Сповідь правнука куркуля

або Вчергове про «кто не работает, тот ест»

Цікавитися своїм родоводом я почав ще в дитинстві, час від часу розпитуючи своїх батьків та дідусів-бабусь про їхнє колишнє життя та родичів. Як правило, з тих розповідей мало що лишилося в пам’яті, бо в одне вухо влітало, а в інше вилітало, а записувати, як майже в кожного з нас, не було ані часу, ані великого бажання. З покритих пилом часу власних спогадів про спілкування з бабусею Марією Кирилівною Мірошниченко залишилося лише згадування про розкуркулення її свекра на початку колективізації 1930-х років в селі Нова Прага Кіровоградської області. За розповідями бабусі, у свекра в багатодітній родині було звичне для тих часів присадибне господарство, власний наділ землі обробляли волами і самі працювали біля них день і ніч, як чорні воли. А потім на заклик «партии и правительства» у двір прийшли активісти і забрали всю живність у колгосп, оголосивши свекра куркулем. Він начебто якийсь час переховувався, приходив ночами звідкілясь потайки додому, а потім просто назавжди зник.

Дізнаватися подробиці затурканим безпросвітною роботою родичам з тавром «розкуркулених» не було жодної можливості. У колгоспі всім «сірякам» доводилося працювати на фермі чи в ланці безоплатно «на палички», якими позначали відпрацьовані трудодні. Відібрані корови могли по кілька днів стояти голодними і недоєними, бо, на відміну від становища у власному господарстві, до них нікому не було діла. Мій дід, а бабусин чоловік Дмитро Семенович Мірошниченко загинув на фронті в 1944 році, залишивши її з п’ятьма дітьми, яких треба було якось ростити додатково до підневільної праці «на палички» в колгоспі. У пам’ять запала розповідь бабусі про показову історію того часу, коли вона пішла до Івана Григоровича(?) Кобиляцького, голови Новопразького колгоспу ім. Леніна, та попросила виписати їй лісу, аби полагодити дірявий дах солом’яної хати. На що той відповів повчальним начальницьким басом: «Еге-ге, Манько, ще твій ліс не виріс! Не мороч мені голову, а йди працюй краще!»

Минув час, улюбленої бабусі вже багато років нема живої, у мене вже з’явилися діти, які скоро теж почнуть розпитувати про родинне минуле. Однак, за великим рахунком, розповісти їм більше, ніж написано вище, я донедавна навряд чи зміг би... Але нині такі дослідження можна проводити з дому, користуючись лише інтернетом і не відвідуючи архіви чи бібліотеки.

Під час таких пошуків за підказкою досвідченого земляка-краєзнавця Володимира Разіна мені потрапила до рук книжка «Реабілітовані історією», яка видана, зокрема, і для Кіровоградської області в п’яти томах. У цих книжках дбайливо зібрані та опубліковані короткі біографічні дані багатьох тисяч уродженців та жителів сучасної Кіровоградщини, які зазнали свавільних репресій у 1918-1991 роках. Усі ці матеріали доступні кожному в інтернеті. Як виявилося, серед репресованих був також і мій прадід Семен Дмитрович Мірошниченко, про якого лаконічно зазначено таке: «1876 р.н., смт Нова Прага, українець, неписьменний, хлібороб. Розкуркулений весною 1930 року. Заарештований 9.05.1931 Новопразьким РВ ДПУ («систематично вів антирадянську агітацію»). Новопразьким РВ ДПУ 24.05.1931 справу припинено, включений до списку куркулів, які підлягали виселенню — ухвалено тримати під вартою до виселення». І в кінці зазначено короткий номер: «П-6514», який є унікальним для кожного репресованого з цієї книги. Виявилося, що повністю матеріали справи зберігаються в Державному архіві Кіровоградської області, куди кожен може звернутися з письмовим запитом із зазначенням цього номера для отримання відповідних копій, що і було мною невідкладно зроблено з використанням електронної пошти.

