«Знайти відповіді на виклики»

Дніпряни — про пандемію, книги і дерева

Дніпро — одне з-поміж найбільших міст України, її індустріальне серце. Від того, як воно б’ється, багато в чому залежить обстановка не тільки в регіоні, але і в країні. В останні роки влада міста на чолі з мером Борисом Філатовим докладає чимало зусиль, щоб осучаснити Дніпро, зробити його культурною столицею, центром креативних ідей і стартапів. У місті з’являються європейські сквери і пішохідні зони з неймовірними скульптурами та інсталяції, від яких у городян і туристів дух перехоплює. У центрі міста і на набережній Дніпра, незважаючи на пандемію, завжди повно народу — там проходять музичні та книжкові фестивалі, проводять флешмоби і масові забіги на марафонські дистанції. Втім, місто живе не тільки в сфері футуристичних і урбаністичних ідей, а й звичайним життям простих людей і міських околиць.

Леся СТЕПОВИЧКА, письменниця:

— Головне, що псує життя всьому людству і мені з весни 2020 року — пандемія коронавірусу. Вона паралізувала суспільне життя, обмежила права і свободи людей, спричинила розлуки, стреси і хвороби. Дуже пригнічує передчасна смерть друзів від ковіду та інших напастей. За останній рік їх пішло від нас чимало. Все це створює гнітюче тло, на якому минає наше життя другий рік.

Тепер про позитиви. На щастя, медики запропонували порятунок у вигляді вакцини. В Дніпровській політехніці, де я працюю, вже 1 червня розпочалося вакцинування всіх охочих співробітників бельгійською вакциною Pfizer. Вакцинувавшись і переживши деякі легкі наслідки, я, затята мандрівниця,  вирішила поїхати до Західної Європи на запрошення моїх старих добрих друзів, які мешкають у Мюнхені. Це був цікавий час, сповнений вражень від відвідин музеїв, храмів, зустрічей з українцями. Особливе враження справила зустріч з легендарною поеткою та оригінальною художницею Еммою Андієвською, у якої я взяла розлоге інтерв’ю та мала змогу оглянути її мистецький доробок. Ми підняли келихи білого вина за 30-річчя Незалежності України. В Мюнхені я відвідала могилу Провідника української нації Степана Бандери на Waldfriedhof  і пошанувала його пам’ять червоними трояндами.

Ще про позитиви. Цього року за кордоном вийшло дві публікації моїх віршів. У видавництві «Ліра» (Дніпро) побачила світ моя краєзнавча книга «Славутич» — ансамбль козацької слави». Приємною подією для мене стало нагородження у травні Міжнародною літературною премією ім. Пантелеймона Куліша, а у вересні — високою церковною нагородою до 30-річчя відновлення нашої державності. Пишуться вірші. Та головною позитивною  новиною та історичною подією стало святкування 30-річчя Незалежності України, яке я зустріла за кордоном в колі близьких і рідних людей церковної громади УГКЦ храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Наталя МЕХОВОВА, мешканка Дніпра:

— Погано те, що в нашому індустріальному місті постійно пиляють і рубають дерева. Давно доведено, що дерева дають кисень, а тінь від густих крон ефективно знижує температуру, не дає нагріватися будинкам, дорогам і тротуарам. І це дуже важливо в умовах потепління клімату, коли сонячна активність стає серйозною проблемою. Якщо подивитися на старі знімки, Дніпропетровськ був дуже зеленим містом —  багатьма вулицями і проспектами можна було ходити, як під парасолькою. Зараз на місці дерев розташована реклама та стоянки автомобілів. Будь-яке будівництво починається з вирубки дерев, щоб була парковка і було видно вивіску здалеку. Існує і така практика, коли ставлять паркан, дерева вирубують, а далі, після того, як землю «застовпили», ділянка може стояти дуже довго. На ній ростуть бур’яни і амброзія. Не встиг відлетіти Президент, який закликав посадити мільярд дерев, як зникла ціла посадка по дорозі в аеропорт, де ще навесні співали солов’ї. Викликає багато критики і так зване «омолодження» дерев, після якого багато які просто засихають, але нікого це особливо не хвилює. Хоча обрізувачі повинні б нести відповідальність. Не можна сказати, що в місті нічого не робиться для озеленення — за великі гроші реконструюються деякі сквери і парки, навіть восени висаджуються на клумбах квіти, але це острівці в морі. Люди хочуть, щоб зелені насадження були біля будинків, де можна було б погуляти з дітьми, посидіти на лавці, подихати чистим повітрям, але і це стає проблемою.

Кілька років тому міська влада оголосила про намір побудувати крематорій. Здавалося б, справа потрібна, але цей об’єкт вирішили розташувати недалеко від житлових будинків, а буквально через дорогу знаходяться коледж і гуртожитки. Заспокоюють тим, що будуть встановлені фільтри. Люди написали звернення в мерію, зібрали кілька тисяч підписів, але на нього фактично прислали відписку. Хоча ще в роки радянської влади крематорій будували за містом у віддаленій балці — здавалося б, поверніться до цього проєкту, але ні! І потім, такий об’єкт збираються будувати просто на в’їзді в місто — хіба це правильно, якщо він стане «візитівкою» Дніпра?

Олег РЕПАН, директор Музею міста Дніпро:

— Прикро, що продовжується пандемія коронавірусу. Я, відверто кажучи, сподівався, що за літо вдасться збити цей спалах, нормалізувати ситуацію, але зараз усе повертається назад.  Зрозуміло, що треба шукати нові ефективні засоби боротьби з COVID-19. Вакцинація дає свої результати, втім, щоб її подолати по-справжньому, потрібні новітні ліки, які вже розробляють. Будемо сподіватись, що світ знайде відповідь на цей виклик.

Дуже приємна новина — це те, що я у складі делегації Дніпровської міської ради відвідав Сполучені Штати Америки. Ми побували у місті Рочестер, штат Нью-Йорк, де жив художник та колекціонер, українець за походженням Володимир Пилишенко. Він ще за життя передав місту Дніпру свою бібліотеку, яка складається з унікальних видань української діаспори з усіх континентів. Ці видання мають поповнити дніпровську Бібліотеку української діаспори імені Сенатора Джона Маккейна, яку було створено за ініціативою мера Дніпра Бориса Філатова. Два роки тому з Америки вже надійшло приблизно п’ять тисяч друкованих видань. Зараз ми чекаємо надходження ще майже трьох тисяч томів. Це надзвичайно цікава література, в тому числі, яку було видано на початку минулого століття в дореволюційному Катеринославі, нинішньому Дніпрі. Є й видання Катеринослав-Ляйпциг, Катеринослав-Відень, тобто ці книжки були написані ще в Україні, а видані вже за кордоном, наприклад, нашим видавцем Іваном Трубою. Ці книжки потрапили за океан, а зараз повертаються додому. Є багато цікавих мемуарів. Обробляти ці книжки було непросто — за годину через наші руки проходило п’ять-шість книжок, які треба було ще описати. Ми запакували 51 коробку. У Дніпро вони ще не прийшли — їх доставлять морем, у контейнері. Знайшлись спонсори, які взяли витрати на себе. Зустріли нас в Америці прекрасно. Були дуже гарні контакти на рівні міської влади Рочестеру, і з представниками української діаспори. Були урочистості, присвячені 30-річчю незалежності України, у яких ми взяли участь. Вдень ми працювали, а ввечері спілкувались — українська діаспора багато чого робить для України. Сподіваємось, що ці контакти будуть розвиватись.