Очі Дуче
Інформаційна диктатура. Цей термін вживає відомий мислитель Умберто Еко для характеристики... західного телебачення на прикладі Італії. Як виявилося, рівний доступ усіх політичних сил до телеефіру, а також відсутність перевірок ЗМІ податківцями та пожежниками не вирішують проблему...
Нещодавно я відсвяткував день народження. Разом зі своїми близькими, які прийшли привітати мене, я знову згадував день своєї появи на світ. Навіть при тому, що маю чудову пам’ять, того моменту я все ж таки не пам’ятаю, мені вдалося відтворити його завдяки розповідям моїх батьків. Схоже, що коли лікар витяг мене із черева матері і зробив усі необхідні для таких випадків дії, він підніс мене їй, щоб вона помилувалася на результати своїх потуг, і вимовив: «Подивіться, які в нього очі, він схожий на Дуче!» Мої рідні не були фашистами, так само як не були вони й антифашистами — подібно до більшої частини дрібнобуржуазного прошарку італійців, які сприймали диктатуру як явище метеорологічне: якщо йде дощ, слід взяти з собою парасольку. Але коли мати й батько почули, що в їхньої новонародженої дитини були очі Дуче, вони, безумовно, були цьому раді.
З роками я став скептичнішим і сьогодні схиляюся до думки, що той добрий гінеколог говорив цю фразу всім матерям і батькам — коли я дивлюся на себе у дзеркало, мені швидше здається, що я більше схожий на ведмедя грізлі, ніж на Дуче, але це не має жодного значення. Мої батьки були щасливі, дізнавшись про мою схожість із Дуче.
Я запитую себе, що міг би такий самий лікар-підлесник сказати породіллі сьогодні. Що плід черева її схожий на Берлусконі? У такому випадку він викликав би в неї стан депресії. Вважаю, що par condicio, жоден жалісливий гінеколог не стане, пригадавши про найвидатніші політичні фігури Італії, говорити породіллі, що її дитина така гладка, як Фассіно, така симпатична, як Скіфані, така красива, як Ла Русса, така ж розумна, як Боссі та така ж свіженька, як Проді.
Кожна епоха породжує свої міфи. У ті роки, коли народився я, міфом був Державний Муж, в епоху нинішню міфом став Муж Телевізійний.
Враховуючи загальновідому культурну сліпоту лівих, твердження Берлусконі про те, що сьогодні ніхто не читає газет, але при цьому всі дивляться телевізор, було сприйнято як черговий приклад його зухвало безглуздих вчинків. Але це не так, його слова свідчили швидше про зарозумілість, ніж про дурість. Склавши разом тиражі всіх італійських газет, ми отримаємо досить сміховинну, порівняно з телеаудиторією, цифру. Враховуючи при цьому, що лише деяка частина італійської преси виступає з критикою нинішнього уряду, а все телебачення — RAI і «Mediaset» — озвучує думку влади, не залишається жодних сумнівів у тому, що Берлусконі має слушність: проблема полягає лише в контролі над телебаченням, а газети можуть говорити все, що їм заманеться.
Усі ці передумови я висловив, аби зробити такий висновок: якщо в наші часи диктатура й може виникнути, то це буде диктатура інформаційна, а не політична. Уже понад п’ятдесят років усі тільки й кажуть про те, що в сучасному світі — за винятком лише кількох країн, що розвиваються, — для здійснення державного перевороту немає необхідності використовувати танки, досить захопити радіотелевізійні станції. Останній, хто про це ще не знає, це Буш — він справляє враження глави країни, що розвивається, який помилково зумів стати президентом високорозвиненої держави. Таким чином, теорему про інформаційну диктатуру було доведено.
Режим — це форма правління, яка не обов’язково повинна бути фашистською. За фашизму дітей (і дорослих) примушували одягати військову форму, за фашизму була відсутня свобода преси, а дисидентів відправляли до концтаборів. Інформаційний режим Берлусконі не настільки грубий і старомодний. Він чудово усвідомлює, що консенсус досягається шляхом контролю над найпопулярнішими засобами масової інформації. В іншому ж — нічого не варто дозволити газетам бути незгодними (допоки їх не можна буде купити). Навіщо влаштовувати гоніння на такого відомого журналіста, як Біаджі? Щоб він перетворився на героя? Досить просто не випускати його на телебачення.