Що ж виявилося в цих матеріалах? Вони базувалася на записаних в один день показах трьох «свідків», а фактично доносах упереджених фанатиків, зазомбованих комуністичною пропагандою: кандидата в члени ВКП(б) І.Т. Ходи, М.Д. Яготина та А.І. Бугайова. Всі вони іменували себе «бідняками» та «хліборобами», були у віці від 29 до 37 років, у графі «освіта» писали «грамотний», а їх «викриття» були спрямовані проти неписьменного 54-річного «куркуля», який їм годився в батьки. Слово «куркуль» багато разів згадується в їхніх «свідченнях» разом з епітетами «панский прихвостник», «підбурював масу», «неблагонадійна людина» та «социально опасный для соц-общества». З показів мого прадіда взнаємо, що його було обібрано до нитки, тобто розкуркулено, ще навесні 1930 року, за рік до початку кримінальної справи, про що в ній стоїть відповідний запис: «Имущественное положение: ничего нет». А що ж було до того? Про це пише в своєму доносі кандидат у члени ВКП(більшовиків), бідняк-хлібороб Іван Тимофійович Хода: «...восемь штук коней, пару волов, 3-4 коров», а інший бідняк Арсентій Іванович Бугайов додає, що той (дослівно) «имел наемною рабочую силу, постояних 2 человека, сезоних от 3 до 5 человек». Куркуль, очевидно ж, лови, хапай його! Для цього «в 1930 році його було розкулачено та вислано з його хати», як про це написав ще один нужденний «бідняк» Микита Данилович Яготин. Всі вони так або інакше мали відношення до «артелі Шмідта», ймовірно, названої на честь легендарного в радянські часи лейтенанта Петра Шмідта, але про це матеріали справи умовчують.

Тепер спробуймо уявити, що кожен із нас робив би, якби все життя тягнув лямку, працював день і ніч разом із багатодітною родиною, нажив собі таке-сяке добро, а потім до нього вдерлися рекетири і все це забрали б, заодно викинувши з власної оселі? Ви сховалися б і дякували долі, що залишилися живими, чи намагалися б боротися? Як виявилося, мій прадід був не з полохливих, і, незважаючи на те, що його родину роздягли до нитки та забрали все господарство в артіль «напрасный труд», він продовжував працювати на себе та мав нахабство розповідати оточенню, чому не треба йти у колгосп. Зокрема, зазначені в справі «свідки» переказують нам, що під час розмов із селянами він закликав їх «не йти на роботу до колгоспу, тому що комуна до добра не доведе, лише будете вічними рабами. Комуністи хліб граблять, а ми будемо голодні. Краще давайте організуємося в селянську спілку і будемо жити, як і раніше». Для цих тверджень, напевно, були вагомі причини, оскільки «хіба можна винести таке положення, коли накладено на мене 4.5 пудів хліба?» Під час м’ясозаготівель у 1931 році, теж на базарі, він між масою казав, що «бачте, прийшов край, граблять послідніх коров та курей... Ну добре, наші уже недалеко, я відімстю, що у мене забрали все майно». Чи так це було насправді, чи ні, але з позицій сьогодення ми бачимо, що твердження прадіда «комуна до добра не доведе, лише будете вічними рабами», виявилося пророчим. Радянська влада також не могла забути і його намірів помститися. Тому, щоб зламати його опір після розкуркулення остаточно, завела на нього справу і в 1931 році приговорила до висилки з Нової Праги. Куди вислали і що з ним сталося потім — мені невідомо, треба буде шукати сліди в архівах далі.

Про подробиці цієї розправи та її учасників до останнього часу нашій родині нічого не було відомо. Уже тепер, коли розкрилися подробиці цієї справи як для мене, так і для моїх батьків, я згадую власні сімейні традиції, і мені стає зрозумілим їх ніким раніше не роз’яснений справжній сенс. По-перше, у нас ніколи не любили балакунів та тих, хто рветься в начальство та йде по трупах нагору. По-друге, батьки мені завжди говорили: «Дитино, гарно вчися! У тебе можуть забрати все — майно, гроші, свободу і життя. Але єдине, що в тебе не заберуть, — це твої знання і вміння. Накопичуй і постійно тренуй їх, щоб у тебе завжди було те, чого не можна забрати!»

А тим часом після смерті Ходів хата мого прадіда стоїть пусткою і розвалюється, як і, власне, більшість сіл в Україні. Так і живемо...