Володимир МАЛИНКОВИЧ, політолог:

— Сьогодні в Україні «інтелігенція» та «еліта» — поняття, що майже не пересікаються. Якщо за Кантом, то інтелігенція — це пізнавальна здатність людини, заснована на ідеї Абсолюту. У даному ж випадку йдеться про суспільний шар мислячих людей, чия поведінка завжди етично мотивована. Для них найвищою життєвою метою є «власне вдосконалення й чуже щастя» (знов-таки І. Кант). Щодо національної еліти, то тут, певно, мається на увазі найкраща, добірна частина нації, яка впливає вирішальним чином на політичні й соціальні процеси в країні. Теоретично еліта могла б складатися із найвидніших представників інтелігенції. На практиці все залежить від позиції «селекціонерів» — тих, хто проводить відбір до цієї самої еліти. Формально еліту повинна формувати громадська думка, однак зараз, за влучним висловом французького соціолога Сержа Московичі, «влада громадської думки і влада засобів комунікації — це одне й те саме». Якщо на демократичному Заході позиція мас-медіа все ж залежить певною мірою від процесів усередині громадянського суспільства, то у нас, по-перше, громадянського суспільства взагалі немає, а по-друге, контроль за мас-медіа, причому вельми жорсткий, здійснює або державна влада, або фінансові магнати. Саме вони — наскрізь корумпована влада й злодійкуваті «грошові мішки» — і визначають (за підказкою тих, хто їх обслуговує), кому бути нашою елітою. Ось і потрапляють туди люди, цілком позбавлені тих рис, що звичайно властиві інтелігенту. Ні громадянської доблесті у них не повинно бути, ні етичних пріоритетів, ні вільного, незалежного погляду на те, що відбувається в країні й світі. Це удачливі бізнесмени із колишніх комсомольсько-партійних діячів, співробітників КДБ і кримінальних злочинців, котрі не дуже-то шанують закон; це вчорашні марксисти, котрі сьогодні не упускають слушної нагоди облаяти Маркса; це інтернаціоналісти, котрі несподівано більше за все полюбили національну ідею; це продажні журналісти, котрі живуть за рахунок статей «на замовлення»... Коротше, пробачте за грубе слово, пройдисвіти. Навряд чи порядна людина захотіла б потрапити до такої компанії.

Можливий і інший ракурс. А чи потрібна взагалі еліта країні, що йде до демократії? «Громадська думка» (яка, не забудьмо, формується нашими мас-медіа на замовлення зверху), напевно, відповість на це запитання позитивно. Але мільйонам наших співгромадян виділення особливих елітних груп, упевнений, ніяк не на користь. По суті, замість розвитку різноманітних горизонтальних громадських зв’язків і структур типу клубів, груп громадянської ініціативи тощо, нам пропонують вертикаль: еліта —маси. Еліта ухвалює рішення, а маси, цілком їй довіряючи, відповідають «яволь!» і ці рішення виконують. Звісно, довіряти еліті, що в основному складається з людей, чий життєвий успіх побудований на обмані, ніяк не варто. Але біда ще й у тому, що ці люди, маючи владу й гроші, закріплюють місця в еліті не тільки за собою, а й за своїми дітьми (за допомогою елітарних шкіл і вузів, тепленьких містечок біля влади або у вигідному бізнесі). Це означає, що більшість громадян, котрі сьогодні бідують, буде позбавлено можливості впливати на ухвалення важливих для країни рішень не тільки завтра, а й у віддаленій перспективі. Такий виходить африкансько-латиноамериканський варіант олігархічного правління, яке завершується звичайно кривавими революціями. У Європі, до якої ми начебто належимо, демократичні сили навіть у консервативній Англії прагнуть звести до мінімуму вплив еліт. Що вже казати про соціально розвиненіші центральноєвропейські країни — Німеччину, Австрію, Швецію та інші, де громадянам стараються забезпечити рівні можливості, відкидаючи будь-які привілеї для обраних (наприклад, елітарну освіту).

Хоч як би там було, ситуація, за якої доля мільйонів людей — розмінна монета в грі елітної групи, дуже небезпечна і її, звичайно ж, терміново необхідно міняти.

