Нове обличчя націоналізму в Європі

Ультраправі та постфашистські партії, чия зростаюча популярність викликала стурбованість у Західній Європі кілька років тому, здається, йдуть із виборчої сцени. Але чи означає це, що політичний радикалізм, ультраправі почуття і фашизм в Європі згасають?

Навряд чи. У той час, як ультраправі та постфашистські групи в Західній Європі слабішають, Східна Європа переживає відродження ультраправих і фашистських партій із найзагрозливішими успіхами націоналістичних радикалів після нещодавніх виборів у Росії та Сербії.

Водночас ціна ослаблення ультраправих, націоналістичних та постфашистських партій у Західній та Центральній Європі була високою: панівні політичні сили були змушені прийняти частину термінології та програми ультраправих. Багато панівних європейських політичних партій і діячів тепер підтримують політику антиімміграції, висловлюють більший скептицизм щодо європейської інтеграції або страждають на приховану форму антисемітизму, яка маскується критикою ізраїльської політики.

Екстремістські партії були також ізольовані внаслідок їхньої слабкої позиції у панєвропейській політиці. Виборці Італії, Франції, Нідерландів й Австрії — країн, в яких постфашистські або ультраправі партії викликали найбільші побоювання — поступово зрозуміли, що панівні демократичні сили в Європі нададуть екстремістам лише обмежений вплив у Європейському парламенті та інших установах ЄС. Дехто, наприклад, Вільні Демократи Йорга Хайдера в Австрії або італійські постфашисти Джанфранко Фіні, були змушені стримати свій радикалізм після приєднання до урядових коаліцій.

У той час, як екстремізм у Західній Європі був спровокований ненавистю до всього іноземного, викликаного, головним чином, страхом імміграції, розширенням ЄС та тиском глобалізації, ксенофобський радикалізм на сході Європи має інші причини. Нещодавні успіхи на виборах сербської Радикальної партії Воїслава Шешеля, російських націоналістичних партій, а також сильного становища Великої румунської партії Вадима Тюдора в Румунії, були викликані головним чином комбінацією фанатичного націоналізму та тиску модернізації.

Ці країни з невеликим відставанням йдуть по слідам деяких посткомуністичних держав Центральної Європи, де націоналістичні/популістські партії, на кшталт Руху за демократичну Словаччину Володимира Мечіяра, гальмували демократизацію та ринкові перетворення десять років тому. Як і в Західній Європі, в більшості посткомуністичних країн, які стануть членами ЄС у травні 2004 року, і політичний радикалізм, і націоналізм були нейтралізовані як плата за злиття з панівними політичними партіями.

М’якіші висловлювання націоналістичного, євроскептичного або ксенофобського характеру можна тепер чути від таких політичних партій як Громадянські демократи Чеської республіки або Fides в Угорщині, які є найбільшими опозиційними силами цих країн. Іншими словами, і мова, і програма, що спочатку належали ультраправим партіям, були пристосовані політичною панівною тенденцією.

Але Росія, Сербія й Румунія, імовірно, стоять на важчому шляху з викорінювання своїх екстремістів. По-перше, на відміну від посткомуністичних країн Центральної Європи їм не вистачає західних політичних і філософських традицій. Тісні зв’язки між державою та їхньою православною церквою створили державні релігії, які допомогли сформувати почуття сильного національного месіанізму. Так, націоналісти в Росії, Сербії та Румунії використовують вкорінені вірування в те, що на їхні нації покладено особливі історичні місії.

По-друге, у зв’язку з тим, що роль держави традиційно була сильною в цих країнах, демократичне розділення повноважень і впровадження верховенства права — це відносно новий вияв; суспільні тенденції, які характеризували, наприклад, італійський фашизм у 30-х рр., залишаються сильними. Нарешті, глобалізація, тиск, що виникає внаслідок ринкових реформ, модернізація соціальних інститутів та інші нові явища руйнують і дезорієнтують ці країни.

Глибоке відчуття «історичної місії», соціально-економічні проблеми, занижений міжнародний статус — усе це поєднується і формує вибухову суміш, що грає на руку радикалам. Таким чином, принаймні у цих трьох країнах, підйом постфашистських тенденцій, націоналізму й політичного екстремізму, може не бути тимчасовим, як у Центральній Європі, або залишитися незначним явищем, яке спостерігалося нещодавно в Західній Європі.

Але необхідно врахувати й важливі відмінності між Росією, Сербією та Румунією. Остання з цих трьох країн — кандидат на членство в ЄС у 2007 році, і процес вступу справив на румунську політику пом’якшувальний ефект.

Два мільйони етнічних угорців Румунії, які є головною політичною «метою» румунських націоналістів, є мостом із ЄС, бо Угорщина буде членом ЄС на три роки раніше, ніж Румунія. Трансільванія, де надзвичайно сконцентровані етнічні угорці країни, є також культурним мостом Румунії із заходом, оскільки ця частина Румунії впродовж багатьох століть належала Габсбурзькій імперії. Надія на членство ЄС дає панівним румунським політичним діячам і румунській громадськості сильний стимул не піддаватися націоналістичним почуттям.

Сербія й Росія є важчими випадками, оскільки національна гордість обох, через різні причини, була зачеплена. У той час як Росія майже цілком втратила свій надсильний статус, Сербію глибоко образило НАТО 1999 року. Багато сербів також почуваються приниженими внаслідок процесів, які ведуть над їхніми колишніми лідерами у Міжнародному кримінальному трибуналі в Гаазі.

Міжнародна спільнота, особливо ЄС, може запропонувати кілька стимулів для підтримки поміркованої політики в цих двох країнах. Більш того, досвід ліберальних економічних і політичних реформ у Росії, починаючи з падіння комунізму, здебільшого був досить негативним. У той час як більшість росіян, здається, розуміють, що їхню країну більше не можуть «врятувати» комуністи, багато хто робить ставку на напівавторитарний порядок і національне відродження, вкорінені у традиційних російських цінностях. Цей сплав залишається смертельною спокусою сучасної російської політики.

Їржi Пеге, в минулому — головний політичний радник чеського президента Вацлава Гавела, нині — директор Нью-Йоркського університету в Празі