Забуття чи пам’ять?

До 140-річчя В’ячеслава Липинського

Скажу одразу: до грудня минулого року я практично нічого не знав про В’ячеслава Липинського. За останніх десять місяців прочитав багато, зокрема — художній роман української письменниці Тані Малярчук «Забуття». З того що прочитав і дізнався — В’ячеслав Липинський — Великий Українець. Він став ідеологом українського консерватизму. Можливо, він не був повною мірою визнаний і зрозумілий тогочасними політиками, був якоюсь мірою Дон Кіхотом — рухався проти сильних політичних течій і сильних того часу, жертвував себе заради ідеї. На сьогодні зрозуміло, що багато його ідей, зокрема й щодо принципів побудови держави, національної ідеї були правильними і з часом не втратили актуальність.

Так склалося, що шукаючи одне, знаходиш і відкриваєш для себе багато іншого. Історія своєї родини, напевно, цікава всім і я не став винятком. У грудні минулого року, перекладаючи сімейний архів, натрапив на листівку, адресовану моїй бабусі більш як 100 років тому з Одеси на ферму Курніки м.Буки (отримана 16.10.1913 р.). Листівка написана польською мовою. Завдяки друзям вдалось перекласти текст листівки: «Кохана(дорога) Маню! Як отримаєш от нас цю листівку то зразу отпишись. Чи Пані вдома, бо мала їхати до Варшави. А ми хотіли написати лист до Пані і не знаємо чи застане лист наш Пані вдома. Цілуємо тебе. М і З». Цікаво, що саме в цей час у цих місцях проживав В’ячеслав Липинський. Один із листів В’ячеслава Липинського Михайлу Грушевському відправлений із станції Буки 28.09.1913.

Моя бабуся Багінська (за чоловіком — Височинська) Марія (1900 — 1984 рр.) полька за походженням, виховувалась у сім’ї польських поміщиків Адама і Генріхи Рокицьких. У Рокицьких власних дітей не було і вони виховували трьох дівчаток. Жили дівчатка в Києві та на фермі Курники, поблизу Русалівки (донедавна — Маньківського району Черкаської області), неподалік Умані. Дівчатка навчалися високим манерам, співам, танцям, рукоділлю, вивчали мови (польську і французьку). Їх вихованням займалася пані Генріха Генріхівна Рокицька (на фото). Під час погрому поміщицької садиби 1918 року втекли з ферми Рокицьких і більше не зустрічали своїх попечителів. Бабуся чула, що Рокицькі виїхали за кордон, але це були чутки. Генріха Генріхівна Рокицька, за розповідями бабусі, була дуже доброю пані. В пам’ять про пані Генріху, бабуся згодом назвала свого сина (мого дядька) Генріхом. Натерпівся він через своє ім’я в 30 — 40 роки минулого століття. В листівці, адресованій бабусі на ферму Курники, якраз і йдеться за пані Генріху Рокицьку, чи не поїхала вона до Варшави, запитують бабцю? В нас збереглося фото Генріхи Генріхівни — бабуся його дуже берегла, хоча в 1938 році, боячись переслідувань поляків, дід спалив увесь її сімейний архів, за винятком кількох фото і листівок, які були надійно заховані. Генріха Генріхівна обіцяла бабусі розповісти історію її батьків, які за її словами були гарними та красивими людьми, коли стане повнолітньою, але через погром поміщицької садиби вона так і не дізналася нічого про своїх батьків. Знання манер, польської та французької мови не допомогло бабці в житті. Все свідоме життя вона важко пропрацювала в колгоспі на обробці цукрових буряків. Набуті знання та вміння, допомагало їй переживати біди та незгоди не схилятись перед труднощами, жити бідно, але гордо. Бабусі давно вже немає. Вона так і не змогла потрапити на місце свого дитинства, хоча дуже цього хотіла.


