«Найкраще з того, що відбудеться, – прихід літа»

Львів’яни — про довгоочікуване тепло, бажання помогти, любов ближніх, пам’ять і... баланс. Та зовсім трохи — про ковід(!)

Олеся ДОМАРАДЗЬКА, художниця і галеристка, власниця «Зеленої канапи»:

— Найкраще з того, що відбудеться для всіх, — прихід літа. Цей солодкий стан, коли знаєш, що попереду 90 днів тепла, сонця, полуниць, абрикосів, п’янкого цвітіння лип та акацій, довгих днів, теплих ночей, прогулянок і терас, липневі нагріті водойми і серпневе зоряне небо.

Я найбільше люблю літо за те, що всюди як вдома — затишно. Не треба втікати від негостинної погоди до теплої грубки і бути в’язнем холоду. Можна поїхати мандрувати. Є країни, які відкриті для нас. Курортні в основному. А є місця в нашій країні, де неймовірної краси природа, де зворушливої гостинності люди, де недооцінені пам’ятки старовини або прекрасні сучасні ініціативи митців, музикантів і літераторів.

Погано те, що вакцинація відбувається так повільно і над нами й надалі нависає локдаун і втрати чудових, неповторних людей.

Михайло КОБРИН, директор Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької:

— З доброго те, що ми зібрали просто колосальну збірку творів мистецтва, а їх — шістдесят п’ять, для благодійного аукціону з нагоди 150-річчя від дня народження Соломії Крушельницької — «Дарунок Соломії», кошти з якого підуть на реекспозицію та ремонтно-реставраційні роботи приміщень музею.

Нам приємно, що відгукнулося дуже-дуже багато митців. Це не може не тішити! Ми ще раз переконалися, що наше мистецьке середовище вміє згуртуватися, щоби допомогти — без будь-яких умов. Просто допомогти, бо добра справа. Це дуже надихає.

Щодо поганого... Наші колеги через Український культурний фонд виграли гранти, а тепер-от отримали лист, в якому зазначено, що Наглядова рада переглянула заявки, котрі виграли і навіть пройшли переговорну процедуру, і не буде їх фінансувати. Плюс голова Наглядової ради УКФ сказала, що вони переглядатимуть принципи фінансування — фінансуватимуть 50х50, тобто 50 відсотків коштів доведеться шукати з бізнесу або ще десь. Як на мене, це — тривожні «дзвінки», які, на жаль, призведуть до того, що ми втратимо дуже-дуже хорошу інституцію, яка показувала добрі приклади реалізації якісних грантових проєктів. А якщо зараз зміняться умови, то, приміром, для Музею Крушельницької або Музею Франка дуже важко, дуже проблематично буде знайти 50 відсотків, щоби профінансувати великий, потужний грант. Тобто, можливо, якісь інші гравці будуть мати таку змогу, але дрібніші інституції — ні, отож їм буде закритий доступ взагалі або дуже і дуже важко буде знайти грант, щоби його реалізувати.

Гнат ГЕРИЧ, лікар, завідувач хірургічного відділення Львівської лікарні швидкої медичної допомоги:

— Найбільш хороше і тепле в моєму житті — близькі люди. Також я щасливий, що можу багатьом допомогти, і це стосується, в першу чергу, здоров’я і порятунку людей. Оце привносить в моє життя найбільше позитиву!

Друга кардинальна річ — можливість подорожувати, можливість активно проводити кожен день і бути корисним — бачити щось нове і вчитися. Це, напевно, найбільші приємності і позитиви життя.

Також дуже важливо, що є люди, які мене щиро люблять. Відчувати цю любов, прихильність — дуже сильна мотивація.

Щодо поганого, то його насправді — доволі багато. Хоча я намагаюся цього уникати психологічно, менше про це і говорити, і думати. Сучасний світ, перехідні періоди в державі — в цьому багато негативних моментів. Говорю про побутові незручності, про людську заздрість, про складні моменти стосунків між людьми. Навіть у моїй професії, попри те, що допомагаю людям, доводиться часто стикатися з негативом, який пов’язаний з тим, що, трапляється, не можу допомогти. Інколи близькі пацієнта не можуть зрозуміти це певний період часу...

Також варто взяти до уваги, що поняття вірності, дружби підміняються іншими — вигоди один від одного. Тому чесні відносини інколи відходять на задній план.

Щодо емоційної врівноваженості, а вона потрібна для того, щоби нормально і жити, і працювати, то я розмовляв цими днями з кількома людьми старшого віку, які мені дещо порадили. Маю зазначити , що спілкування було окреме, але поради збіглися. А полягали вони в тому, що дуже важливе значення має баланс. Тобто в житті, крім роботи, має бути відпочинок, навчання, духовні практики. От в цьому і є, напевно, раціональне зерно. Тому й намагатимусь тримати баланс, бо потрібно насичуватися позитивною енергетикою і мати силу для руху вперед.

Роман ЗIЛIНКО, завідувач виставково-експозиційного відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького:

— Найперше добре — нарешті потепліло!

Щодо хороших подій, то готуємо виставку ілюстрацій до творів Василя Стефаника з нагоди 150-ліття. Хочемо трошки звернути увагу на нього. Прикро, що таких визначних людей згадуємо тільки на ювілеї. Але хай так, бо і це спосіб пригадати, щось почитати й актуалізувати таку фігуру, як Василь Стефаник. А разом із ним — кільканадцять імен добрих українських художників — графіків та ілюстраторів.

Ще з позитивних очікувань — виставка єврейського художника, одного з провідників львівського модернізму (Об’єднання митців «artes») Генріха Штренга/Марека Влодарського. Поляки привезуть нам цю виставку наступного тижня.

Дуже приємно, що відбулася презентація альбому Євгена Лисика, яку готували донька художника Анна Лисик та Остап Лозинський. Це теж важлива дуже річ, бо фактично нарешті вже маємо публікації про Лисика. Намучилися всі говорити, який він геніальний художник — понад 30 років говорили про це. І аж нарешті з’явилася книжка!

Також приємно, що до Дня музеїв ми отримали відзнаку за проєкт «Модест Сосенко (1875—1920). Пізнай. Зрозумій. Збережи». Нам дуже важлива ця нагорода — «Подія року». Бо справді дуже багато людей над тим працювало, а в першу чергу — Олеся Семчишин-Гузнер. Нагорода — дуже заслужена, і говорю це без зайвої скромності. Приємно й те, що виставка Сосенка, хай в редукованій формі, потрапила до Франківська. Це ж мрія — щоби наші виставки мандрували Україною. Хоча би...

Щодо поганого, то несимпатична мені дискусія про встановлення пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту у Львові. Я не говорю про якості самого пам’ятника, тобто чи я «за», чи «проти». Але от факт, що воно не було проговорено до кінця, не було підготовлено у суспільстві і, попри це, робиться!

Та й узагалі тема з пам’ятниками завжди прикра і неприємна, а хотілося би робити це в цивілізований спосіб, а якщо це неможливо, ну то краще й не робити, а трохи з тим зупинитися!