Напівзабутий путч 91-го

Про витоки як відносних успіхів, так і прикрих невдач у житті сучасної України

Я не відстежую подробиці великої політики, оскільки не політолог і не експерт, і чесно зізнаюся: серпневий путч 1991 року для мене, як і для багатьох моїх співгромадян, залишився на периферії пам’яті. Проте, віддаючи належне цій неординарній події, а головне — її наслідкам, вважаю доречним і навіть необхідним подумки повернутися до неї, давши читачам привід для роздумів. У тому «безпам’ятному» серпні ми пережили воістину доленосні дні, що вимагають аналізу з висоти сьогодення, бо там містяться витоки як відносних успіхів, так і прикрих невдач у житті сучасної України.

Не заглиблюватимуся в історію, в часом драматичні перипетії боротьби республік за самовизначення. Був вибух націоналістичних настроїв, підігрітий застарілими проблемами в міжнаціональних зв’язках, були претензії до Центру, порожні прилавки магазинів. В Україні набув чинності Рух, вирували Прибалтика, Молдова, Грузія, Азербайджан, Казахстан. Мітинги, зіткнення, бунти, арешти, місцями кров... З характеристикою того часу ідеально співвідносяться пушкінські рядки.

«Чему, чему свидетели мы были!

Игралища таинственной игры,

Металися смущённые народы;

И высились и падали цари;

И кровь людей то Славы,

то Свободы,

То Гордости багрила алтари.»

Було бродіння в самій КПРС: догматична стаття «Не можу поступатися принципами» сталіністки Ніни Андрєєвої в «Советской России» з одного боку, спроби демократизувати партію — з іншого. Як згадує делегат останнього, 28 з’їзду КПРС, ексголова Ізмаїльської міськради В.М.Ніколаєв, «я повернувся з Москви з переконанням, що Компартія розвалюється, а наміри дати більше самостійності республіканським компартіям уже не врятують становище хоча б тому, що їхні лідери типу нашого Л.М.Кравчука, тодішнього члена Політбюро ЦК КПУ і голови Верховної Ради УРСР, розгублені й не втримають під тиском національно-демократичних рухів функції «керівної і спрямовуючої сили суспільства»».

Процес не просто пішов — він набирав неконтрольованого прискорення, що провіщало розпад Союзу, а путч, що стався 19 серпня, всупереч очікуванням його організаторів, став політичним каталізатором цього розпаду.

Суспільство отримало емоційний струс — на щастя, струс короткочасний, зміст якого спресувався в чотири дні — з 19 серпня, коли заявив про себе ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР), що узурпував владу, до 22 серпня, коли цей самопроголошений орган саморозпустився й були скасовані запроваджені ним обмеження громадянських свобод, повернуті на місця постійної дислокації стягнуті до Москви війська, скасована цензура, відновлений випуск центральних газет тощо.

ПООДИНОКА АКЦІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО ПРОТЕСТУ В ІЗМАЇЛІ

Швидше за все, саме з огляду на швидкоплинність цього невдалого перевороту, він майже не закріпився у свідомості людей. Місцевий журналіст Ігор Огнєв, який працював на той час в апараті Ізмаїльського міськвиконкому, зазначає: «Так, був шок, ніхто нічого подібного не очікував, комунікація з «верхами» була відсутня, інформацію обмежив сам ДКНС, цілі його непослідовних дій були незрозумілі і сприймалися переважно як спроба дестабілізувати країну, як верхівковий палацовий переворот проти законного президента. Ні співчуття, ні підтримки у працівників апарату ця акція не отримала».

При цьому в місті відбулася акція громадянського протесту — поодинока, але по-своєму виразна. Двоє молодих людей, Ігор Попунець (дослужився потім до начальника Ізмаїльського міськрайонного управління юстиції) та Олексій Волкогонов (нині діючий адвокат), встали в пікет біля пам’ятника Леніну в центральному сквері. Між ними був портрет Горбачова з написом «Перевороту — ні!», а на роти накладені чорні пов’язки на знак протесту проти цензури. За мірками провінції це був вчинок!

