Берлінале-54: кількість versus якість
Нинішній Берлінале спрямував свій традиційний соціальний і політичний інтерес у бік Південної Африки (яка відсвяткує у квітні 2004 десятиріччя звільнення від апартеїду) та Південної Америки.
Ігрові та документальні фільми з цих країн, а також з інших регіонів, присвячені проблематиці репресій, злочинів і покарань, становили значну частину ледве не всіх програм Берлінале. А в одній із них, у Форумі, було навіть представлено по-своєму унікальний «Проект 10», що відобразив — у сирому незмонтованому матеріалі — самопочуття, пластику, думки, вчинки бідних і багатих, молодих і старих південноафриканців, які відкрили для себе нові горизонти самореалізації. Ці просвітницькі, для європейців, картини (точніше, картинки) виявилися — завдяки своїй наївності, непретензійності — цікавішими і свіжішими, ніж відібраний на конкурс опус Джона Бурмана, майстра видовищного кіно «Країна мого черепа». І який, на радість експертам, ніяких нагород не отримав. При тому, що любовний дует кореспондента «Washington Post» та білої африканки, письменниці, яка робить репортажі для американського радіо про гучний процес — про «зустріч-примирення» жертв апартеїду та їхніх катів, — розіграли неповторний Семюел Л. Джексон і витончена Жюльетт Бінош, вийшло грубо, плакатно до непристойності. Героїня Бінош, вислухуючи страшні розповіді нещасних африканців, не просихає від жалісливих акторських сліз, і знаходить розслаблення та втіху тільки в обіймах колеги-журналіста. Проте голова Берлінале Дітер Косслік, відмовившись цього разу від універсального девізу фестивалю, вибрав — як свій путівник — саме цей фільм. Оскільки, як він сказав, «правда ранить, а мовчання вбиває». Забавно при цьому, що берлінські студенти, які заважали святковому відкриттю і закриттю фестивалю своїми витівками та листівками, звинувачували культурний істеблішмент у фальшивій риториці: фінансування освіти різко скорочується, безробіття вже зашкалює, а в цей час проводиться дороговартісний захід, який оголошує лицемірний порядок денний про милість до принижених і бідних.
Найяскравіша колізія фестивалю розгорнулася між парадом банальностей, що заповнили конкурс, і видатною ретроспективою «Новий Голлівуд 1967—1976. Бунт у раю», а також цікавими фільмами в паралельних програмах. Ця опозиція свідчить про кризу фестивального руху, що, звичайно, стосується не лише Берлінале. Важко назвати однозначні причини такого стану справ, при якому в конкурсі ми маємо аж 23 (!) фільми, які у більшості своїй дещо безглузді, поверхневі, нехай і вправно змонтовані або розробляють «значущі проблеми». Можливо, в цей час нічого кращого, нічого серйознішого просто... не знайшлося. А можливо, смаки та пристрасті відбірників збіглися з усередненими критеріями фестивалю класу «А», які, до речі, і дискредитують безперечні, але минулі завоювання класиків. Навіщо треба було брати в конкурс фільм прославленого режисера французької «нової хвилі» Еріка Ромера «Потрійний агент»? Навіщо треба було принижувати глядачів, критиків і самого художника показом його картонажної історії, карикатурно написаної та зіграної? Навіщо треба було запрошувати російських емігрантів із сумнівною фактурою і акторськими можливостями на ролі емігрантів? В останньому випадку відповідь, на жаль, однозначна: швидше за все, для більшої, а насправді, провальної автентичності. Адже у фільмі йдеться про генерала царської армії, який у 30-ті роки в Парижі працює і на білих, і на червоних, і на німців, якимось чином беручи участь (сценарій одночасно невиразний і плоский) у підготовці пакту Молотова—Ріббентропа. Ті, хто хоч щось чув про трагічну долю Сергія Ефрона та інших білоемігрантів, такою скороспілою «журавлиною» обуряться. Але важливу соціальну тему заявлено, а значить, у Берліні їй місце неодмінно знайдеться. Однак якщо глядачі та критики, втомившись від офіційної програми, знаходили час заглянути на ретроспективу американських режисерів, вони могли жахнутися від різниці між справжнім соціальним кіно Майкла Чиміно, Френсіса Форда Копполи, Мартіна Скорсезе, Пітера Богдановича і тією нісенітницею, яку сьогодні видають за актуальну соціальність.