— Очевидно, інтелігенція сьогодні не є «елітою». Ніким не запитана, втративши всіляку надію на творчу працю, залишившись без центрів розумового життя й «товстих» журналів, що, як судини, зв’язували ці центри із периферією, наша інтелігенція доживає останні дні в убогості. Яка вже тут елітарність? Хто ж оголосить «цвітом нації» старезну жебрачку? Їй не місце в еліті, та й не треба їй туди. Правда, крім «національної еліти», є ще еліта професійна. У вузькому колі знавців усім добре відомо, хто справжній творець, хто солідний «профі», а хто, подібно до жаби, що бажає бути схожою на вола, просто щосили «надуває щоки». Таким жабам часто вдається обдурити непрофесіоналів; вони зазвичай великі майстри влаштовуватися в нашому житті й тому цілком можуть потрапити до «еліти нації». Але справжні вчені, лікарі, письменники, художники, журналісти й навіть політики все ж знають, хто є хто і що почім. Хочеться вірити, що на їхню думку ми все ж навчимося зважати.

Володимир ВОЙТЕНКО, доктор медицини, професор, лауреат Держпремії України:

— Еліта, як свідчать енциклопедії, це найкращі сорти рослин і найкращі породи тварин, виведених селекціонерами. Зрозуміло, як божий день. А «теорія еліт» — річ зовсім інша і, на думку марксистів, дуже небезпечна. Чому? А тому, що її прибічники бачать світ не таким, яким він начебто мусить бути, а таким, яким він є. У реальному суспільстві є й завжди будуть політичні, адміністративні, економічні, військові й технологічні менеджери. Це і є функціональні еліти. Конкуренція еліт і їхня динамічна рівновага є передумовами демократії. Якщо, звичайно, конкуренція не передбачає концтаборів, а рівновага — кладовищ. Марксизм-більшовизм їх передбачає, бо наперед відомо, хто є «гегемон», а хто — «ум, честь и совесть».

Наукова, мистецька й релігійна еліти не мають безпосередніх управлінських функцій. Вони «лише» визначають інтелектуальний, морально-етичний клімат суспільства. У цьому їхня сила, але в цьому і їхня слабкість. За певних обставин функціональні еліти і той аморфний гігант, який називають «народ», можуть лишатися байдужими чи навіть ставати ворожими до носіїв інтелекту, краси й совісті. Навіть за найкращих умов у середовищі вчених і митців є провідні особистості, творчість яких випереджає час, а відтак не є зрозумілою для загалу. Але вони найбільший капітал держави. Назвемо цих людей «клубною елітою», беручи до уваги, що «клуб» — це співтовариство фахівців одного профілю.

Стратегічна проблема — взаємодія функціональних та клубних еліт. Прірва між ними загрожує національній безпеці, а їхня взаємна циркуляція — запорука прогресу. Скажімо, професор З.Бжезінський став радником президента США, після чого без проблем повернувся до університетської політології. Наші інтелектуали після долучення до номенклатури якщо не згоряють, то повертаються з неї дуже обвугленими. Згадаймо, наприклад, В.Ланового, В.Івасюка чи С.Головатого. Не менш повчальною є історія перебування академіка В.Боброва на посаді міністра охорони здоров’я. Нині з клубної посади голови Нацбанку сватають у крісло головного адміністратора пана В.Ющенка. Поживемо — побачимо... У колишньому СРСР номенклатура або змушувала талант і розум до співробітництва загрозою репресії, або їх купувала (за «корито»). Купують і в нинішній Україні, але, здається, найдешевших. «Непорушний блок співаків, спортсменів та академіків» — усім відомий приклад. Верховна Рада — теоретично — надає можливості функціональній еліті долучитися до клубних цінностей, а інтелектуалам випробувати себе в царині практичного законотворення. Однак... Маємо в її розбурханих лавах три відрубні течії. Третина депутатів іде курсом національного відродження, третина цікавиться лише політичним курсом Кремля, а третина поглинута обмінним курсом американського долара.

Це вже звучить банально, але правди ніде діти: нинішня криза в Україні — це насамперед криза еліт. Від СРСР ми успадкували номенклатуру, яка не мала таланту й совісті, а за роки незалежності втратила ще й страх. Від СРСР ми успадкували інтелігенцію, яка значною мірою втратила роль духовного стрижня нації, ставши лише посередником між номенклатурою і народом, а за роки незалежності взагалі перетворилася на зубожілих «бюджетників». Коли народний депутат Є.Марчук каже, все звелося до того, що нині українська національна ідея — це зарплата, то він каже правду. На жаль. Але допоки національною ідеєю лишається зарплата, грошей не буде. І взагалі — ніколи й нічого не буде, якщо нами й надалі керуватимуть ті, хто навчився читати за «Статутом КПРС». Їхній світогляд примітивний, як пісня Джамбула, і фальшивий, як рекорд Стаханова. У книжці, написаній півтора року тому, я дав таке визначення: «Еліта — це погані, які оголосили себе найкращими, бо хороших нема». Боюся, що ця дефініція не застаріла.
№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»