«Мандрівні зірки» в регіонах

Український театр крізь призму регіонального глядача

Кризовий стан сучасного суспільства – ще не привід для розчарування, і причин цьому чимало. Адже болісне становлення нової української держави водночас демонструє потужний вибух художньої енергії у культурно-мистецькій сфері. Утім, так було в усі часи і культурний простір завжди формувався оперативніше, відчувши послаблення тиску на митця. Та й публіка, незважаючи на всі негаразди, втомившись від очікування давно обіцяних змін, саме в художній практиці вбачає розраду, вихід своїх емоцій. Адже кожен тип суспільства стоїть на певній системі цінностей, що знаходять свій відбиток у його культурі.

Сучасний театральний бум можна порівняти з аналогічними процесами, характерними СРСР кінця 80-початку 90-х років ХХ століття, коли студійний театральний рух охопив майже всю країну. Поза сумнівом, нині він має інші виміри, форму інтерпретації, сигнітивну систему. Та й рівень акторської гри, звільнений від шаблонів минулої доби, також став докорінно іншим. Однак і сам митець відчутно змінився, суттєво розширив творче амплуа, власні можливості спілкування з глядачем, намагаючись відчути ритм часу.

Унаслідок програми розвитку недержавних театрів, започаткованій на хвилі Горбачовської «відлиги», виникла низка оригінальних театральних структур, спроможних запропонувати глядачу новий погляд на інтерпретацію традиційних тем, або поглянути на сучасне життя іншими очима.

Кладучи в основу своєї діяльності різні творчі принципи, форми організації репетицій та театрального дійства, добираючи на власний розсуд, виходячи зі змісту вистав, інтерпретації сценічних образів, акторів, вони, аналогічно нинішнім, мали значно більше можливостей щодо вибору власного репертуару, сповідування творчих принципів, власної самореалізації постановника. І саме цим викликали захоплення у глядача.

Щось подібне відбувається й у нинішньому культурному просторі, де театр антрепризи, як сегмент діяльності незалежних театрів, продовжує відстоювати свої позиції і швидко здобуває прихильність української публіки. І саме він урізноманітнює культурний простір країни, стимулюючи і акторів, і режисерів стаціонарних державних театрів до творчого пошуку.

В основі їх художньої презентації – переважно комедія чи сарказм, жанр, який в усі часи знаходив благодатний ґрунт у серці українського глядача; проблема, що дає чимало можливостей для творчого експерименту. Та й пошук другої половини, як у «Женихах» М.Гоголя чи сакраментальний любовний трикутник – це завжди безпрограшний інтерес зали, адже життя майже щодня надає можливість це якщо не перевірити, то принаймні порівняти.

От і 10 грудня на сцені Академічного музично-драматичного театру в Рівному вкотре відбулася художня презентація типового сюжету (життєвого «трикутника»), інтерпретованого групою акторів Київського Академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра – «Чоловік моєї дружини» за п’єсою М.Гаврана, реж. – заслужений артист України – В.Астахов.

Склад акторів: народний артист України В.Горянський, що однаково талановито реалізував себе як у гостросюжетних кіноролях (назвемо лише творчі експерименти останніх років: «Слуга народу», «Сувенір з Одеси», «Найкращий тиждень мого життя»), так і класичних комедійних театральних сюжетах («Женихи» і «Ревізор» за М.Гоголем, «Кімната № 13» (за драмою англійського драматурга Р.Куни), «Рожевий міст» (реж. К.Степанкова).

- заслужений артист України Дмитро Лалєнков, послужне творче реноме якого також переконливе: кіноролі у фільмах та серіалах: «Богдан-Зиновій Хмельницький», «Роксолана», «Доярка з Хацапетівки», «Дика Любов», «Леся+Рома», «Дідусь моєї мрії» тощо, а також провідні ролі на театральній сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки – «Дама без камелій» (реж. – Р.Віктюк), «Плечовий», «Граємо Чонкіна» та ін.

- заслужена артистка України Олеся Жураківська, яка, виходячи навіть із переліку зіграних ролей, також не потребує особливого представлення як актриса національного кіно («Поки станиця спить», «Одесса-мама», «Свати-5», «Віра, Надія, Любов», «Доярка з Хацапетівки»). А якщо сюди додати й різнопланові театральні ролі («Корсиканка», «Ромео і Джульєтта», «Не все коту Масляна» тощо), то бажання прийти на виставу за її участі стане непереборним.

