Попри все – БУТИ

Олеся ДОМАРАДЗЬКА, художниця, галеристка:

— Позбутися страху! От що добре! Страх пригнічує часом гірше, ніж біда, висмоктує з душі можливість тішитися очевидним хорошим речам. Наша сім’я перехворіла на COVID-19, і всі зосталися живі і здорові. Я раділа, що не вмираю від цього вірусу, коли почалося одужання. Інформаційний простір надзвичайно важкий для соціопсихічного стану. Нам щодня вливають у вуха інформацію про смерті та важкі перебіги хвороби. На жаль, вірус і справді підступний. І ти живеш, наче в очікуванні смерті. А коли перехворів, радієш кожній миті, кожному дню. Просто ходиш вулицею, безстрашний такий, і думаєш: сніг який нападав! Як в дитинстві.

Можна піти до театру і на виставку. Як добре, що це реально. Адже в багатьох країнах і досі не відкрились музеї і галереї. Зокрема, у Парижі ні дня від початку пандемії не працював жоден мистецький центр. Моя знайома, що керує одним з таких, страшенно сумує з того приводу. А у нас неймовірної краси і якості виставки відкриваються щотижня. Тільки й встигай ходити!

Бажаю тим, хто занедужав, легкого перебігу хвороби і швидкого здобуття імунітету. Або через вакцинування. Не важливо, яким чином. Важливо жити без страху, радіти позитиву, що завжди є навколо нас.

Остап ЛОЗИНСЬКИЙ, художник-іконописець:

— Насправді останні дні оповиті сумовитим настроєм, бо згадуємо розстріли на Майдані. Це річ, яка є доволі складною, тому що у пам’яті виринають події, безпосередніми  учасниками яких ми були. Це світлий сум, присутній цими днями щороку. Але це добрий спомин, бо показує, що ми є всі разом, і якщо насправді є якась велика загроза, то об’єднуємося. Тому цей сум веде до добра, до світла.

Щодо іншого... Недавно були у Трускавці на пленері, скерованому на підтримку українського війська. З доброго також те, що відкривається багато класних виставок. Наприклад, у Картинній галереї. Також триває виставка Сосенка у Національному музеї. Відреставрували фондосховище в Олеську. І насправді є дуже багато гарних, позитивних речей навколо.

Щодо негативу, то тут все як завжди: економічна і політична ситуація. А для себе особисто я цими днями зрозумів: великим негативом є те, що залишаємося замурованими в кордонах нашої країни. Дуже хочеться поїхати кудись в Італію чи у Францію — по добру піцу і добре вино. Звісно, це все можна купити і в Україні — не проблема. Але, але, але! Проблемка-таки, і її треба вирішувати — чимшвидше.

Стефанія ОЛIЙНИК, музикознавець, керівник літературно-драматургічної частини Львівської національної опери:

— Відколи заметілі поступилися місцем сонцю та плюсовій температурі, починаєш усвідомлювати — на порозі весна, прихід якої розправляє крила, додає енергії та надихає планувати і мріяти. Весна минулого року принесла пандемію та затяжний карантин. Сподіваємося, весна цьогоріч залишить це все у минулому.

Поділюся найбільш радісною новиною — у Львівській опері ми вже запустили у продаж репертуар на всі весняні місяці. Якщо раніше через карантин було і місяць годі спланувати, то тут — до кінця травня вже все є. І переважно це репертуар, який (знову ж таки — через карантин!) більше року не йшов — опери «Ріголетто», «Травіата», «Аїда», «Дон Жуан», феєрія «Коли цвіте папороть», особливо багато балетів — «Лебедине озеро», «Дон Кіхот», «Корсар», «Жізель», «Баядерка» та ін.; і навіть прем’єра — відновлення опери «Тоска». А от на літо та осінь плануємо низку абсолютно нових прем’єр, які на сценах українських оперних театрів ніколи не ставилися!

Кінець лютого — це, на жаль, не тільки очікування весни. Особливо гостро виринають із пам’яті події Майдану. Не ділюся цими думками з оточенням чи, тим більше, у соціальних мережах. Надто важко... Пам’ятаю, як наспівувала якусь пісеньку, щоб просто не заклякнути від шоку; пам’ятаю очі чоловіка, який повернувся з Майдану і сів писати музику, бо не міг тримати переживання в собі; пам’ятаю, як в музичній академії, де я в той рік закінчувала магістратуру, відмінили академ-концерти, бо студенти НЕ МОГЛИ грати. Ловлю себе на думці, що якби ми «постали на суді» і подивилися в очі Небесній сотні, скоріш за все, стало б соромно за ці 7 років. Українці вміють об’єднуватися, але ще б навчитися доводити все до кінця...  

Галина ВДОВИЧЕНКО, письменниця:

— Проблем у кожного з нас не бракує — встигай лиш вирішувати. До того ж усі маємо певний досвід зі сфери «стосунки з державою», і він нерідко розчаровує. Скажімо, ставлення до ФОПів, до малого бізнесу. Державні органи тиснуть на них замість підтримати людей, які наважуються відкривати свою справу у несприятливий час, оформлюючи статус «фізична особа-підприємець». Один лиш приклад. 27 жовтня донька подала документи на оформлення ФОП — створила книгарню, наразі в інтернет-версії. Дозвіл на діяльність їй надали 1 листопада. Книгарня почала працювати у листопаді. Я вже мовчу, що держава, яка піклується про малий бізнес, мала би давати початківцям хоча б короткі податкові канікули на старті. Й радіти, що люди самі собі дають раду. Ні, у нас одразу — податки і відрахування з діяльності, яка щойно спинається на ноги. Але я зараз не лише про це. За деякий час податкова виставила претензію: чому не заплатили податки і відрахування ще й за жовтень? До чого ж тут жовтень, якщо дозвіл оформлений 1 листопада? У відповідь: такий закон... Нам безліч законів треба писати спочатку, з думкою про людей. Тоді й підприємці виходитимуть з тіні, і податків насправді буде більше. І не буде такою популярною примовка: «Не треба допомагати — не заважайте!».

І про хороше. У розпал морозів на відкритому балконі побачила маленьке диво. З промерзлої землі в старому вазонку пробилося кілька крихітних паростків. В тих росточках — переконливе й вчасне послання нам усім:робити, що маємо робити, пам’ятати, що пам’ятає наша кров, чхати на проблеми, які не є проблемами, долати справжні перешкоди і, попри все, — БУТИ.

Радію, що вперше виходить у світ повне зібрання творів Лесі Українки — в 14-ти томах. Тільки тепер, без купюр, з усіма листами, чернетками і нотатками. Це справді знакова подія. Отримала проплачену кілька місяців тому книжку на першій українській платформі краудпаблішингу — «Кільця Сатурна» Зебальда. Радію, коли наполегливим вдається зробити важливі речі, попри всі перешкоди. Багато пишу і читаю. Й у мене настільки все з книжками пов’язано, що часом доходить до комічного. Запитують на касі в супермаркеті «Які яблука брали?». Відповідаю: «Айн Ренд». Касирка незворушно виправляє: «Айдаред». Сміюсь сама зі себе, бо саме зараз читаю «Атлант розправив плечі». Узяла тритомник Айн Ренд у бібліотеці, щоб зрозуміти його неймовірну популярність. Від своїх найменших читачів отримую схожі відгуки від нової книжки «Містельфи» про міських ельфів: «У нас містельфи теж, здається, є». Що і варто було довести: тримати голову вище, дивитися вгору, помічати більше...