Світла пам’ять у темних мурах

Згадуйте предків своїх,

щоби історія не згасла

і золотої ниточки не губіть.

/Ольга Кобилянська/

Нещодавно в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» відбувся непересічний захід. Львівська Ліга українських жінок запропонувала звернути свої погляди до історії роду Лисків як невеликої, але яскравої сторінки української історії.

Звернутися до родоводу родини Лисків у стінах горезвісної «Тюрми на Лонцького» було особливо доречно і трепетно. Адже тут починалися хресні дороги трьох представників цього роду: о. Володимира Лиска, о. Романа Лиска та Юрія Лиска. А хресна дорога отця Романа Лиска тут і завершилася мученицькою смертю. Звідси пішов він у Світ Небесний 1949 року, а на землі був у 2001 році проголошений Блаженним священномучеником.

Цікаву слайдопрезентацію «Рід Лисків із Богом і Україною в серцях» інформативно наповнила Лідія Купчик, а художньо виконав Любомир Купчик. Численні світлини знайомили з представниками роду Лисків, який цікавий тим, як із типового селянського роду постав рід священиків. Адже із багатодітної селянської родини Василя й Антоніни Лисків, що жили біля теперішньої Камінки-Бузької на Львівщині, вийшла ціла когорта священиків: о.Михаїл Ренькас, о. Микола Лиско, о. Володимир Лиско, о. Роман Лиско, о. Іван Дацишин, о. Василь Дацишин і о. Модест Дацишин. Це стало яскравим свідченням сили молитви матері та її впливу на долі дітей і внуків. Із родинних переказів відомо, що мати Антоніна Лиско виділялася серед назагал побожних односельчан своєю надзвичайною побожністю. Була грамотною, любила читати релігійні видання і постійно зверталася до свого молитовника. Її релігійність передалася дітям і впливала на їхні долі й після її смерті. Двоє синів, Неоніль і Володимир, стали священиками, донька Теофілія вийшла заміж за о.Йосифа Осташевського, а доньки Марія й Юлія стали матерями священиків.

Рівно ж зі своєю релігійністю всі члени роду Лисків відзначалися глибокою національною свідомістю та активною відданістю українській справі.

о. МИКОЛА ЛИСКО

Це було характерним і для найстаршого сина Неоніля, котрий вибрав чернечий шлях і став о. Миколою Чину Святого Василія Великого. Здобувши високу теологічну освіту в Україні та Римі, він був ігуменом і магістром у різних монастирях України, згодом митрополит Андрей Шептицький доручив йому створити новіціят у новій бразилійській віце-провінції у Прудентополі в Бразилії.

Будучи монахом-василіянином, о. Микола Лиско завжди займав чітку українську громадянську позицію, що не завжди було безпечним в умовах польської держави і що одного разу ледь не призвело до розстрілу його більшовиками. Цікавим і показовим є такий факт: у буремні 1918—1919 рр. о. Лиско як ігумен Бучацького монастиря надавав притулок легендарному полковникові Українських Січових Стрільців Василю Вишиваному (архикнязю Вільгельму Габсбургу) та його ад’ютанту Остапу Луцькому, відступивши їм найкращі кімнати монастиря.

Згодом, працюючи в Бразилії, о. Микола Лиско гуртував навколо себе українських заробітчан, дбаючи про їхній духовний і повсякденний добробут.

о. ВОЛОДИМИР ЛИСКО

Другий син Василя й Антоніни Лисків — Володимир — став особливо видатним, активним і знаним душпастирем та громадським діячем-патріотом України, якому доля судила багато терпіти за своє служіння Богові й Україні.

За свою активну проукраїнську священичу й громадську діяльність о. Володимир Лиско двічі був арештований поляками і двічі совєтською владою.

Зокрема, в 1919 році польська влада ув’язнила його до концентраційного табору в Домб’є за участь у проголошенні в м. Городку самостійної України, в ході якого отець очолив господарський відділ української влади. У Домб’є, в дуже важких умовах, пробув сім місяців.

Та найважчими для отця Володимира були репресії совєтської влади. Арешт у 1945 році за відмову перейти на російське православ’я і вісім місяців перебування в тюрмі на Лонцького не зломили сили духу отця декана Золочівського Володимира Лиска, і, будучи звільненим через відсутність будь-якої провини, отець далі відправляє у греко-католицькому обряді. Тоді його знову заарештовують і після жорстокого й протиправного слідства в тюрмі на Лонцького засуджують на 10 років мордовських таборів, звідки він повернувся інвалідом. Хоч не міг уже ходити, щодня сидячи відправляв підпільні Служби Божі та працював творчо.

РОМАН-ІЛАРІОН-МАРІЯ ЛИСКО

Не менш патріотичними й відданими Богові й Україні були всі діти о. Володимира Лиска і його дружини Іванни з Цегельських.

Та найбільш трагічною і разом із тим величною стала доля сина — Романа-Іларіона-Марії Лиска (1914 — 1949).

Навчався у гімназіях Львова й Камінки Струмилової. Керував пластовим гуртком. Закінчив Богословську академію у Львові. Одружився з Неонілею, дочкою о. Матвія Гуньовського. Мали четверо дітей. У 1941 році висвячений на священика, душпастирював у селах Золочівщини.

Відмовившись перейти на православ’я, втратив можливість душпастирювати. Попереджений про планований арешт, переїхав із родиною до м. Городок. Там із дозволу діючого пароха о. Малецького відправляв у греко-католицькому обряді в церквах сіл Братковичі та Дроздовичі.

У вересні 1949 року заарештований МГБ та замордований у тюрмі на Лонцького.

З кримінальної справи Романа Лиска видно, що найбільш емгебістів цікавило, де знаходяться Роман Шухевич, Роман Кравчук і Леміш, а також сестра дружини Леся Гуньовська, яка була медиком в УПА і деякий час проживала в отця Романа. Нічого не довідалися, хоч жорстоко катували. Не довідалися навіть, що Роман Лиско добре знав Романа Шухевича, бо родина Цегельських у тодішній Камінці Струмиловій (де певний час мешкав юний Роман Лиско) і родина Шухевичів тісно приятелювали.

У кримінальній справі Романа Лиска є акт про смерть 14 жовтня 1949 року від паралічу серця. Від чого помер 35-річний священик, який не лише не мав жодних проблем із серцем, а й взагалі мав чудове здоров’я, — можемо з болем здогадуватися... Де поділи його тіло — невідомо.

У 2001 році Папою Іваном Павлом ІІ Роман Лиско проголошений Блаженним священномучеником.

А наразі присутні поклонилися вінку пам’яті Романа Лиска, який вивішують на цій стіні його рідні.

Світлою є народна пам’ять навіть біля таких суворих мурів!

Фото надано автором