Спробуємо виявити складові успіху тих сценічних мобільних труп, які чимало років активно «розфарбовують» культурний простір західноукраїнського регіону.

Сюжет пропонованих вистав, зазвичай, тривіальний – «любовний трикутних», подружня зрада у найрізноманітніших її виявах, інтерпретацією акторів перетворена на комічну ситуацію, традиційно-побутова проблема, пов’язана з одруженням чи, в цьому разі, пошуком «перспективної» половинки (типовим зразком чого є творчість М.Гоголя («Одруження»). Утім, належне місце могла б посісти й творчість М.Салтикова-Щедріна чи будь-якого іншого драматурга, спрямована на розкриття людських вад, або лірична драма, в основі якої лежить кохання (минулі чи можливі почуття, зупинені будь-якими соціальними колізіями). Адже саме ця проблематика дає чимало можливостей для інтерпретації подальшого розвитку сюжету вже безпосередньо глядачу. І саме цей сегмент певною мірою й забезпечує успіх виставі, адже публіка має широкі можливості домислити подальший розвиток дії, стати, так би мовити, активним співучасником творення і розв’язання конфлікту. А талановита гра популярних акторів дає, в той же час, достатньо оригінальну версію інтерпретації сюжету. У підтвердження можна навести стабільно високе реноме творчої групи на чолі з легендою національної сцени, народною артисткою України Адою Роговцевою («Варшавська мелодія») чи художнього колективу на чолі з народним артистом України Володимиром Горянським («Чоловік моєї дружини»). Сюди можна віднести й успішні неодноразові виступи групи провідних артистів українського балету, об’єднаних Катериною Кухар, (О.Стоянов, А.Гаспар), які також формують у регіональної публіки розуміння високої місії творчості і ролі в ній митця.

Ці драматичні вистави у той же час надають й можливість широкої імпровізації сюжету вже безпосередньо на конкретній регіональній сцені, зважаючи на реакцію публіки, яка певним чином стимулює творчий процес, як це, до прикладу, помітно під час джазової імпровізації, коли ця публіка, на думку багатьох видатних виконавців, стає співтворцем композиції. І тут талановитість акторів, їхнє глибоке вживання в сюжет, уміння дати оригінальну, чи принаймні не типову розв’язку, відіграє надзвичайно важливу роль. Недарма, як підкреслив В.Горянський у розмові з автором цього матеріалу, «є випадки, коли п’єсу хочеться скоріше завершити…, вона не «звучить». Утім переважають щасливі  миті, коли на сцені хочеться бути якомога довше»!

Інакше кажучи, в Україні продовжує функціонувати новий тип театру – експериментальний, який, як і майже кожен творчий експеримент, поступово спрямовує рівень художньої інтерпретації на дещо інший, більш високий її вимір. А разом із ним зростає й духовна культура публіки, здатної відповісти на наявну пропозицію. Тобто виклик народжує відгук (А.Тойнбі). Та й формуються ці мобільні групи виключно на психологічній компоненті, коли відчуття партнера на сцені допомагає іншому бути впевненим у підтримці, стимулювати до імпровізації, народжує якісь інші сегменти, які не можливо досягти такою мірою у стаціонарному театрі зі стабільним його складом. Відтак цей тандем залишається сьогодні надзвичайно потрібною формою структурування українського соціуму, зокрема й професіонального, надання йому високих духовних орієнтирів у розбурханому політичними та економічними негараздами суспільстві.

До того ж така мобільна група не потребує особливих сценічних витрат, спецефектів, громіздкого технічного обслуговування, однак за формою впливу на аудиторію, змінах у її ціннісних орієнтаціях значно випереджає фактично будь-яку театральну програму стаціонарного театру. Саме ця антреприза (як організаційна форма нового театру загалом), втілена видатними акторами сучасності, і забезпечує провідну роль національній сцені і її еволюцію до кращих зразків світового мистецтва.

Тож театр й надалі залишається важливим сегментом не лише відображення життя, але й активно формує усі його грані, базуючись фактично на класичних настановах Леся Курбаса. І в цьому плані київські антрепризи, що регулярно з’являються в регіонах, надають високий зразок функціонування національної художньої практики в умовах глобалізаційних та пандемічних викликів. Адже театр – це популяризація вічних цінностей!