Як повернути вивезені капітали в Україну?

Окрім Євгена Марчука та його команди, ніхто систематично не працює, а можливо, й неспроможний працювати в напрямку їхнього вирішення. В інтерв’ю газеті «Галицькі контракти» (№ 50, 1998 р.) Марчук недвозначно дає зрозуміти, що відповідна методологія вже напрацьована, але він її не розголошує. Мабуть, напередодні президентських виборів це було б надто щедрим подарунком для політичних конкурентів. Натомість існують умови застосування даної методології, які ніколи не зарано — і не запізно — обговорювати. Річ у тім, що проблему повернення коштів з-за кордону неможливо розв’язати, не усвідомивши, чому вони втекли за кордон. Питання кардинальне. Справді, кожне українське підприємство, заробивши певну кількість доларів на експорті своєї продукції, прагне залишити їх на рахунку західних банків. Тобто ми є свідками відриву капіталів з України під захист ринкового й правового порядку, який панує на Заході. Цей порядок, як показано нобелівським лауреатом з економіки Фрідріхом Августом фон Хайєком, виник завдяки еволюційному добору моральних традицій і моральних норм (особливо це стосується чесності, шляхетності, дисципліни праці, виконання угод, ощадливості, поваги до приватної власності, прибутку, точності, договору). Східні власники валюти, зокрема українські юридичні та фізичні особи, чудово усвідомлюють, що, поклавши свої долари, фунти, марки до цюріхського, німецького або будь-якого іншого західного банку, вони можуть бути спокійними за долю своїх грошей, настільки високою є репутація, надійність цих установ. Нікому з банківських службовців і на думку не спаде «привласнити» внесок зі Сходу, скажімо, з причин зміни законодавства, з ідеологічних міркувань, через прихід до влади якоїсь партії, громадського руху, на вимогу народних мас, які жадають економічної рівності, або за наказом якогось диктатора. Все це немислиме, тому що це було б підривом самих основ західної цивілізації. Нехай земля горить під ногами, але принцип власності має залишатися священним і недоторканним, — і тоді вона не горітиме.

Інша річ, що той внесок може, згідно з існуючими правилами й за згодою вкладника, спрямовуватися на кредитування певних виробничих програм, проектів, збільшуватися відносно до відсотка, але при цьому ніхто ніколи не поставить під сумнів презумпцію власності вкладника, його право розпоряджатися своїми грошима. Й хоча, звичайно, існують процедури, які встановлюють, у разі необхідності, легітимність внеску, екстраординарні ситуації, які призводять до замороження активів, є винятково рідкісними й пов’язані, як правило, з ускладненнями міжнародного характеру. Все це не має нічого спільного зі становищем, яке спостерігається у слаборозвинених і посткомуністичних країнах.

Що стосується грошей, придбаних нечесним, кримінальним шляхом, то вони прагнуть опинитися під захистом інституцій чесності в першу чергу.

Із вищесказаного випливає, що порядок, котрий існує в західних державах, буде постійно відкачувати багатства тих країн, які такого порядку ще не мають. А це, в свою чергу, означає, що не західні інвестори виконуватимуть роль донорів України, а навпаки, капітали, утворені з українського національного продукту й вивезені за кордон, відіграватимуть роль інвестицій в економіку Заходу. Вони вже давно працюють на неї. Так що блокування комуністами економічних реформ, корумпованість чиновництва, совковий менталітет населення і відсутність національного лідера в Україні вигідні країнам Західної Європи. Все це влаштовує наших сусідів за континентом. Аби їм звідси не загрожували нові чорнобилі, іншими нашими проблемами вони серйозно не переймаються. Разом із тим слід зазначити, що перетворення України на економічно стабільну державу, залучену в політичні структури ЄС і в оборонну систему НАТО, їм також було б вигідне. Якби в нас не було злодіїв та корупціонерів або їхня кількість становила б мізерний відсоток від загальної кількості населення, як, наприклад, у сучасній КНР, то інвестиції текли б в Україну рікою. Рух капіталу від одного суспільства до іншого є показником моральних відмінностей. Шукаючи комфортного існування та найефективнішого використання, капітал пересувається в напрямку від гірших етичних умов до кращих, звільняючись дорогою від своїх недолугих суб’єктів. Українські мільярди приймаються за кордоном охоче, а от лазаренки в Європі й Америці нікому не потрібні. Гіркоту цього парадоксу, гадаю, відчув і пережив не один бідолашний лідер «Громади», її завжди відчуватимуть у глибині своїх збурених «Мерседесами» душ усі наші мафіозі й насамперед — найповажніші, що ходять у білих комірцях і обіймають важливі посади.

Отже, нам не залишається нічого іншого, як дивитися правді в очі й поволі пройматися думкою про корисність шляхетності в політиці, про яку нагадує нам Євген Марчук. Справжнє відродження України почнеться тоді, коли більшість народу утвердить на вершині влади благородну людину, бо це головна умова і повернення капіталів, і економічного зростання. Навколишній світ мовчки вичікує: кого ми оберемо президентом? — але він ніколи не підкаже нам, що на цю посаду ми маємо обрати державного діяча, який уособлює і свідомо утверджує в житті благородство — систему моральних цінностей кращих людей, загублену нами в радянські часи. Моральне оздоровлення — перша і остання умова економічного прогресу — починається з голови.

Євген ЯЩЕНКО

Коростень