що перешкодило своєчасній переоцінці американської політики, що зазнала невдачі.

Однак, на жаль, персоніфікація і риторика досягли нового рівня в період після терактів 11 вересня. Американському президенту радять хвалити Путіна за успіхи у справі розвитку демократії та створення правової держави саме в той момент, коли Путін завершує процес відновлення авторитарного режиму. І створюється враження, що радники завдають ще більшої шкоди Бушу, захищаючи його від незручних фактів і підміняючи їх приємними фальсифікаціями.

Таку риторику не можна виправдати як винагороду Кремля за підтримку в міжнародній війні проти тероризму, яку очолюють США. Очікування, які покладали на Путіна, не виправдалися. Замість того, щоб перетворитися на союзника, російський президент чинив перешкоди політиці (наприклад, в Іраку), яку проводять США, а також намагався отримати вигоду з ситуації, за якої Росія зображає себе в ролі «посередника» між Вашингтоном і країнами-ізгоями, які сприяють розповсюдженню ядерної зброї. Путін також спробував налаштувати Євросоюз і США одне проти одного. Він також не виправдав надій США та Європи на те, що Росія може стати надійним постачальником енергоресурсів.

Минулого року Путін і його оточення завершили роботу над похоронами російської демократії. Держава монополізувала загальнонаціональні телеканали, перетворивши їх на рупор пропаганди. Тим часом набирає силу ремілітаризація суспільного життя. Кадрові офіцери колишнього КДБ займають ключові політичні пости, при цьому вони частково несуть відповідальність за антизахідні настрої, які тепер лежать в основі політики Росії. Парламентські вибори, що відбулися минулого місяця в Росії, були підстроєні, і тепер законодавчий орган Росії опинився цілком під контролем трьох «партій влади».

На цьому тлі у зовнішній політиці Кремля основний упор робиться на повернення пострадянських країн до орбіти російського впливу. Поразка демократії всередині Росії виключила будь-які спроби створення опозиції такому зовнішньополітичному курсу. У разі успіху ця стратегія Кремля може на наступній стадії перетворити Росію на дуже серйозну проблему для Заходу в тому, що стосується безпосереднього доступу західних країн до джерел енергоресурсів, а також використання транспортних коридорів і розгортання військових баз для боротьби з тероризмом. Така тенденція може навіть негативно позначитися на військовій безпеці нових євроатлантичних кордонів.

Відповіддю Заходу на таку політику Москви має стати поступове розширення НАТО та Євросоюзу, допоки до цих організацій у тій або іншій формі не увійдуть країни, які знаходяться в безпосередній близькості від них: Україна, Білорусь, Молдова, Грузія й Азербайджан, що дозволить забезпечити сухопутний доступ до каспійських резервів нафти й газу. Тепер це «новий закордон» для Заходу. Білорусь опиняється в серці Європи, Молдова займає стратегічне положення на південному сході Європи. Що ж до України, то її незалежність після краху СРСР стала несподіваним геополітичним «подарунком» для Заходу.

Пауза у процесі розширення ЄС і НАТО, як і активізація політики Кремля щодо Білорусі, Молдови та України, яка відбувається на тлі самовдоволення або втоми Заходу, може призвести до створення нової розділової лінії в регіоні Балтійського та Чорного морів. Білорусь і Молдова знаходяться в регіоні, який історично відігравав роль воріт Європи. Сьогодні при владі в цих країнах перебувають лідери радянського типу, які розраховують залишитися при владі за підтримки Кремля.

Сильнішими є прозахідні політичні сили в Україні, де Кремль напередодні президентських виборів активізує свої зусилля щодо підтримки партій, які орієнтуються на союз із Росією. Західні країни не повинні допустити поразки демократії та прозахідних політичних сил поруч із своїми кордонами, як це сталося в Росії. І нині є можливість для активної підтримки демократичних партій в Україні, Молдові та Білорусі.

Демократичні партії в цих країнах гостро потребують фінансування передвиборної кампанії, забезпечення доступу на телебачення і захисту від втручання адміністративного апарату. Результати виборів (або референдумів), що наближаються у вказаних трьох республіках, покажуть, чи отримають вони шанс для того, щоб стати частиною євроатлантичного світу. Або ж буде створено нову «червону лінію», яка відріже від решти Європи 60 млн. європейців.

Тим часом керівництво Грузії й Азербайджану, як і громадська думка цих країн, налаштовано на союз із Заходом. Головна небезпека в цих республіках — у слабкості державних інститутів та існуванні локальних конфліктів, успадкованих із радянських часів. Ці чинники й намагається використати Росія в надії змінити прозахідний вибір цих країн. Подолати слабкість держави можна за рахунок посилення американської допомоги у сфері забезпечення безпеки, а також за рахунок підтримки з боку ЄС у справі створення чітко функціонуючих адміністративних органів.

Довгоочікуване втілення проектів із транспортування нафти й газу (2005 року очікується завершення будівництва нафтопроводу Баку— Тбілісі—Джейхан) має забезпечити Грузії й Азербайджану можливість для економічної та політичної інтеграції із Заходом. Але ці дві республіки продовжують існувати в умовах збереження загроз інтересам своєї безпеки, і тут залишаються невирішеними проблеми сепаратизму. З метою урегулювання проблем Південного Кавказу необхідна тісна координація політики ЄС, США та НАТО в цьому регіоні.

НАТО й нові країни-члени ЄС від республік Прибалтики до Польщі, Румунії й Болгарії можуть зробити великий внесок у цей процес. Євроатлантичний світ мусить не допустити, щоб у пострадянських республіках повторився досвід Росії, яка пережила поразку прозахідних політичних сил.

Володимир СОКОР — старший науковий співробітник вашингтонського Інституту стратегічних і політичних досліджень (Institute for Advanced Strategic & Political Studies).