МЕНЮ

Щодо системних проблем охорони здоров’я

Валентин ПОЛЬЧЕНКО, доктор медичних наук
5 грудня, 2019 - 16:49
Ще досі залишається остаточно не визначеною роль держави

У різних країнах світу існують різні системи охорони здоров’я, але жодна з них не може бути типовим зразком через брак тотожності країн як у стані здоров’я населення, так і в навколишньому середовищі, яке його оточує і формує. Проблеми охорони здоров’я привертають увагу суспільства в багатьох, у тім числі економічно розвинутих, країнах, і вони нерідко стають джерелом протестних виступів та вимог.

Питання реформування охорони здоров’я в Україні вийшло на порядок денний у зв’язку зі здобуттям країною незалежності і зміною її політичного та соціально-економічного устрою. Але одним із недоліків розпочатих реформ у галузі, мабуть, є механічне впровадження медичних систем інших країн, здебільшого далеких від досконалості, без науково обґрунтованої концепції їхньої ефективності для здоров’я власного населення. З огляду на це, спробуймо розглянути з причинно-наслідкових позицій уже запроваджені в Україні нововведення у двох головних функціональних блоках охорони здоров’я, які мають системотворче значення і потребують особливої уваги.

1 Блок функцій первинної профілактики, як відомо, призначається для виявлення та усунення причин негативного впливу на здоров’я населення шкідливих факторів навколишнього середовища. Щоб бути ефективними, ресурси в цьому блоці, вочевидь, повинні бути пріоритетними і достатніми. Але викликає подив самоусування держави та МОЗ від виконання найважливішої фахової профілактичної функції щодо санітарно-епідеміологічного нагляду і контролю за об’єктами господарської діяльності та спроба запровадити самонагляд і самоконтроль. Як засвідчує досвід, це тільки послабило профілактичні функції. Наслідками стали постійні порушення санітарних норм і вимог гігієни. Про це свідчать повідомлення ЗМІ щодо випадків масових отруєнь у дитячих садках, школах, місцях спільного харчування й літнього відпочинку, в побуті тощо. Тривожними сигналами є також повідомлення про епідемічні спалахи, особливо серед дітей, захворювань на кір, дифтерію, грип, вірусний гепатит, інші інфекції Значними ще залишаються ризики поширення особливо небезпечних інфекцій з високими фатальними наслідками. Серед них тестовим сигналом можна назвати зростання захворюваності на туберкульоз. За умов відсутності фахового санітарного нагляду в галузі шкільної гігієни, гігієни праці, комунальної гігієни, гігієни харчування, екогігієни, соціальної гігієни значно зростатиме також і захворюваність на неінфекційні хвороби. Чому саме гігієна як наука про здоров’я стала об’єктом таких дивних перетворень, ніхто з архітекторів реформи не спромігся пояснити. З огляду на це, наведені в цьому профілактичному блоці зміни санітарно-епідеміологічних функцій ніяк не назвеш потрібними реформами. Вони радше є хибними й підлягають перегляду.

2 Блок функцій поновлення порушеного здоров’я і вторинної профілактики його ускладнень має розв’язувати проблеми вже не причин, а наслідків, які виникають у результаті неадекватного виконання профілактичних функцій і мають постійну тенденцію до накопичення. Щоб забезпечити вчасне виявлення, лікування і реабілітацію осіб з порушеннями здоров’я, потреба в функціях цього блоку постійно зростає. Відповідно зростає і потреба у збільшенні фінансування. Запроваджена на цьому тлі реформа амбулаторно-поліклінічної допомоги дає змогу, очевидно, заощадити значну частину бюджетних коштів. Вона стає двохетапною. На першому —  сімейний лікар загальної практики надає первинну медичну допомогу. Спеціалізована допомога стає доступною для пацієнтів на другому етапі лише за рішенням сімейного лікаря. Вільний вибір пацієнтом свого сімейного лікаря та оплата праці останнього залежно від кількості пацієнтів дає змогу вважати впроваджену медичну послугу доцільною як із медичного, так і з економічного погляду. Завдяки реформі сімейний лікар починає працювати за правилами бізнесу на пацієнтах. Якщо якість нової медичної послуги буде високою, а поновлення здоров’я пацієнтів —  ефективнішим, то таку реформу можна вважати доцільною. Переконатися в цьому дозволить лише тривалий час роботи за новими правилами.

Вражаючими та сміливими сприймаються реформи в сільській місцевості. Про це свідчать розпочаті проекти створення в селах нових амбулаторій сімейної медицини, забезпечення їх сучасним медичним обладнанням, автотранспортом і комп’ютерними технологіями. Перспектива розвитку та модернізації роботи амбулаторій, високих заробітків сімейного лікаря і забезпечення його житлом відкривають шлях для переходу до більш кваліфікованої медичної допомоги сільському населенню на рівні з міським. Таких кардинальних і масштабних зрушень село ніколи не знало з часів земської медицини. І це, безумовно, вагомий здобуток в охороні здоров’я населення України, досягнутий завдяки реформі.

Охорона здоров’я —  це складна, багатоцільова та інтегрована до кінцевої мети система діяльності. Тому управляти такою системою непросто, і вона потребує додаткових фахових знань як із соціології, так і з менеджменту. Насамперед у міністра охорони здоров’я та провідного складу працівників, відповідальних за стан здоров’я населення, як у МОЗ, так і на місцевому рівні. У зв’язку з децентралізацією державних ресурсів централізоване управління галуззю охорони здоров’я перестало бути актуальним. Сьогодні, в умовах децентралізації, менеджмент головного лікаря району або міста буде, вірогідно, складатись із об’єднання та виконання на місцевому рівні системних функцій, властивих державному рівню, тобто опікуватись не лише поновленням, а й недопущенням порушень здоров’я. Важливого значення в сучасних умовах охорони здоров’я набувають реформи, спрямовані на поліпшення кастингу, підвищення кваліфікації та фахової придатності керівних кадрів.

Ще досі залишається остаточно не визначеною роль держави. На нашу думку, держава навряд чи зможе бути осторонь проблем охорони здоров’я. Особливо у профілактичній царині, де її роль є вирішальною і ніким, крім держави, реалізованою бути нездатна. Незамінна також її роль у забезпеченні взаємодії системних функцій охорони здоров’я, які в сучасних умовах реалізуються не лише за рахунок державного бюджету, а й інших джерел фінансування. Державним має залишатися санепіднагляд як невід’ємна частина основних функцій, що забезпечує ефективність всієї системи охорони здоров’я. Вибір систем медичного обслуговування і фахова кадрова політика в галузі є важливою прерогативою держави.

Цілісний системний підхід державних структур до реформування охорони здоров’я стає конче необхідним, щоб зрозуміти і не допустити стратегічних помилок у цій важливій і складній галузі діяльності. Така діяльність не може бути стихійною і обмежуватись лише показниками задоволення потреб населення в лікувальних засобах, амбулаторних відвідуваннях, госпіталізації або індивідуальних хірургічних втручаннях, наприклад. Головними критеріями її оцінки вважаються в усіх країнах кінцеві результати, які свідчать про стан здоров’я населення: рівні народжуваності, захворюваності, дитячої і загальної смертності, тривалості життя. Зазначеними загальноприйнятими критеріями ВООЗ бажано керуватись в Україні й під час проектування реформ у системі охорони здоров’я. Для оцінки системного рівня медичної допомоги населенню вони також мають бути на видноті у засобах масової інформації й усього суспільного загалу країни.