Місце для демонстрації непокори виявилося вдалим. Ленін був прикриттям від звинувачень у нелояльності до радянського ладу, кінцева зупинка міських автобусів — перехрестям потоків городян, які підходили до пікетників зі словами підтримки. «Ми думали, нас заарештують, — розповідає І.О.Попунець. — І міліція приїжджала, і «товариші в штатському» навідалися. Але не ризикнули. Усе-таки нас як колишніх міліціонерів знали. Та й люди б не дозволили, їх було багато, всі з нами спілкувалися і були солідарні».

«ПІДТРИМКИ ВІД УКРАЇНИ ЗМОВНИКИ НЕ ОТРИМАЛИ»

Про те, що в дні путчу відбувалося в Києві, про реакцію українського партійного істеблішменту на події в Москві, їхні причини та вплив на майбутнє країни повідав мій однокашник А.І.Михайлов, який працював на той час на відповідальній посаді в апараті ЦК КПУ. Очевидець і безпосередній свідок, він був у цитаделі української партійної влади, багато їздив по Союзу з різного роду дорученнями.

— Отже, Анатолію Івановичу, твій погляд на ці події, твої оцінки?

— Ну що тобі сказати... Путч був якийсь дивний, — без арешту керівництва, як прийнято в таких випадках, без нейтралізації найближчого оточення. Горбачова ізолювали в Форосі, але доступ до нього був. Літали до нього й члени уряду, й самі декаенесники. Сьогодні цей путч назвали б гібридним. Є припущення, побічно підтверджене самим Горбачовим, що «бунт на кораблі» був йому на руку, і заради порятунку Союзу була досягнута якась обопільна домовленість про невтручання сторін у способи здійснення задуманого сценарію. Це схоже на правду: адже мета зберегти Союз, нехай жорстко, із застосуванням сили, була й у путчистів. Розбіжності були в підходах до розв’язання самої проблеми і до майбутнього державного устрою: федерація, конфедерація? Багато питань викликав проєкт союзного договору. Але ситуація до того часу вже перезріла.

Китайці кажуть: «Децентралізація веде до хаосу, а суперцентралізація — до застою». Вони вміло маневрують між цими крайнощами, й тому процвітають. Ми скочувалися до хаосу. Зазначу, що у нас в Києві побував Буш-старший, приїжджала Маргарет Тетчер. І він, і вона, виступаючи з трибуни Ради, застерігали від розвалу й настійно закликали парламент зберегти Союз.

— Вибач, перерву. Зате зараз звучать докори в «зовнішньому управлінні» і деяких дестабілізуючих планах «вашингтонського обкому». Чому тоді вони не викликали заперечень? Було вигідно?

— Це окрема тема. Повернемося до реалій «перезрілості». Загальносоюзна криза, під час відсутності своєчасних і ефективних рішень щодо її подолання, наростала. Підстави для взаємних претензій і відчуження множилися, що було сприйнято республіканськими елітами як шанс до самоствердження й набуття не просто влади, а безроздільного повновладдя, непідконтрольного Москві. Нічого не поробиш, одвічний людський фактор, амбіції! Захотілося рулити особисто, без оглядки на Центр. Народ теж був не проти, хоча парадоксальним чином підтримував як ідею самостійності, так і ідею союзної єдності. У головах громадян була каша. А в цей час Грузією вже правив неврівноважений Гамсахурдія, відповідно Ельчибей в Азербайджані. Спроби Москви навести порядок у республіках з допомогою своїх ставлеників наражалися на місцях на активний опір. Приклад — історія з Колбіним, відправленим до Казахстану на зміну Кунаєву. Його не сприйняли, а через нетривалий час на «престол» звели свого — Назарбаєва. На час путчу нові еліти разом зі старими, які мімікрирували, вже були на авансцені боротьби за владу і московських змовників не підтримали. Ось тобі одна з причин поразки ДКНС.

— Зрозуміло. Як же було в Києві?

