Українці Закерзоння: чи визнають депутати депортацію?

Втрачена назавжди унікальна культурна та історична спадщина, зокрема лемків

Родину мого батька виселили з рідної домівки із села Дзюрдзів Ліського повіту до УРСР по війні в червні 1946 року. Таким чином бабуся Катерина з малими дітьми опинилась у селі Угриньківці на Тернопільщині, куди місяць їхали товарняками. Тато мало що розповідав про переселення, можливо, погано пам’ятав. Та й говорити про це за радянських часів було ризиковано. Село Дзюрдзів, де жило 90 відсотків православних українців, виселили майже всім складом: Бенев’яти, Мулики, Губіші. Тому на новому місці всі добре знали один одного, а до моєї бабусі звертались на польський лад пані Грудецька...

За даними історичних архівів, у 1944—1946 роках насильно виселили із своїх споконвічних земель з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Любачівщини, Підляшшя та Західної Бойківщини понад 482 тисячі етнічних українців. Понад 150 тисяч виселили по сумнозвісній акції «Вісла». Ще кілька десятків тисяч українців позбавили батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках.

І хоча зараз політично це територія Польщі, давайте пам’ятати, що це історичні руські землі ще від часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а Підкарпатське воєводство колись називали Руське. 

8—9 вересня 2019 року офіційний Київ вперше на державному рівні відзначив 75-річницю початку депортації українців так званого Закерзоння. Саме 9 вересня 1944 року в Любліні комуністичні уряди УРСР та Польщі уклали ганебну угоду про «евакуацію населення», яка позбавила сотні тисяч українців своїх земель, лісів і будинків та права повернутися на родинні прадідівські землі.

Як заявив історик та ексголова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, то була улюблена тактика радянської системи вирішення «національних проблем». У березні того ж 1944 року організували депортацію чеченців та інгушів, у травні — кримських татар. Українці стали черговою жертвою тоталітарного режиму.

«Про це треба пам’ятати. І цей злочин має бути спільно засудженим і в Україні, і в Польщі як один із злочинів комунізму. Бо і українці, і поляки стали жертвами депортації. Це те, що має сьогодні об’єднати українців і поляків та дозволити разом будувати майбутнє», — зазначив В’ятрович. 

Радянський час зараз згадувати мало сенсу. Вже 30 років як Україна Незалежна. Втім болюче для сотень тисяч громадян питання депортації не вирішено до нині.  

На зорі Незалежності почали організовуватись громадські організації, в тому числі товариство «Лемківщина» у Львові, Тернополі. У Києві вихідці з Лемківщини створили товариство 1990 року, а його першим головою став дисидент і багато річний політв’язень Микола Горбаль, народжений біля містечка Горлиці в Бескидах.

Питання про статус депортованих виселенці піднімали щоразу перед новим президентом та парламентом. Та, як відомо, законопроєкт, якщо такий є у Верховній Раді, могли навіть розглянути, але не проголосувати. Так вже було.  

І ось знову замайоріла надія. Члени парламентського комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин одноголосно підтримали законопроєкт  № 2038  про визнання тих, кого примусово переселили з Польщі у 1944—1951 роках, депортованими. Сталося це ще 6 травня 2020 року. Ініціатором законопроєкту був народний депутат від Волині В’ячеслав Рубльов. За його словами, документ має за мету відновити соціальну справедливість і визнати примусове переселення українців у 1944—1951 роках з території Польщі депортацією. Згідно з законотворчою практикою передбачається певна компенсація збитків. Зрозуміло, що повернути втрачене вже ніхто й ніколи не зможе. Втім, у законопроєкті депортованим обіцяють щорічну разову матеріальну допомогу, а також зберігаються пільги, як для учасників війни. Проте знову документ завис. Вже грудень, а віз і понині там.  

Світова лемківська громада та представники інших етнографічних груп депортованих всерйоз занепокоєні таким станом речей. Тому Світова Федерація Українських Лемківських Об’єднань (СФУЛО), яка об’єднує організації в Україні, Польщі, США, Канаді, Сербії, Хорватії та Словаччині і є складовою Світового Конгресу Українців (СКУ), звернулась із Відкритим листом до Президента, голови Верховної Ради та прем’єр-міністра України з вимогою невідкладно розглянути та ухвалити законопроєкт  №2038 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання депортованими громадян України, які у 1944—1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки».