Відмінність між режимом «фашистським» і режимом інформаційним полягає в тому, що за фашистського режиму люди знали: ані радіо, ані газети не передавали нічого, крім урядових постанов, а слухати лондонське радіо було не можна, оскільки за це можна було потрапити до в’язниці. І саме тому за фашизму люди не довіряли газетам і радіо, потай слухали лондонське радіо і вірили лише тим новинам, які доходили до них пошепки, із вуст у вуста, у вигляді пліток. За інформаційного режиму, коли, припустімо, лише десять відсотків населення має доступ до опозиційної преси, решта отримує інформацію лише від телебачення, що знаходиться під контролем влади. За такого режиму, з одного боку, поширюється переконання, що спори дозволено («газети, що виступають проти уряду, виходять, доказом цього можуть слугувати скарги Берлусконі на такі публікації, отже свобода існує»), з іншого боку, існує ефект реальності телевізійної новини (якщо з новини ми дізнаємося, що якийсь літак упав у море, то ця новина, безумовно, істинна, так само, як здаються істиною плаваючі на поверхні води сандалі загиблих; при цьому не має жодного значення, чи є ці сандалі, завдяки чистому випадку, сандалями жертв попередньої катастрофи, використаними як повторюваний матеріал). Усе це призводить до того, що всі новини надходять до нас завдяки телебаченню, і люди вірять лише тим новинам, які побачили по телебаченню.
Немає необхідності в тому, щоб підконтрольне владі телебачення запроваджувало цензуру. Звісно, вірні служителі влади постійно відчувають спокусу накласти на щось цензуру, як це сталося нещодавно, із чого було зроблено висновок, що в телепередачі абсолютно неприпустимо відкрито лаяти главу уряду (забуваючи, по суті, про те, що за демократичного режиму можна й слід погано відгукуватися про главу уряду, в іншому разі ми змушені мати справу з диктаторським режимом правління). Але йдеться про найпомітніші випадки, які можна було б назвати сміховинними, якби вони не були такими трагічними. Проблема полягає в тому, що можна встановити позитивний інформаційний режим, коли здаватиметься, що можна говорити все. Досить лише знати, як подати інформацію. Жоден із каналів телебачення не став говорити про те, що лідер опозиції Фассіно думає щодо того або іншого закону, оскільки глядачі вирішили б, що від них щось приховують, оскільки опозиція десь має бути. Навпаки, телебачення за інформаційного режиму користується риторичною фігурою, що носить назву «поступка». Наведемо приклад. Існує близько п’ятдесяти аргументів «за» і п’ятдесяти аргументів «проти» того, щоб заводити собаку. Аргументи «за» можна сформулювати так: собака — кращий друг людини, він може подати голос, якщо до будинку заберуться злодії, собак обожнюють діти тощо.
Аргументи «проти» виглядають таким чином: щодня з собакою необхідно гуляти, ми витрачаємо гроші на покупку корму та відвідування ветеринара, собак незручно брати з собою в подорож тощо. Припустивши, що ми хочемо висловитися «за» придбання собаки, прийом поступки буде таким: «Собаки справді потребують матеріальних витрат, стають тягарем та їх складно брати з собою в поїздки» (і тут ми своєю чесністю завойовуємо симпатії противників собак), «але варто пам’ятати, що вони завжди будуть для вас чудовою компанією, їх обожнюють діти, собаки можуть налякати злодіїв тощо». І це було б дуже переконливим доказом на користь придбання собаки. Виступаючи ж проти цих чотириногих друзів людини, ви могли б визнати, що собаки справді чудова компанія, їх обожнюють діти, вони можуть затримати злодіїв, але одразу ж виступити з протилежною аргументацією: проте собаки стають тягарем, потребують витрат на своє утримання, вони — проблема під час поїздок. І це буде вже переконливим аргументом для того, щоб собаку не заводити.
Саме таким чином і діє телебачення. Під час обговорення якогось закону спочатку оголошують його положення, потім слово надається представникові опозиції з усіма аргументами проти. Після цього з’являються прихильники уряду та висловлюють позитивні аргументи. Результат обговорення виявляється сам по собі зрозумілим: правий завжди той, за ким залишилося останнє слово. Якщо уважно дивитися всі випуски теленовин, можна пересвідчитися в тому, що після оголошення якогось проекту прихильники уряду ніколи не виступають першими, перед членами опозиції. Завжди відбувається навпаки.
За інформаційного режиму немає жодної потреби в тому, щоб запроторювати опозиціонерів до в’язниці. Достатньо лише змусити їх мовчати, не вдаючись при цьому до цензури, а даючи їм можливість першими висловити свої міркування.
