Нами правлять патріоти власних кишень

Шановна редакціє!

Відповідаю на вашу анкету своєрідним постскриптумом.

Газету мені порадили купувати мої колеги, які сказали, що в Києві створюється нове цікаве видання. Тоді я став вашим постійним читачем, бо дійсно «День» — це перша в Україні професійна газета, яка розрахована на освіченого читача і виходить українською мовою. І поки — єдина. Про вашу двомовність не кажу, але це в умовах сучасної України — єдиний спосіб виживання (або — життя?). Тримовність — це теж добре, бо іноземці здебільшого сьогодні не хочуть професійно вивчати ні російську, ні українську мови.

Я працюю у філологічному вузі, це специфічно, але я працюю з майбутніми вчителями, які поступово замінять тих, хто тепер працює в школі. Зовсім різний рівень володіння українською мовою у сучасних п’ятикласників та першокурсників, взагалі — різна ментальність. І першокурсникам слід дати тексти, які вони могли б читати, бо вони будуть це робити.

Я майже не зустрічав у вашій газеті матеріалів, зроблених на нефаховому рівні й серед штатних співробітників, і серед тих, кого ви запрошуєте до співробітництва. А українська мова у вас краща, ніж у київських російськомовних видань — російська. Адже абсолютної норми в українській мові ще немає. Є кілька норм, з яких поступово виробиться щось одне.

Привертають увагу матеріали пані Клари Гудзик. Цікаво, де вона працювала за радянських часів? Більш-менш журналістів її віку я пам’ятаю, а її — ні.

Розчарування і подія минулого року — російська та українська економічні кризи, усвідомлення того, що правлячі еліти дбають лише про власні інтереси та власні кишені, що й українських і російських грошей за кордоном більше, ніж наші країни отримали позик та кредитів, тобто серед державно-політичних еліт немає людей, які були б справжніми патріотами своєї країни. Ще більше розчарування, що в Росії при всіх негараздах відбувається більш швидке «одужування» національно-політичної еліти, ніж в Україні, а це може призвести до важких наслідків для нашої держави. Ще одне розчарування — і при тому, що ціни на нейнеобхідніші продукти зросли вдвічі й більше, нам ніяк не проіндексували заробітну плату. Нам її не змінюють уже кілька років, тобто нині ми працюємо більше (бо весь час збільшується педнавантаження) за набагато меншу платню. Тож взагалі викладач вищої школи (як і інші представники розумової праці) не може забезпечити собі людський рівень життя.

Від 1999 року чекаю подальшого поглиблення кризи.

Борис НІКОЛАЄВ

Київ