«Якби ми не втекли, нас спіткала б та сама доля...»

Леонід Петрович Єзерський (1928-2020), корінний киянин, початок війни зустрів у Києві. Після визволення України від німецьких окупантів він закінчив школу, а потім - Сільськогосподарський інститут у Білій Церкві, працював на підприємствах сільського господарства, на пенсію вийшов з посади керівника відділу Птахопрому України.

Незадовго до своєї смерті Леонід Петрович закінчив писати спогади про життя, які присвятив своїм дітям та онукам. Є в них і сторінки про розстріли у Бабиному Яру, очевидцем яких він був. У зв’язку з 60-річчям цієї трагічної дати вважаємо доречним ознайомити вас з деякими його спогадами:

«Наприкінці вересня 1941 року окупанти видали наказ з вимогою всім жителям єврейської національності, які мали, взявши із собою документи, цінності та продукти харчування, 29 вересня з’явитися на вулицю Мельникова. За чутками, для відправлення до Бердичева, а потім до Німеччини. А вийшло - у Бабин Яр на розстріл! Хіба хтось міг подумати про такі задуми фашистів?

Я з моїм другом Юрою Столбчевським та його собакою, німецькою вівчаркою на кличку Бой, підготовленою в клубі стадіону «Спартак» для служби у прикордонних військах, пішли збирати залишки картоплі з городу тітки Юрини. Город був біля Бабиного Яру, на відстані 150-200 метрів від місця розстрілу. Тепер це місце між вулицями Щусєва та Дем’яна Бідного, навпроти єврейського цвинтаря.

Ми прийшли раніше, о 9-10 годині, і почали копати картоплю. Раптом з боку вулиці, яка тоді називалася Лагерною, побачили колону людей, які йшли у наш бік. Коли колона підійшла ближче, ми розгледіли, що вона була оточена мотоциклістами і солдатами, що їхали верхи, у німецькій формі. Попереду колони їхала маленька танкетка з відкритим люком і встановленим на ній кулеметом.

На той час у яру була тільки ґрунтова дорога, яка служила для під’їзду транспорту до піщаного кар’єру. Танкетка супроводжувала колону до початку серпантину, що йде вниз, а потім розвернулася і поїхала. На початку першого серпантину людям наказали скласти речі, які вони несли з собою, і погнали на другий серпантин, де був край обриву, пролунав наказ роздягнутися до спідньої білизни. Люди, мабуть, почали здогадуватися про мету, з якою їх привели сюди, зчинився страшний крик, плач, і в цей момент з’явилися кати в сорочках солом’яного кольору, міцної статури, з закатаними до ліктів рукавами, з автоматами в руках. Вони почали розстрілювати чоловіків, жінок, дітей, а потім, скидаючи з урвища, дострілювали тих, хто ще живий...

Нам із Юрою було на той час по 13 років. Ми заціпеніли від жаху побаченого і не могли рушити з місця. До тями нас привів наш пес, який почав голосно гавкати і метатися. І тут ми помітили, що до нас наближається з оточення солдат і кричить: ком, ком! Собака кинувся в його бік, і він почав стріляти по ньому з карабіну, а потім переключився на нас, але ми вже тікали до третього яру, порослого дрібним чагарником, і це нас врятувало. Куля просвистіла повз моє вухо, зачепивши мочку.

Коли ми вискочили з яру біля другої гатки, то побачили групу з п’яти-шести хлопців, років вісімнадцяти. Це були дуже добре одягнені євреї, які чомусь йшли у Бабин Яр із боку Куренівки. Ми їм розповіли, що бачили, і вони швидко пішли до Кирилівського лісу.

Вдома хлопці та рідні не могли повірити нашим розоповідям. Для мене все побачене не минуло без наслідків, півроку майже не працювала ліва рука.

Тільки зараз, коли пишу ці рядки, до мене дійшло, що ми з Юрою виявилися першими свідками злодіянь фашистів над єврейським народом у Бабиному Яру. І якби ми не втекли, нас спіткала б та сама доля...