Місто в системі культурної комунікації

Роздуми на тлі двох яскравих подій у Рівному

Глобалізація і все, що з нею пов’язане, не лише нагадує нам про те, що на порозі вже третина ХХІ століття; вона свідчить й про урбанізацію культурного простору, про домінування міста в суспільній свідомості, про перетворення цього культурного феномену на сегмент, який підсвідомо змінює наші уявлення про роль його інформаційної насиченості, розширення його духовних меж, зміну ціннісних орієнтацій мешканців і все, що ними обумовлено. Одним словом, поступове перетворення міста на специфічний чинник нашого буття, в якому присутній святковий сегмент, який не лише розширює межі сприйняття цього міста в суспільній свідомості, а й стимулює його мешканців брати активну участь у цих змінах.

Із іншого боку, людина, як істота публічна в більшості, також намагається позиціонувати себе в цьому просторі, прилаштувати під власні потреби чи принаймні зробити його дедалі комфортнішим для життя. Свідченням цього є поява численних bаrcasius із безліччю пропозицій найрізноманітнішої кави і всього того, що є неодмінним супутником спілкування, а також підвищення ролі ландшафтного дизайну в просторі міста, розширення будівництва приватного сектора та чималої кількості інших складових, що постійно нагадують нам про дію цієї глобалізації, тобто культурної уніфікації, з якою намагаються безуспішно боротися всі країни, щоб зберегти власне культурне єство, в той же час сприяючи цій глобалізації, яка в цьому сегменті спрямовується все-таки на поглиблення і задоволення культурно-ужиткових потреб.

Якось непомітно відбулася диференціація цього простору: в наших містах з’явилася безліч різноаспектних чинників культурного розмаїття, які, в той же час, структурували публіку. Тож сьогодні, якщо поглянути на місто, так би мовити, з висоти пташиного польоту, то можна побачити суцільне свято, адже в різних його локаціях, незважаючи на пандемічну ситуацію, економічні та політичні виклики, безліч інших, здавалося б, несприятливих для спілкування сегментів, життя продовжує не лише жевріти, а й навпаки, набуває дедалі яскравіших фарб та інтенсивності.

Наведу на підтвердження лише кілька прикладів, взявши за основу черговий концертний виступ у Рівному камерного оркестру Вrevis на чолі з Геннадієм Фіськовим (МБК «Текстильник») і виставку, тематичний зміст якої повністю збігається з наведеною вище характеристикою культурного простору міста, — Людмили Дахової (три камерні зали галереї «Євро-Арт»). 

І хоча за художньою сутністю це різнопорядкові речі, в той же час вони повністю підтверджують наведене, а саме — структурування інтересів публіки, її концентрацію в певних локаціях, де ці події стають предметом активного обговорення, специфічним центром пульсування певної художньої ідеї.

Стосовно Г.Фіськова, то це перший його публічний виступ уже в ролі директора місцевого музичного училища, тобто керівника вже з іншими потенційними та й художніми можливостями, розширеним (для оркестру) кадровим складом фахівців із навчального закладу, а відтак — іншим організаційно-технічним потенціалом, професійний рівень якого відбивається й на змісті концертної програми, суттєво оновленої за рахунок введення нових учасників і, відповідно, інструментів й світло-технічного обрамлення. Та й творчий склад художнього колективу також змінився, що відчутно на якості звучання оркестру, розширенні тематики виконуваних композицій, урізноманітненої за рахунок введення до класичних композицій елементів джазу, року, лаунжу, змінах у семантичному ряді його музичних перекладень, не кажучи вже про демонстрацію диригентом низки нових творів, транскрипції яких (до прикладу, W.Mozart. A little Night Music — інструментальна обробка в стилі латиноамериканського блюзу) під новий склад вигідно вирізняють згаданий виступ і композиторські якості диригента.

Цю зміну в формі репрезентації культурного продукту помітно й у художній експозиції Л.Дахової, яка, на відміну від минулорічної, центром експонування якої був обласний краєзнавчий музей, зала якого, природно, акцентувала увагу лише на демонстрації специфічних артефактів у контексті регіонального краєзнавства, перетворилася не лише на чергове, власне, експонування, а й переважно обговорення презентованих творів («Перший дощ весни у вимірі кольору», «Початок чутливого сонця, причетного до ліку днів земного тепла», «Рух сил, що розкриваються над кольорами віри»; загалом понад 50 полотен, розміщених у трьох камерних локаціях галереї), що також оригінально позиціонує і саму виставку, і її авторку, адже засвідчує той факт, що її специфічне бачення світу знаходить чимало прихильників, здатних зробити цю експозицію предметом обговорення, зосередити навколо цього певне коло фахівців та прихильників й такого виду образотворення. Та й не лише традиційний перегляд, а професійне обговорення презентації в камерній залі галереї «Євро-Арт», що стає все більш характерною ознакою подібних експонувань, — це також підтвердження помітних зрушень у художніх смаках організаторів та мешканців міста.

Інакше кажучи, простір культури все більше «мозаїзується», розпадаючись на затишні локації, в яких кожному є справа до душі; і ця художня мозаїка, що все більше стає характерною ознакою сучасного життя, вкотре доводить, що глобалізація, хоча й іманентно спрямовується на культурну уніфікацію світу, усуваючи з духовного простору слабших його репрезентантів, у той же час стимулює яскраве культурне розмаїття, локалізоване в безлічі нових художніх ініціатив. І це є, мабуть, й не тотальним спротивом інокультурній експансії, однак засвідчує появу локальних «зірок», здатних утриматися в просторі цього культурного тиску, індивідуалізуючи та поглиблюючи людські потреби.