Річ у тім, що 1 вересня довгоочікуваний документ повторно включили до порядку денного 4-ої сесії Верховної Ради, оскільки за невідомих причин на 3-ій сесії його не розглядали.  Тим часом 9 вересня 2020 року минуло вже 76 років від початку тотального вигнання автохтонного населення зі своїх споконвічних земель — з Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Південного Підляшшя, Західної Бойківщини. Час невпинно спливає і реальних живих свідків тої трагедії щодня, на жаль, стає дедалі менше. 

Чи варто казати, що «обмін населенням» відбувався з грубими порушеннями прав людини та під жорстким тиском військових. Внаслідок цієї злочинної акції  найзахіднішу тисячолітню гілку українського народу довели до фізичного і духовного вимирання через територіальне розпорошення й асиміляцію. Втрачена назавжди унікальна культурна та історична спадщина, зокрема лемків.

Нагадаємо, що примусове виселення понад пів мільйона етнічних українців із споконвічних земель до УРСР відбулося на підставі угоди від 9 вересня 1944 року між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Називалось це «обміном населенням» і вважалось «добровільним». 

Як не дивно, ця ганебна угода досі в Україні чинна. Між тим, ще 19 грудня 2002 року Конституційний Трибунал Польщі визнав, а Європейський суд з прав людини 22 червня 2004 року підтвердив, що «документ» від 9 вересня 1944 року не мав жодних правових підстав для підписання, а дії з примусової евакуації є незаконними.

Влада Польщі ще у 2005 році ухвалила і втілила в дію закон «Про реалізацію права на компенсацію на підставі полишення нерухомості поза теперішніми кордонами Республіки Польща». Таким чином, польська держава вже давно впорядкувала законодавство відносно тих 800 тисяч поляків, які були переселені з УРСР до Польщі у тих же 1944—1946 роках.

«Сьогодні в Польщі «репатріанти», яких частіше називають «кресовяками», є однією з найбільш відомих і шанованих груп суспільства, елітою польського народу, — пише  відомий польський дослідник та архівіст, доктор історії Євген Місило. — Їхня трагічна доля, описана у тисячах публікацій, мемуарів та фільмів, стала важливим елементом історичної політики польської держави. Втрачені ними матеріальні блага, будинки та земля — відомі як «забужанське майно» — були щедро компенсовані Державним казначейством відповідно до спеціальних законів польського парламенту. Українці ж, вигнані з Польщі, — втратили все найдорожче, що мали. Загнані до радянських колгоспів та радгоспів — не отримали нічого».

Днями Всеукраїнське товариство «Лемківщина» на чолі з Олександром Венгриновичем закінчило збір 25 тисяч підписів тих, кого депортували, щоби ще раз переконати владу у необхідності прийняття важливого закону. 

Світовий конгрес українців  також закликав Верховну Раду підтримати законопроєкт № 2038. Про це йшлося на сайті СКУ з нагоди відзначення 13 вересня 76-ї річниці від початку депортації українців з Лемківщини, Любачівщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Західної Бойківщини у 1944—1951 рр.

«СКУ закликає Верховну Раду України підтримати законопроєкт № 2038 щодо визнання депортованими громадян України, які у 1944—1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки», — відзначено на сайті.

Президент Світового конгресу українців Павло Ґрод підкреслив, що примусове виселення українців у 1944—1951 роках — це та сторінка історії, про яку має знати світ і Україна. На всіх рівнях СКУ наголошує на важливості законопроєкту № 2038.

«Належне визнання цих трагічних подій української історії — наш обов’язок перед теперішніми та майбутніми поколіннями», — заявив  Павло Ґрод.

Голова Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань Ярослава Галик висловила надію, що народні депутати нарешті зрозуміють нагальну необхідність щодо встановлення історичної справедливості для сотень тисяч депортованих українців і проголосують за цей довгоочікуваний законопроєкт.  

Що ж, надія завжди лишається. Мій тато вже давно у кращому світі, тож може хоч я дочекаюсь визнання нашої родини депортованою. Вірю, що Україна є європейською державою, де рано чи пізно закони ухвалюють і починають виконувати...