Про предмет національної гордості
МОЛОДЬ ПРАГНЕ ДІЙ
У номері 12 (рубрика «Сердито») прочитав відгук «сердитого» читача Леоніда Іваненка на матеріал психолога Ганни Забелло-Суражинської «Тризуб і Дон Кіхоти». На жаль, число шосте за 15 січня взагалі не мав змоги прочитати (в нас, у Львові тепер ситуація з купівлею «Дня» в кіосках «абзацна»), тому важко судити, чи має він слушність, критикуючи матеріал пані Ганни.
Зате, з висоти своїх 19-ти років бачу, що одна особа, навіть якщо вона інтелігентна, розумна, освічена, активна, — як це не гірко визнавати, майже нуль для «хамів рівня райкомів комсомолу й партії». Тож, вважаю, п. Іваненко має рацію, коли пише, що одна особа без однодумців, апарату, коштів нічого не осягне.
Інтелігенція. «Практично її як вагомої суспільної сили в нас немає. Є окремі інтелігенти, але, я так розумію, вони зовсім не рвуться до влади», — пише пан «сердитий». Справді, інтелігенція нині перебуває в пасивній позі стосовно подій державного значення. Вона лише вважає себе активною, коли виступає з промовами дещо утопічного й дещо неактуального характеру. Можливо тому, що ті, хто вважає себе інтелігенцією класичного типу, є й за віком «класиками», якщо можна так висловитись. Здебільшого вони живуть днем, що минув, тим днем, коли вони були молоді, діяли. А може б дати дорогу сьогоднішній молодій і спраглій до дій силі? «Класики» до таких змін чомусь ставляться з упередженням. Не бажають про таке й чути. Самі не рухаються вперед і тим, хто позаду них, не дають.
Переконаний, що впливати на владу й розбудову суспільства інтелігентні, розумні (на те вони й розумні!), освічені (на те вони й освічені!), активні (на те вони й активні!) громадяни України (на те вони й...!!!) можуть. Але не поодинці, а об’єднуючись у товариства, громади (не маю на увазі партію «Громада»)... тощо. Якість варто підтримувати кількістю.
З повагою! Василь ХОМІН, Львів
ЧИ БУВ РОЗУМНИМ
ВІНСТОН ЧЕРЧІЛЛЬ?
Трохи мого відгуку на точку зору психолога Ганни Забелло-Суражинської «Тризуб і Дон Кіхоти. Як українській інтелігенції виграти президентські вибори?» («День» від 15 січня 1999 р.), а чимало — на сердитий відгук Леоніда Іваненка «Чи є в нашій країні інтелігенція?» («День» від 24 січня 1999 р.).
Матеріалом Ганни Забелло-Суражинської я не міг натішитися: глибоко, влучно, дотепно, дуже актуально. Хоча щодо окремих деталей я маю іншу думку. Мені, зокрема, уявляється, що головною причиною слабокості УНР була та, що тодішні українські соціалісти кинулися будувати соціалізм, а державне будівництво було для них другорядним. Сталося так, як із болем у серці писав колись Іван Мазепа: «Самі себе завоювали».
Що ж до відгуку Леоніда Іваненка, то я б хотів трохи процитувати цього автора й відповісти йому зі своїх, як мені здається, праводемократичних позицій.
Отже, почнемо із заголовка: «Чи є в нашій країні інтелігенція?».
Якби не було, то не було б українських дисидентів, які в совєтських концтаборах і сталінських, і брежнєвських нерідко ставали зеківською більшістю. Не було б могутнього українського самвидаву, не було б багатотисячних демонстрацій під синьо-жовтими прапорами і феноменальної перемоги на референдумі 1 грудня 1991 року.
«Нащо тій інтелігенції вигравати вибори?»
Щоб вивести Україну з кризи. Як вивели свої країни з кризи інтелігенти Словенії, Чеської республіки, Польщі, Угорщини, Естонії, Латвії та Литви.
«Але що він (Президент. — Ред.) вдіє в оточенні кримінальних типів, які обсіли в нас усі адміністративні посади?»