— Було так. На самому початку путчу до нас прилітав генерал Варенников, один з дійових осіб ДКНС, і зустрічався з керівництвом. Узгоджувався, мабуть, план можливих спільних дій. У день путчу деякі пункти цього плану були виконані: в обкоми партії був направлений циркуляр, який рекомендував повну й беззастережну підтримку ДКНС. Його автор — швидкий розумом вірний ленінець, незламний і безкомпромісний, прихильник рішучих дій, радник ЦК КПУ Крючков.

— Пам’ятаю. Георгій Корнійович. Був присутній на одній його лекції...

— Він ще й в Одесі у вас попрацював першим секретарем обкому.

— А ось про це забув геть. І хто циркуляр візував?

— Природно, С.І. Гуренко, перший секретар ЦК. Але найцікавіше, що вже на другий день путчу розісланий на місця документ був відкликаний і дезавуйований. Голова Верховної Ради Л.М.Кравчук наспів з парламентським рішенням про заборону КПУ, за яке, до слова, проголосувала майже в повному складі відома «група 239», яка представляла в парламенті прихильників консервативних поглядів. Неприйнятна для країни на шляху демократизації, брутальна, нелегітимна, незаконна форма узурпації владних повноважень, заява міністра оборони СРСР Язова про покладання цих повноважень на себе, перспективи повернення до обридлих старих порядків відштовхнули від путчистів широкі верстви населення. Підтримки від України змовники не отримали.

— З низки тодішніх вражень яке здалося найбільш яскравим?

— Хоч як це дивно, окремі деталі. Після заборони Компартії будівлю на Банковій довелося звільняти. Нам запропонували здати телефонні книги разом з апаратами, і я як зараз бачу цю гору повалених у купу «вісімок», «десяток», урядових «вертушок» з гербами СРСР на набірних дисках... Ну просто гора черепів з картини Верещагіна.

— «Апофеоз війни» ...

— Саме так. Символічна виявилася картинка. А потім прийшли активісти Руху і всі вхідні двері ЦК опечатали.

— Зрозуміло, що разом з засадами руйнувалися й долі, люди втрачали роботу, становище. Ти, слава богу, повернувся в журналістику, в «Укрінформ»...

— Так. Я якось зустрів колегу, колишнього першого заступника завідувача відділу організаційно-партійної та кадрової роботи ЦК М.А.Литвина, — пам’ятається, разом ми писали некролог на пам’ять Щербицького. І знаєш, що він мені напівсерйозно-напівжартома сказав? «Толю, нас врятував Яблучний Спас». Справді, день путчу припав якраз на це православне свято.

Тим часом у Москві, куди вже увійшли війська з бойовою технікою, ініціативу у свої руки взяв, як відомо, Єльцин, підтриманий багатотисячними демонстраціями прихильників у столиці, Ленінграді, інших великих російських містах. Піднявшись на танк біля Білого дому, він звернувся до громадян Росії і заявив: «У ніч з 18 на 19 серпня 1991 року відсторонений від влади законно обраний президент країни. Якими б причинами не виправдовувалося це відсторонення, ми маємо справу з правим, реакційним, антиконституційним переворотом».

«НІХТО НЕ ХОТІВ ПОВЕРНЕННЯ МИНУЛОГО»

Армія здригнулася, почалося братання. На своєму вечірньому засіданні ДКНС констатував, що події в країні розвиваються не на його користь. Як тут не згадати проникливе спостереження чудового одеського поета Юрія Михайлика:

«Перспективы русского верлибра,

видимо, зависят от калибра

пушек на московских

мостовых.»

Верлібр — «вільний вірш» у перекладі з французької, в цьому випадку — образ свободи.

