Пільги

Шановні наші народні обранці нарешті вирішили подумати про людей, тобто відмовитися на користь країни від власних пільг, які, а це очевидно, одержують за свою шкідливу роботу в парламенті. А робота ж депутатська таки не просто шкідлива, а навіть небезпечна: тут безкарно можуть тебе добряче побити і навіть покласти на лікарняне ліжко. Може трапитися й таке, що народний обранець просто від легкого стусана колеги може одержати струс мозку. Бойові наші депутати, запальні, до всякого діла охочі, а тому виборцям хотілось би, щоб і про них хоч трохи потурбувалися, бо ж кожному видно, що народ уже давно кинутий на виживання.

Бач, не відмовилися, не всі підтримали такий законний захід, тож для всіх усе залишилося так, як і було раніше. Та про що говорити, якщо за ті пільги, видимі й невидимі, чимала частина депутатів так званої більшості продовжує голосувати за помахом руки... А якщо так, то, по суті, в парламенті нічого не змінилося. І зрозуміло, чому: не кожен, навіть ситий, може відмовитися від ласого, привілейованого та ще й узаконеного шматка. А для нас, виборців, безкінечний політичний серіал продовжується...

Захищати свої пільги за такої прірви між бідністю й нечесно нажитим багатством не те, що непорядно, а просто злочинно.

У нас же чомусь усе, що виховує людину, підносить її сутність на вищий духовний щабель, стало нерентабельним, а в малих містах тепер стоять закриті занедбані будівлі кінотеатрів, які вже давно не працюють, бібліотеки також зводяться до єдиного цілого, відбувається укрупнення: із трьох роблять одну. Закриваються школи, а була ж колись слушна думка, щоб класи не були переповненими, бо ж давно відомо, що учитель і навчить, і виховає одночасно аж двадцять учнів. Немає коштів? А де вони, ті кошти, поділися? Хто скаже?

Так, на жаль, все це хтось робить без докорів совісті й в усіх на виду, бо ніхто нічим не опікується. Така наша сучасність. І з’являється жорстока думка: голодного можна купити за пакунок харчів, а бездуховного, який піде на будь-який злочин, — за гроші. Страшно навіть подумати, але виходить так, що бідність і бездуховність комусь потрібні.

Хотілось би знати — невже ті, так звані слуги народу, що не забажали відмовитися від власних пільг, вважають, що можна бути самодостатніми й щасливими на похмурому тлі запустіння нашого краю, безробіття, низьких зарплат та мізерних пенсій, численних безхатченків (нібито це вже й не наші люди), які опинилися на вулиці з причин, що виникли в суспільстві не з їхньої вини... Зараз навіть ті, хто працює, не в змозі придбати житло. Шановні обранці, невже ви цього не бачите? Та будьте ж чесні бодай перед собою!

Усі ті, хто так міцно тримається за свої депутатські пільги, — безнадійно хворі: вони хибують на дефіцит совісті, втрату порядності, духовності й державного мислення. Та все одно хочеться вірити, що і в нашому суспільстві можна знайти ліки й від цих небезпечних хвороб. Справді, треба лікуватися від всякої зарази, і чим швидше, тим краще.

Тетяна КОЛОМІЙЧЕНКО, Вільногірськ, Дніпропетровська обл.