В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ


ГЕНРІХА ГЕНРІХІВНА РОКИЦЬКА


АДАМ РОКИЦЬКИЙ

Щось дізнатись пощастило мені. Я знайшов дослідження професора Масненка Віталія Васильовича «Маєтності В’ячеслава Липинського й Адама Рокицького в Русалівці», написану в 2002 р., а в одному з архівів — переписні листи перепису населення 1897 року з описом сім’ї Рокицьких. В.Масненко детально описав, наскільки великим було господарство А.Рокицького та трагічну долю бабусиних попечителів (нагадаємо, «День» також спілкувався з проф. Масненком на цю тему, див. статтю «Черкащина В’ячеслава Липинського в № 173 — 174 від 29 вересня 2017 р. https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/cherkashchyna-vyacheslava-lypynskogo). Ферму Курніки було спалено та зруйновано. Худобу, яка утримувалась на фермі (майже дві сотні коней, більша частина з яких — породисті племінні, корів і т.д.), — вирізано, техніку пошкоджено. Адам Рокицький ще тривалий час переховувався в місцевих селян (чи не оцінка це ставлення до пана, коли селяни, ризикуючи життям, ховали в себе пана). Згодом Рокицькі змогли виїхати до Польщі. Пан Адам помер у 1925 році на території теперішньої Тернопільської області, яка на той час була в складі Польщі. Як вдалося мені з’ясувати згодом, сліди пані Генріхи губляться в Польщі.

Намагаючись розібратися з історією своєї бабусі та її попечителів, я відкрив для себе племінника Адама Рокицького — В’ячеслава Липинського, дізнався про його непересічну особистість. На жаль, до пошуку практично нічого не знав про нього.

В’ячеслав Липинський деякий час жив і працював у своєму маєтку Русалівські Чагарі (за п’ять верст від Русалівки), побудованому ним на землі, подарованій дядьком — А.Рокицьким. В.Липинський перевіз із Кракова до Русалівки свою бібліотеку, збірку архівних матеріалів і рукописів. Там він починає працювати над загальною «Історією України», закінчує другий том альманаху про польсько-українські культурні взаємини.

На жаль, маєток Липинського в Русалівці також було розграбовано і спалено у 1918 році. У вогні була втрачена унікальна бібліотека та рукопис історії України. Надалі В.Липинський стане ідеологом українського консерватизму, видатним політиком, дипломатом. Він стане першим послом Української республіки в Австрії, всесвітньовідомим ученим.

Звичайно, після прочитаного та знайденого в архівах, виникло бажання відвідати Русалівку. Проблемою стало відшукати місця, де були маєтки Рокицьких та Липинського, адже для багатьох місцевих мешканців Маньківського району, з якими я спілкувався, ці імена та місця були невідомі. Через знайомих відшукав місцевого мешканця Володимира Андрущенка, який цікавиться історією рідного села. Допомогла стаття В.Масненка, яку я надіслав Володимиру Івановичу. Прочитавши її та вивчивши фото, він ідентифікував місця та погодився провести мене стежками, якими колись ходили його славетні земляки.

Моє відвідання Русалівки пройшло на емоціях. Від колишніх маєтків А.Рокицького та В.Липинського не залишилось і сліду. Зберігся колишній маєток Козаковських у Мар’янівці за 1,5 км від Курників. За свідченням В.Масненка, він зовні міг бути схожим на маєток Рокицьких. Доля власника цього маєтку також була трагічною, його застрелили в Умані в 1918 році.

Під час поїздки подумалось, В’ячеслав Липинський — видатна постать у історії України, особистість відома далеко за межами держави. Водночас його ім’я та праці мало відомі широкому загалу українців. Навіть мешканці Русалівки мало знають про свого видатного земляка.

У наступному році виповниться 140 років від дня народження видатного історика, політика, дипломата, державного діяча. Вважаю, що В.Липинський заслуговує того, щоб цю дату було відзначено на державному рівні.

Вивчення (чи хоча б ознайомлення) з біографією та творами В.Липинського необхідно включити до навчальних програм середньої та вищої освіти. Необхідно забезпечити державне фінансування музею В.Липинського та розглянути питання створення музеїв у місцях його перебування. Можливо, створити музей у тій же садибі Козаковських у Мар’янівці та встановити пам’ятний знак на місці, де була його садиба? Чому б Національному Банку України не випустити пам’ятну монету до дня народження відомого політика, а Мінкультури — зняти фільм про відому особистість, наприклад, за мотивами книжки Т.Малярчук. До ювілею залишилося зовсім небагато часу, але час ще є.

І головне. Дослідження В.Масненка було написане 2002 року, тобто 20 років тому. На той час у Русалівці ще були живі окремі свідки, які пам’ятали про В.Липинського та Рокицьких, хоча б зі спогадів рідних. Зараз таких уже, напевно, немає. Якщо не змінити ставлення держави до В.Липинського сьогодні, актуальнішою відносно пам’яті про нього може стати назва книжки про нього — «Забуття».