Мій університетський однокурсник Віктор Лошак, який змінив В.Коротича на посаді головного редактора «Огонька», надіслав свою нову книжку з гіркуватою назвою «Наивные годы», що вийшла цієї весни в Москві. Книжка змістовна і розумна — з тих, що заведено називати «документом епохи». У ній розказано про журналістську команду рупора перебудови — редакції «Московских новостей» під керівництвом Єгора Яковлєва. Главі про путч передує заголовок «Бунт дрожащих рук» — таким на прес-конференції запам’ятався телеглядачам «в.о. президента СРСР» Янаєв. В.Лошак стверджує: «З точки зору організації, ДКНС не був настільки бездарним, як про це заведено писати. Усі плани були, усі команди були отримані... 103-тя повітряно-десантна дивізія мала захопити Білий дім, а група «Альфа» його зачистити; спеціально підготовлений КДБ літак з бортовим номером 762 612 мав вивезти арештованого Єльцина, заступник начальника Дев’ятого управління КДБ генерал В’ячеслав Генералов мав уже 19-го евакуювати «ядерну валізку» і прикріплених до неї офіцерів до Москви, щоб передати цей найважливіший атрибут влади Янаєву... Але все не склалося не через слабкість ДКНС, а через сили людей, які протистояли йому, і ще тому, що, незважаючи на всі труднощі, ніхто не хотів повернення минулого».

...Отже, бунт придушений, бунтівники засуджені. Через деякий час їх усіх амністували за винятком генерала Варенникова, який від амністії відмовився і домігся виправдання в суді. Україна проголосила незалежність, республіки розбіглися по своїх квартирах, СРСР став надбанням історії. Влучно висловився з цього приводу один відомий політик: «Той, хто не шкодує про Союз, не має серця. Той, хто бажає його відродження, не має розуму».

МИ, ЗВИЧАЙНО, СТАЛИ ПОЛІТИЧНОЮ НАЦІЄЮ, АЛЕ ЗАЛИШАЄМОСЯ ПРИ ЦЬОМУ НАЦІЄЮ ІНФАНТИЛЬНОСТІ

Нам тепер залишається озиратися на минуле й робити висновки заради майбутнього. Мій особистий висновок такий: Україна, здобувши  1991 року незалежність, плодами дарованої М.С. Горбачовим свободи і своїми власними здобутками скористалася безталанно. Ця констатація рівною мірою стосується як правлячого класу, так і народу, і болісно розчаровує.

Ми, звичайно, стали політичною нацією, але залишаємося при цьому нацією інфантильною — на відміну від нас електорат розвинених країн голосує свідомо й за «гречку» не продається. Тому маємо ті уряди й тих депутатів, на яких заслуговуємо. Нам їх «підкинув» не Захід, не американці і не Москва — їх привели і продовжуємо приводити до влади ми самі.

Український парламент від виборів до виборів з погляду якості стає дедалі гіршим і часом виглядає як збіговисько самозакоханих красномовців. У законах, які приймаються народними обранцями, нерідко проглядаються вузькопартійні, вузькогрупові інтереси. Народ сам по собі, влада сама по собі.

Олігархат — наш, корупція — вирощена вдома. Ці явища не завезені в Україну інопланетянами. Країна розкрадена своїми ж пройдисвітами, чиновниками, криміналітетом, сформованим загоном національної буржуазії, яка не лише сколотила статки сумнівного походження, а й безсоромно їх легалізувала. Всенародна приватизація держвласності, судячи зі зниклого з ужитку слова «дивіденд», виявилася фікцією. Майнове розшарування суспільства кричуще, пенсіонери жебракують і принижені, дефіцит соціальної справедливості є очевидним.

Уряди на чолі з прем’єр-міністрами змінюються часто, а життя — повільно. Економіка не відновлена, в науці — застій. Кадрова політика не витримує жодної критики. Молодь їде працювати за кордон.

Магістральні, життєво важливі принципи розбудови країни, за великим рахунком, не задіяні. У чому полягає наша національна ідея? Вона так і не сформульована. Атрибути державності — так, в наявності. Є Конституція, Гімн, Прапор, Герб (щоправда, Великий герб все ще не затверджений, — мабуть, за 30 років незалежності руки не дійшли), є своя валюта, своя державна бюрократія, судова система. Але як і раніше немає єдиного у своїх ідеалах і прагненнях, монолітно спаяного, консолідованого суспільства як основи стабільної процвітаючої держави. Більше того, «внизу», в політичних вдачах на місцях, у звичках повітових «господарів життя», в стилі їхнього керівництва та управління дедалі помітнішою стає неприхована схильність до реставрації.

Ми мріяли не про таку Україну. Тому післясерпневі перспективи 91-го ще чекають на своє втілення в життя.