Повага до подвижників та острівці успіху

Про Пулюя, туристичні «магніти» і стан нашого суспільства

Що ми знаємо про фізика Пулюя, чиєю малою Батьківщиною є Тернопільщина? Якщо й чули щось, то небагато. А от науковці можуть розповісти набагато більше: «Професор Вільгельм Форманн 1968 року в передачі австрійського радіо з нагоди 50-річчя відходу у вічність великого вченого наголосив, що Іван Пулюй був однією із найвидатніших постатей науки наприкінці XIX — початку XX ст. Саме науки загалом, не лише фізики. Наш Пантелеймон Куліш назвав Пулюя «чоловіком-самоцвітом», а відомий німецький математик професор Герхард Ковалевський у своїх спогадах зазначив, що упродовж життя він більше не зустрічав такої особистості, як Іван Пулюй...»

Це зі статті львівського науковця Романа Пляцка «Іван Пулюй: визнання».

Розчулює, правда? Проте коли одна шанувальниця Пулюя спробувала зібрати 25 тисяч підписів (це потрібно було для підключення державних механізмів популяризації вченого), то відгукнулися лише 500 небайдужих із усієї України. Тобто лише 2% від необхідної кількості. Як це по-українськи!

І за підтвердженням далеко ходити не треба. Скажімо, Наталія Малімон у статті «Чи матиме Торчин вулицю полковника УНР?» («День» від 9 квітня ц. р.) також порушує тему нашої байдужості. Навіть стаття починається з сумної констатації факту: «901 переглядів — і лише 49 підписів...» Так скромно відреагували мешканці волинського містечка Торчин на петицію Олександра Мельника — колишнього директора місцевого історичного музею імені Григорія Гуртового. Йшлося про перейменування однієї із вулиць Торчина на честь полковника Миколи Куликівського, уродженця селища й активного учасника визвольних змагань 1917—1921 років. Тут трохи кращий показник, ніж у випадку з Пулюєм — уже 5,4% готових відгукнутися, але ж і це замало! Ми що — країна байдужих людей?

*  *  *

Проте нагнітати песимізм, мабуть, не варто. Краще поговоримо про рецепти лікування задавненої хвороби. Почну з прикладів. Років із десять тому я розмовляв з одним закарпатським угорцем. Ми говорили про ідентичність і про небезпеку втрати національної самобутності в сучасному глобалізованому світі. Співрозмовник говорив, що угорці мають це на увазі, тому мобілізують усі свої сили, зокрема вивчають досвід албанців. Саме так — досвід народу, який населяє одну із найбідніших країн Європи! «У них є чого повчитися, — палко переконував мене співрозмовник, — багато албанців вимушені працювати за кордоном, але народні «мозкові центри» дбають про те, щоб втрати від вимушеної міграції були мінімальними. І йдеться не так про державні інституції, як про авторитетних лідерів, старійшин місцевих громад. На щастя, в країні панує консенсус: глибоко ешелонована албанськість — понад усе! Старійшина може порадити: «Енвер дуже розумний, йому треба навчатися в хорошому, престижному університеті. А ви, Фітім і Дардан, працелюбні, тому їдьте в Європу і будете заробляти гроші. І для своїх родин, і для Енвера». Не лише про збагачення своїх родичів та земляків думають старійшини, а й про якісну освіту для талановитої молоді...»

Ось така угорська інтерпретація албанського успіху. А хто у нас тепер думає про освіту і науку? Колись дбала «рідна партія», а тепер лише маленька частина інтелігенції. Як збільшити цю частину? Бачите: угорець говорив про албанців з повагою. Хоча і його земляки не мають підстав почуватися упослідженими. Проте вони завжди готові вчитися — і це вже нам підказка. Чому ми інші? Якби наші заробітчани були об’єднані якоюсь національною ідеологією (типу «албанізму»), це було б просто чудово. Адже патріотичні колонії можна створювати і за кордоном — у Німеччині, Португалії, Великобританії, Ірландії. Будь лояльним до країни проживання, але не забувай про рідну землю! Навіть помірний рух у цьому напрямку обумовив би пожвавлення інтересу до науки. До всього передового і престижного українського. Якщо від згадки про Ізраїль, Японію чи Арабські Емірати пересічний українець, скоріш за все, відмахнеться (мовляв, куди нам до них?), то може, хоч Албанією зацікавимося? Якщо у мешканців цієї балканської країни можна бодай щось запозичити, то це варто робити. Якби ми почали рухатися в цьому напрямку, то й про Пулюя згадали б, і подвижники типу Григорія Гуртового опинилися б у тренді. Адже нам так потрібні туристичні «магніти»! Без них не зробимо націю монолітною. Тут замкнене коло. Поки не буде поваги до подвижників, не буде й острівців успіху. А їх треба творити координовано, системно. Можна навіть форсовано.

*  *  *

Ще приклад. Колись у Севастополі я відвідав приватний Музей західноукраїнської культури, створений Михайлом Кузменюком. Той креативно розмістив своє дітище — в сторожовій башті на території власного обійстя. Символічна сторожова вежа для збереження культурних цінностей. Знаєте, як Михайло «розкручував» свій музей? Запрошував на Новий рік і на інші свята проукраїнських (і не дуже) севастопольців, пригощав їх за власний рахунок, а вже тоді показував музей. Коли я в цій компанії зустрічав 2013 рік, там було майже 70 гостей! І виходець із Буковини всіх поїв і частував. Звісно, не всі ми такі багаті (Кузменюк був приватним підприємцем), але ж інші могли би бодай підхопити прапор з рук старіючого пенсіонера? Кузменюк помер, трішки не доживши до окупації півострова. Може, воно й на краще — не бачив ганьби, не переживав за майбутнє свого музею. Так-от: писати б про нього, фільми знімати! Невже це так складно? Прикро, що не було зроблено нічого подібного. Материкова Україна музею не помітила. Добре, хоч патріотична «Кримська світлиця» час від часу згадувала шляхетного буковинця теплим словом...

*  *  *

Із усіх регіонів надходить інформація про те, що мовний закон загалом діє позитивно і є ознаки поступової консолідації України. Тож так тримати й надалі, панове! Бо доки всі не відчують головний вектор руху, доти буде спокуса економити на освіті, науці, культурі, музейній справі...