Імперіалізм — дороге задоволення

Перевибори Володимира Путіна відбудуться 14 березня, і вже можна підбити підсумок його президентства. Найбільшою заслугою його роботи стала стабілізація Росії. Зі встановленням стабільності почало проявлятися істинне обличчя Росії у XXI столітті.

Більша частина решти світу бачить у Росії неоавторитарний режим, що грунтується на керованому капіталізмі, пов’язаному з правлячою бюрократією, та незміцнілому громадянському суспільстві. Що стосується необмеженої влади, Росія явно поступається колишньому Радянському Союзу. Поки що Росія нездатна й не бажає зближуватися із Заходом.

Ослаблена — це очевидно — Росія Путіна все ще вважає себе великою силою. Правляча еліта відмовляється визнати перетворення Росії на молодшого партнера США або рядової країни Заходу. Поки еліта Росії стурбована, Realpolitik ХХI століття буде сумішшю геополітики та геоекономіки з домішкою військової моці. Ідеологія та цінності відіграють малу роль.

Путін вважає тісніші відносини із Заходом не ідеологічним імперативом, а джерелом модернізації економіки Росії. У відносинах зі США та ЄС Путін прагне зміцнити статус Росії. У цьому — мета його політики модернізації. Водночас російські лідери більше не очікують допомоги із Заходу. Розрахунок на свої сили замінив дискредитовану ідею про те, що західні країни рятуватимуть Росію. Західні інвестиції все ще бажають залучити, але їх уже більше ніхто не вважає особливо важливими. Росія, на думку багатьох, може розраховувати на власний капітал.

Тієї самої думки дотримуються й у військово-стратегічних відносинах. Оскільки Америка поважає лише сильних партнерів, Росія модернізовуватиме складові національної моці, які дозволять їй зрівнятися зі США, зокрема свій ядерний арсенал. Дуже тісні зв’язки з НАТО (не кажучи вже про членство) позбавили б Росію стратегічної свободи.

Так, конфронтації з Америкою слід уникати. Але оскільки союз рівних неможливий, цілком імовірним є гнучке поєднання обмеженої співпраці та регіонального суперництва. Лідери Росії добре усвідомлюють справжній стан речей у країні та необхідність концентрації на життєвих інтересах. Вони залишаються переконаними у великій силі Росії, змушеній поки що діяти в обмеженому регіоні.

Головною метою цієї стратегії в найближчому майбутньому стане відновлення впливу Росії у країнах колишнього Радянського Союзу. Назвемо цю стратегію «Операція СНД». Мета полягає не у відродженні Радянського Союзу. Всі країни СНД — за винятком, можливо, Білорусі — збережуть свою незалежність. Після закінчення президентства Олександра Лукашенка Білорусь може влитися в Росію, як Східна Німеччина в Західну на початку 1990-х.

Перетворення Росії на економічний магніт для СНД стане головною силою нового впливу Росії у світі. У обмін на економічну допомогу Кремль вимагатиме лояльності в політиці. Критерій цієї лояльності буде простим — участь у структурах безпеки з Росією на чолі й усунення «надмірного» впливу третіх сторін (США, ЄС, Китай або Туреччина) всередині країн СНД.

Угоди з правлячими елітами СНД стануть головним інструментом «Операції СНД». Це потребуватиме болючих зусиль із просування проросійських груп до влади та нейтралізації прозахідних кіл. Завдання важке, але схожість між політико-економічними системами СНД та Росії спростить її. Крім того, в більшості випадків інтеграція цих країн із Заходом є неможливою. Еліти багатьох країн, захопивши владу та швидко збагатившись, почуваються в небезпеці. Допомога Росії на вигідних умовах може бути доречною, особливо якщо врахувати, що розплата суверенітетом не знадобиться.

Але з реалізацією цієї стратегії в Росії виникнуть проблеми. Спроба Путіна домогтися від президента Буша визнання «особливих інтересів» Росії у країнах колишнього СРСР провалилася в 2003 р., так само як і претензії Єльцина — десять років тому. Проте, на відміну від Єльцина, Путін не здасться і чекає, що він зможе скористатися тим фактом, що Америка буде надто зайнята війною з тероризмом і стримуванням розповсюдження зброї масового знищення, а також перебудовою Близького Сходу та стримуванням Китаю.

Дії Росії у СНД призведуть також до суперництва з ЄС. Якщо Кремль для досягнення гегемонії в регіоні застосує силу, Європа знову побачить у Росії загрозу безпеки, що призведе до поновлення холодної війни та політики стримування.

Китай також може бути проти «Операції СНД». Донедавна Китай побоювався, що залишення Росією регіону може призвести до вакууму, який заповнять США. Розглядаючи регіон СНД як стратегічне прикриття та джерело енергії, Китай розширює свій вплив. Посилення стратегічних сил Росії обмежить апетити Китаю. Але якщо Росія стане надійним прикриттям і постачальником енергії та військової техніки Китаю, він навряд чи стане виступати проти посилення впливу Росії.

Ставлячи ці цілі, Росія має пам’ятати, що імперіалізм — дороге задоволення і веде до конфлікту із Заходом. Має вона не забувати й те, що для країн СНД суверенітет означає, передусім, незалежність від Росії. Тому Кремлю вигідніше добровільне визнання його лідерства на основі досягнень в економіці та соціальному житті. Адже справжній лідер веде своїм прикладом.

Дмитро ТРЕНІН, старший партнер і директор відділу досліджень Московської філії центру Карнегі