Не забувати про гідних українців

Про українців ніби й не скажеш, що у них надто висока культура пам’яті. Інша справа — німці, японці, британці, євреї... Що б ми знали про Коліївщину, якби не феномен Тараса Шевченка? Знали б лише негатив — і то переважно зі слів недругів. Якби народи світу вибудували cвоєрідну шкалу культури пам’яті, то ми зайняли б у ній, в кращому випадку, якесь середнє місце. Тому не може не радувати тенденція впертого дряпання українців по цій шкалі вгору. Надто повільно триває процес декомунізації, не так вже й багато знімається історичних фільмів та все ж від «совкових» часів ми відриваємося щораз більше. Принаймні білоруси й казахи нам заздрять.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ЗЕМНИХ АНГЕЛІВ

Дуже важливо не забувати про звичайних, простих українців, якщо вони того заслуговують. Йдеться не конче про героїв визвольних змагань — про господарників також. Пригадую, як два роки тому ми домовлялись із Петром Книшуком — лідером Матеївецької сільської громади (це поряд з Коломиєю) про взаємні поїздки учнів з Прикарпаття на Одещину та навпаки. Петро Васильович попри те, що був господарником від бога, багато часу приділяв сфері культури. А тут же мова зайшла про контакти українців з різних регіонів! З точки зору Петра Васильовича це була дуже важлива справа, — наші погляди практично збігалися. І ми потиснули одне одному руки. Прикро, що подвижник ніколи не шкодував себе, не беріг своє серце... Пішов з життя, трішки не доживши до виходу на пенсію. Поховали Петра Васильовича на території церкви, яку він будував і планував відкривати якраз на своє 60-ліття.

Не лише цей символічний крок односельців свідчить про високу культуру пам’яті. Про Петра Васильовича багато теплих слів написали земляки і все це розмістили на сайті «Недоспівана пісня Петра Книшука». Не лише його односельці відгукнулися, але й мешканці найближчих сіл. Скажімо, Ігор Розвадовський, сільський голова Борщева (2010-2020 р.р.) написав так:

«Справжні лідери не просто ведуть за собою команду, не тільки ставлять цілі для себе і для всіх. Лідер щиро «горить» тим, що робить. Саме такою людиною був світлої пам’яті Петро Книшук — мій добрий товариш, наставник, порадник. Він був лідером завжди — не тому, що так склалися обставини, а тому, що це було його покликанням. Ніколи не мав часу на себе. Встигав успішно реалізовувати різні проєкти. Мріяв, щоб у нашому селі був сучасний навчально-виховний комплекс, ми вже у Генплан його внесли. На жаль, не встиг. Він багато ще міг зробити: не для себе, а для людей, для майбутнього наших дітей. Господь забирає кращих, щоб ми тут, на землі, були гідними продовжувачами їхніх великих справ. Вічна пам’ять Вам, Петре Васильовичу...»

З ОДЕЩИНИ НА ХАРКІВЩИНУ — ПОМОЛИТИСЯ

Ну, добре, Матеївці — це Прикарпаття, тобто частинка Галичини. Тут з традиціями усе добре. Люди Матеївецької сільської ради та й Покуття в цілому можуть бути прикладом для всієї України. А як із цим у районах, що зазнали максимальної денаціоналізації? Звісно, набагато складніше. І там є велика потреба у добровольцях, які здатні звалити на себе цю важливу місію. Але що цікаво: коли потрібно, наші українські самородки можуть з’явитися просто нізвідки. А потім ще й працюють за цілу інституцію. Щоб зберегти пам’ять про юного поета Олеся Степаненка, загиблого від рук проросійських шовіністів, на його могилку в містечко Деркачі з Одещини вирушив пенсіонер, колишній викладач української мови Іван Захарченко. І це на восьмому десятку! Вирушив з Південної Бесарабії, куди вимушений був переїхати з рідної Луганщини після того, як побував «на підвалі». Сепаратисти заарештували вчителя за портрет Шевченка і за проукраїнські погляди. Після того, як родичі дивом витягли його з неволі, він вимушений був покинути рідну Луганщину.

А тепер кілька слів про Олеся Степаненка (1984-2004). Його в Харкові знали. Як друзі (вірші юнака цитував сам Дмитро Павличко!), так і вороги-українофоби. Олесь був членом «Просвіти», часто виступав на проукраїнських мітингах, читав свої патріотичні вірші. Дуже талановиті і «мобілізуючі», треба сказати. Свою смерть юний поет передбачав, навіть у віршах про це писав, бо напади на нього здійснювалися і перед тим. Шовіністи попереджали, щоб не пропагував українську. Врешті-решт, побили і непритомного кинули на колію. Вийшло так, що в усьому винен потяг. Поховали Олеся під Харковом, на спеціальному цвинтарі, як неопізнану особу. Батько три місяці шукав сина... Добре, що влада дозволила перевезти труну і поховати в Деркачах.

Іван Захарченко прочитав про юнака, якщо не помиляюся, в газеті «День». Відразу почав збирати гроші на поїздку. А коли назбирав і вирушив на Харківщину, то два дні шукав могилку Олеся. Виявилося, це не так просто... Допоміг випадок. На другий день пошуків на цвинтарі когось ховали, і учитель запитав копачів, де похований Олесь Степаненко? «А-а, это тот писатель? — промовив один з чоловіків — вон там, рядом с деревом...» Іван Михайлович трохи прибрав могилку і після короткої молитви прочитав свій вірш, присвячений Олесеві:

Юначе світлий, соловейко

незабутній —

Твоє ім’я святе серед імен!

Ти не помер, твоя душа завжди

присутня

У маєві святих державницьких

знамен!

А ще випадкові перехожі могли б почути слова: «Ти усім малоросам, хохлам препоганим показав, як з Вітчизною в серці живуть...» Ось так літній просвітянин з луганським корінням пом’янув свого юного колегу з Харківщини. Життя Олеся обірвалося в 20 років, тому Іван Михайлович не міг не пригадати себе молодого: в 1969-1970 роках він, працюючи в школі і щоранку йдучи на роботу вздовж залізниці, писав на товарняках крейдою: «Слава Україні!» Ні, не був він пов’язаний з оунівським підпіллям. Не мав серед предків прикарпатців чи галичан... Не було у нього й волинського коріння. Звичайний луганчанин, степовик. Однак ці радикальні написи свідчили про феномен незнищенності українства. Cто чоловік забуде і відречеться, а сто перший усе запам’ятає, збереже в серці і донесе до нащадків.

А ще Іван Захарченко вчить болгарську мову. Як справжній інтернаціоналіст, не може ігнорувати мову, досить поширену в регіоні. Тож побажаємо йому успіхів ще і в цьому. І понесемо правду далі. Нація стає набагато міцнішою, коли трепетно зберігає пам’ять про своїх героїв і просто достойних людей.