Співвідношення не надто давніх шедеврів і поточного процесу боляче вдарило по очах спостерігачів останнього Берлінале. Якщо на ретроспективі ми могли завмирати від захоплення і хвилювання, втупившись у несамовиті стосунки героїв Джона Кассаветіса, в його, здавалося б, нехитру режисуру і геніальних акторів (написати б коли-небудь подвійний портрет Джини Роулендс і Тетяни Дороніної), то в конкурсі нам залишалося задовольнятися різними відтінками псевдофестивальної продукції. У діапазоні від романтичної подорожі («Перед заходом» Р. Лінклейтера) до психодрами («Нічні пісні» Р. Кармакара), від історичного трилера («Зникла» Р. Хоурда) до останньої версії датської «Догми» («У твоїх руках» А. Ольсен) і взірців новітньої соціальної кон’юнктури, наприклад, бельгійської «Зимової спеки», де жалюгідну і настирливу українку (яка втекла з табору біженців у Брюсселі і знайшла в помічники малахольне сімейство іспанських емігрантів) без витівок і однотонно зіграла Інгеборга Дапкунайте. Або, — чи то «Самаритянка» корейського трудоголіка Кім Кі-Дука, незмінного учасника всіх престижних форумів, який нарешті отримав за відверто ремісничий фільм приз як кращий режисер. Культовий у нас фільммейкер знімає по три стрічки на рік — на будь-який смак, то шокуючи глядачів, то тішачи красою притчі. Цього разу він за два тижні зліпив драму на три частини про школярок-повій, які відкладають гроші за непильну, але небезпечну роботу на поїздку до Європи. На жаль, замість задуманої подорожі одна з дівчат розіб’ється, викинувшись із вікна готелю, де її застукали агенти поліції моралі. Подружка, яка вартувала, не додивилась. І тепер вона займе — на знак протесту — місце загиблої серед її ж клієнтів і повертатиме їм гроші, які немолоді бідолахи платили самовбивці за отримане задоволення. Перевернуті штампи — ті ж штампи, хоч і подані як сюжетний «радикалізм». Але його видимість швидко випаровується, обертається грубою сентиментальністю, коли батько повії мимоволі, працюючи в поліції, почне вистежувати та дубасити її не особливо винних клієнтів, а одного з них заб’є до смерті, за що й буде арештований. Врятувати його або хоча б утішити доведеться гаряче любимій дочці, яка схаменулася.
Як правило, оглядачі фестивальних програм намагаються вловити якийсь метасюжет, що об’єднує в даний час і в потрібному місці різні фільми ні в чому не схожих режисерів. Такі тенденції складаються часом спонтанно і абсолютно випадково. Тому глибокодумні висновки з приводу орієнтації кінематографістів на місцевості, в реальності, часто легковажні. Як на мене, більш ніж чесним підходом уявляється конкретний аналіз успіхів та поразок авторів програм. До перших, без сумніву, належить пропущений журі дебют двадцятишестирічного ліванця Омара Наїма «Остаточний монтаж» з Робіном Уїльямсом, Мірою Сорвіно і Джеймсом Кевізелом у головних ролях. Ця фантастична антиутопія нашпигована вражаючими знахідками і показує неординарне режисерське мислення. Протагоністом грандіозної конструкції Наїма стає монтажер, що після смерті людини, котрій при народженні імплантовано мікрочіп, який записує його спогади, монтує щасливу версію його життя. Цим фільмом — таким собі кіно на згадку — повинні заспокоїтися друзі та родичі померлого. Але провокативна ідея експерименту полягає в тому, що майбутні спогади можна переінакшити ще за життя людини, таким чином змінивши його сьогодення. Та так, що сам він цього не помітить. Жертвою по-справжньому небезпечної гри стає й герой Вільямса, монтажер, який не встежив за остаточною версією власного життя. Дуже багатообіцяюча картина.
Що ж до вищезгаданої тенденції, то вона на останньому Берлінале проявилася в наполегливій зацікавленості до національної проблематики, до адаптації, до виживання, до порушення табу, до пошуків ідентичності своїх серед чужих і чужих серед своїх. Ці колізії (батьків та дітей, мусульман та католиків, коханих, народжених на Сході і на Заході) розгорталися на берлінському перегляді в міському середовищі Гамбурга, Глазго, Брюсселя, Буенос-Айреса, Стамбула. І визначили новий поворот старої і разом із тим у минулому столітті найболючішої (поряд із війнами, революційними переворотами) проблеми еміграції. Не випадково два такі фільми — «Головою об стінку» німецького турка Фатіха Акина і «Втрачені обійми» аргентинського єврея Даніеля Бурмана — отримали відповідно Золотого та Срібного ведмедів. А Даніель Хендлер, виконавець головної ролі у «Втрачених обіймах», — ще й приз за кращу чоловічу роль. Та й найбільш чуйний із соціально мислячих європейських режисерів Кен Лоуч звернувся до подібного ж конфлікту, хоча, на жаль, зробив не краще своє кіно. Не страждаючи раніше надлишком сентиментальності (при тому, що його людяний і жорсткий погляд завжди був сповнений співчуття до маргіналів), Лоуч раптом послабшав. І заспокоїв глядачів хеппі-ендом, повернувши молодого пакистанця, ді-джея з Глазго, своїй шотландській коханій-музикантші, незважаючи на жах його сім’ї, незважаючи на виписану з Пакистану наречену, призначений день весілля і побудований для нової сім’ї дім, вікна якого в пориві відчайдушного безсилля розбиває батько героя. Таких банальностей уник турок Акин, уродженець Гамбурга, зачарувавши (журі більше, ніж фестивальну публіку) своїм пристрасним фільмом, напруженим за ритмом і сценарними поворотами, про турка-алкоголіка, який познайомився в психіатричній лікарні з туркенею, що народилася в Гамбурзі і мріє вирватися з гетто своєї мусульманської сім’ї. Тому вона й ріже собі вени і благає неукоріненого героя, який опустився, одружитися з нею, щоб отримати свободу маневрів. Скільки їм довелося пережити-зазнати зближень, розчарувань, переслідувань — щоб стати ближче до фіналу іншими людьми. Але не залишитися разом. Хоча герой вирушив після в’язниці за своєю дружиною до Стамбула, хоч вона обіцяла поїхати з ним до його рідного міста Мерсина, хоч вони позбавилися від гамбурзьких ілюзій і пекла. Жити б їм жити, але правда кіно вища за наші бажання. Інакше режисер не назвав би артиста-протагоніста Біроля Юнеля новим Куртом Кобейном, Марлоном Брандо і Джеймсом Діном, а на роль героїні не шукав би неповторну виконавицю з 350 претенденток…