Очевидно, у першого Президента Леоніда Кравчука не було іншого варіанту, як сказати верхам тодішньої бюрократії: підтримайте незалежність України й мене як президента, і ви залишитеся на своїх місцях. І зрозуміло, що його довгорічний досвід завідувача відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ, а під кінець і другого секретаря ЦК КПУ, підказував йому, на яких людей він може опиратися, формуючи уряди й усю вертикаль виконавчої влади. Певні зміни на свій лад туди вносив другий Президент Леонід Кучма з досвідом довгорічного секретаря комуністичного парткому найбільшого в світі ракетного заводу, а під кінець і генерального директора цього «Південмашу» в Дніпропетровську.
Якщо третім президентом стане той інтелігент, що про нього писала пані Ганна у «Дні» від 15 січня, то, мабуть, він формуватиме уряд і виконавчу вертикаль із людей, які хочуть і можуть робити рішучі реформи з шоковою терапією, щоб максимум зробити протягом року, бо більше часу можуть і не дати.
Адже, може, пам’ятаєте, що писала радянська преса про Польщу 1990 року, з яким злорадством коментувала «Правда» світлину з робітничої демонстрації, де молодий робітник несе гасло «Balcerowicz nie da zacobici» (Бальцерович не дасть заробити). Сейм, щоб трохи випустити пару напруження, прийняв тоді рішення про дострокові вибори — і ті вибори виграли ліві, а профспілка «Солідарність» розпалася. Але основні реформи було зроблено, розвиток Польщі пішов по-новому. Якщо перед польськими реформами, 1989 р, економічний потенціал України співвідносився з польським як 5:3, то тепер ми прийшли до 3:5 на користь Польщі. Цей же показник між Польщею і Росією 1989 був 1:10, то тепер він прийшов до 1:3.
У нас за рішучих реформ може бути імпічмент Президентові, прийнятий Верховною Радою й одночасний указ Президента про розпуск Верховної Ради і про призначення референдуму з поданням на підтвердження народові обох рішень. Скоріше за все народ проголосує за Верховну Раду проти Президента. Якщо Верховна Рада призначає нові президентські вибори, то ще минає кілька місяців — народ обирає лівого Президента. Ще місяць — два до офіційної передачі влади. На той час основні реформи мають бути завершені, щоб Україна після цього йшла тільки вгору.
«Є окремі інтелігенти, але, я так розумію, вони зовсім не рвуться до влади. Останнє взагалі притаманне не дуже розумним людям, ураженим комплексом ницості».
Цебто професор Томаш Масарик, лідер руху за створення Чехословацької Республіки, а потім два десятиріччя до своєї кончини — президент цієї держави, — по-вашому, не зовсім інтелігент? Вінстон Черчілль — не дуже розумна людина? Рональд Рейган уражений комплексом ницості?
«Ми знаємо І. Ньютона, Рембрандта, Моцарта, а хто правив у державах, де вони жили?»
Про великих державотворців світ теж знає. Про нашого Івана Мазепу знали Байрон, Ліст, низка інших відомих інтелектуалів. У кожній країні краще знають свою історію. Ми ж з вами знаємо, що коли агент ЧК убив композитора Леонтовича, то правителем був Ленін. Коли НКВД розстрілював художників-монументалістів Бойчука й бойчукістів, правителем був Сталін. Коли в Києві у Бабиному яру розстрілювали поетесу Олену Телігу, бандуриста Михайла Телігу та Спілку українських письменників, то правителем був Гітлер. Коли міліціонери смертельно побили поета Василя Симоненка, правителем був Хрущов. Коли під Києвом було зарубано художницю Аллу Горську, правителем був Брежнєв. Коли в табірному карцері на Уралі спинилося серце поета Василя Стуса, правителем був Горбачов.
«Рух — рух, натовп».
Маєте рацію. І правду сказали мені комуністи: що ті рухівці вміють? — мітингувати, а обирати треба досвідчених людей. Наші виборці послухалися цієї поради.
У Польщі 1989 року комуністи казали про «Солідарність» майже те саме, додаючи ще, що то майстри організовувати страйки, а страйками ситий не будеш, обирайте досвідчених. Польські виборці обрали недосвідчену «Солідарність». І тепер — те голосування десять років тому — вже предмет національної гордості.
